Він повторив моє запитання, ніби перекладаючи його на іншу мову.
— A-а, де вона? Вона чекає,— відповів і, неначе позбувшись мене, знову взявся до валізи.
Отже, дипломат збирався накивати п’ятами. Ну що ж, мене це не здивувало й анітрохи не засмутило. Та все ж таки, яка підлота.
— Його б годилося відшмагати батогом.
Кузен захихотів; він напевне зрозумів мене. Зачинивши валізу, він витяг з кишені листа.
— Моя кузен, вона просив залишати це для її подруг. Ви зробить ласку?
На конверті було нашвидкуруч нашкрябано: «Для міс X. Голайтлі. Через довірену особу».
Я сів на ліжко Холлі, пригорнув до себе її кота й усім своїм єством відчув такий біль за неї, який відчула б і вона сама.
— Так, я зроблю ласку.
І зробив, хоч як мені не хотілося. Але забракло мужності знищити того листа, а згодом сили волі, щоб не витягти його з кишені, коли Холлі дуже обережно запитала мене, чи не маю я часом якоїсь звістки від Жозе. То було вранці третього дня; я сидів біля її ліжка в пропахлій йодом і суднами лікарняній палаті. Її поклали туди першої ж ночі після арешту.
— Ну що ж, любий,— привітала вона мене, коли я навшпиньках підійшов до неї, несучи в руках блок сигарет «Пікаюн» та букетик осінніх фіалок,— я таки втратила нащадка.
На вигляд їй не можна було б дати й дванадцяти років: волосся кольору ванільного морозива зачесане назад, очі — цього разу без темних окулярів — чисті, мов джерельна вода; аж не вірилось, що їй довелося знести таке. Але то була правда.
— Хай йому чорт, я мало не гигнула. Ні, без жартів, та гладуха вже була вхопила мене за барки. А сама реготала до упаду. Я, здається, не встигла розказати тобі про неї. Та й сама її вперше побачила, тільки як ото помер мій брат. Спочатку я ніяк не могла збагнути, куди він подівся й що це означає — Фред помер. А тоді побачила її: вона була зі мною в кімнаті, гладенна така руда паскуда, і гойдалася в кріслі-гойдалці, і колисала на руках мого Фреда, і гоготала, мов духовий оркестр. Ото сміхота! Але все це і в нас попереду, друже: та стара блазниха тільки й жде, щоб дати нам під зад. Тепер ти розумієш, чого я тоді оскаженіла й почала все трощити?
Крім адвоката, що його найняв О. Дж. Берман, я був єдиний, кому дозволили відвідувати її. У палаті з нею лежали ще три хворі: схожі на трійню близнят жінки, що з цікавістю розглядали мене,— не те щоб неприязно, але надто пильно,— і шепотілися проміж себе по-італійському.
Холлі пояснила:
— Вони думають, що ти мій спокусник, любий. Що ти звів мене й покинув.— А коли я запропонував вивести їх з омани, сказала: — Не можу. Вони не розуміють по-англійському. Та й сама я нізащо не стала б псувати їм утіхи.
От тоді вона й спитала мене про Жозе.
Коли вона побачила лист, очі її примружились, а уста викривила тонка, силувана усмішка, що враз постарила її на багато років.
— Любий,— мовила вона,— висунь, будь ласка, оту шухляду і дай мені мою сумочку. Дівчині не годиться читати такі речі з ненафарбованими губами.
Поглядаючи в маленьке дзеркальце, вона запудрила й замазала на обличчі всі, до найменшого, сліди своїх дванадцяти років. Нафарбувала губи, підрум’янила щоки, підвела очі чорним олівцем, відтінила голубим повіки; тоді поприскала на шию одеколоном «4711», почепила на вуха перлові сережки й наділа темні окуляри. Сховавшись за цим панцером, вона скрушно похитала головою з приводу свого задавненого манікюру, а вже по всьому тому розірвала конверт, і її очі швидко побігли по рядках листа; і що далі вона читала, то жорсткіша й тонша ставала її силувана усмішка. Нарешті вона попросила сигарету. Глибоко затяглася.
— Яка погань. Але божественна,— і, кинувши мені листа, сказала: — Може, стане в пригоді, якщо колись надумаєш писати роман з життя пацюків. Е ні, не будь жаднюгою, читай уголос. Я теж хочу послухати.
Початок був такий: «Моя люба дівчинка...»
Він повторив моє запитання, ніби перекладаючи його на іншу мову.
— A-а, де вона? Вона чекає,— відповів і, неначе позбувшись мене, знову взявся до валізи.
Отже, дипломат збирався накивати п’ятами. Ну що ж, мене це не здивувало й анітрохи не засмутило. Та все ж таки, яка підлота.
— Його б годилося відшмагати батогом.
Кузен захихотів; він напевне зрозумів мене. Зачинивши валізу, він витяг з кишені листа.
— Моя кузен, вона просив залишати це для її подруг. Ви зробить ласку?
На конверті було нашвидкуруч нашкрябано: «Для міс X. Голайтлі. Через довірену особу».
Я сів на ліжко Холлі, пригорнув до себе її кота й усім своїм єством відчув такий біль за неї, який відчула б і вона сама.
— Так, я зроблю ласку.
І зробив, хоч як мені не хотілося. Але забракло мужності знищити того листа, а згодом сили волі, щоб не витягти його з кишені, коли Холлі дуже обережно запитала мене, чи не маю я часом якоїсь звістки від Жозе. То було вранці третього дня; я сидів біля її ліжка в пропахлій йодом і суднами лікарняній палаті. Її поклали туди першої ж ночі після арешту.
— Ну що ж, любий,— привітала вона мене, коли я навшпиньках підійшов до неї, несучи в руках блок сигарет «Пікаюн» та букетик осінніх фіалок,— я таки втратила нащадка.
На вигляд їй не можна було б дати й дванадцяти років: волосся кольору ванільного морозива зачесане назад, очі — цього разу без темних окулярів — чисті, мов джерельна вода; аж не вірилось, що їй довелося знести таке. Але то була правда.
— Хай йому чорт, я мало не гигнула. Ні, без жартів, та гладуха вже була вхопила мене за барки. А сама реготала до упаду. Я, здається, не встигла розказати тобі про неї. Та й сама її вперше побачила, тільки як ото помер мій брат. Спочатку я ніяк не могла збагнути, куди він подівся й що це означає — Фред помер. А тоді побачила її: вона була зі мною в кімнаті, гладенна така руда паскуда, і гойдалася в кріслі-гойдалці, і колисала на руках мого Фреда, і гоготала, мов духовий оркестр. Ото сміхота! Але все це і в нас попереду, друже: та стара блазниха тільки й жде, щоб дати нам під зад. Тепер ти розумієш, чого я тоді оскаженіла й почала все трощити?
Крім адвоката, що його найняв О. Дж. Берман, я був єдиний, кому дозволили відвідувати її. У палаті з нею лежали ще три хворі: схожі на трійню близнят жінки, що з цікавістю розглядали мене,— не те щоб неприязно, але надто пильно,— і шепотілися проміж себе по-італійському.
Холлі пояснила:
— Вони думають, що ти мій спокусник, любий. Що ти звів мене й покинув.— А коли я запропонував вивести їх з омани, сказала: — Не можу. Вони не розуміють по-англійському. Та й сама я нізащо не стала б псувати їм утіхи.
От тоді вона й спитала мене про Жозе.
Коли вона побачила лист, очі її примружились, а уста викривила тонка, силувана усмішка, що враз постарила її на багато років.
— Любий,— мовила вона,— висунь, будь ласка, оту шухляду і дай мені мою сумочку. Дівчині не годиться читати такі речі з ненафарбованими губами.
Поглядаючи в маленьке дзеркальце, вона запудрила й замазала на обличчі всі, до найменшого, сліди своїх дванадцяти років. Нафарбувала губи, підрум’янила щоки, підвела очі чорним олівцем, відтінила голубим повіки; тоді поприскала на шию одеколоном «4711», почепила на вуха перлові сережки й наділа темні окуляри. Сховавшись за цим панцером, вона скрушно похитала головою з приводу свого задавненого манікюру, а вже по всьому тому розірвала конверт, і її очі швидко побігли по рядках листа; і що далі вона читала, то жорсткіша й тонша ставала її силувана усмішка. Нарешті вона попросила сигарету. Глибоко затяглася.
— Яка погань. Але божественна,— і, кинувши мені листа, сказала: — Може, стане в пригоді, якщо колись надумаєш писати роман з життя пацюків. Е ні, не будь жаднюгою, читай уголос. Я теж хочу послухати.
Початок був такий: «Моя люба дівчинка...»