— «Наддай, хлопці, наддай!» — мовила вона й випустила дим мені в обличчя. Проте мої слова таки справили на неї враження; очі її розширились, неначе побачили те саме страшне видиво, яке стояло перед моїми очима: залізні камери, сталеві коридори, важкі гратчасті двері, що, лунко грюкаючи, зачиняються за нею.— А, розтуди його все,— сказала вона й загасила сигарету.— Це ще велике питання — чи вони мене схоплять. Якщо ти триматимеш bouche fermeé. Слухай, любий, не суди мене.— Вона поклала руку на мою і стиснула її в раптовому припливі щирості.— У мене немає вибору. Я говорила з адвокатом... Ні, я й словом не обмовилась йому про Ріо, бо він скоріше сам продасть мене поліції, аніж втратить гонорар, не кажучи вже про ті грошенята, що їх заклав за мене О. Дж., хай благословить його бог. Але колись, ще там, на Заході, я допомогла йому виграти на одній здачі в покер куди більше, ніж десять тисяч, отож ми з ним квити. Ні, річ в іншому. Все, що треба од мене тим гадам,— це потиснути мене на дурняка й виставити свідком проти Саллі, а віддавати мене до суду ніхто не збирається, бо нема в них проти мене жоднісінького доказу. То от, нехай я така-перетака, зіпсута до кісток, але свідчити проти друга не стану. Навіть коли вони доведуть, що він отруювач. Я міряю людей своєю міркою — тим, як вони до мене ставляться, а старий Саллі хоча й повівся зі мною не зовсім по-джентльменському і десь трохи схитрував, та однаково старий Саллі — чолов’яга що треба, і нехай мене краще ота гладуха вхопить, аніж я стану допомагати законникам приперти його до стіни.— Вона піднесла до обличчя дзеркальце, пригладила мізинцем помаду на губах і провадила далі: — А як по правді, то й це не все. Надто гучна реклама не завжди йде дівчині на користь. І навіть якщо суд дасть мені «Пурпурове серце», в цих краях для мене майбутнього немає: переді мною зачиняться всі двері — від «Ля-Рю» до «Перона-бару»; повір моєму слову, мені там будуть так само раді, як «трунареві. А якби ти, любчику, заробляв собі на прожиток моїми своєрідними талантами, то зрозумів би, що це означає цілковите банкрутство. Ну, а дійти до того, щоб стати в цьому благословенному місті постилкою для всякої мужви з Вест-Сайду, тим часом як розпрекрасна мадам Тролер крутитиме своїм гузном у Тіффані,— такого я собі просто не уявляю. Ні, це не для мене. Краще вже давай мені оту гладуху.
До палати безгучно зайшла медсестра й сказала, що час побачень скінчився. Холлі почала була сперечатись, але сестра враз урвала її, встромивши їй до рота термометр. Коли я вже рушив до дверей, Холлі на хвильку відіткнулась і сказала:
— Зроби мені ласку, любий. Подзвони до „Таймс“, чи куди там ще, й добудь список п’ятдесятьох найбагатших чоловіків у Бразілії. Це ніякі не жарти. Півсотні найбільших багатіїв, незалежно від раси та кольору шкіри. І ще одне: пошукай у мене в квартирі отой медальйон із святим Христофором, якого ти мені подарував. Він знадобиться мені в дорогу.
У п’ятницю ввечері небо було багряне, десь гримів грім, а в суботу, в день від’їзду, місто затопила навальна злива. Коли щось і могло літати в повітрі, то хіба тільки акули, бо літак навряд чи пробився б крізь ту стіну.
Та Холлі, анітрохи не зважаючи на мою веселу впевненість, що політ не відбудеться, не облишала приготувань; хоч мушу сказати, що основний їх тягар переклала на мене. Вона розважила, що з’являтися коло нашого будинку їй не варто. І то цілком слушно, бо він таки був під наглядом: чи то поліції, чи репортерів, чи інших зацікавлених осіб — сказати важко, але біля під’їзду весь час крутився якийсь один, а то й кілька чоловік. Отож з лікарні вона подалася до байку, а звідти — просто до бару Джо Белла.
— Вона не помітила, щоб за нею хтось стежив,— сказав Джо Белл, з’явившись до мене з її доручення: я мав якнайскоріше, не пізніш як за півгодини, прийти до бару й принести її речі.— Коштовності. Гітару. Зубні щітки і все таке. І пляшку столітнього коньяку: каже, вона схована на дні кошика з брудною білизною. Ага, ще кота, їй потрібен кіт. Чорт забирай,— мовив він раптом,— а взагалі з якої б то речі нам їй допомагати? Її треба б уберегти від самої себе. Щодо мене, то я б оце залюбки виказав її поліції. Чи, мабуть, піду я та споруджу їй якогось добрячого питва: може, уп’ється й забуде свої дурниці.
Спотикаючись, сковзаючи на мокрих пожежних сходах вгору-вниз між квартирою Холлі й своєю власною, засапаний, геть продутий вітром, змоклий до кісток (і мало не до кісток подряпаний, бо котові не припала до душі евакуація, та ще й за такої збудливої погоди), я врешті ухитрився швидко й справно зібрати всі загадані пожитки. Навіть знайшов медальйон із святим Христофором. Усе те було звалено купою на підлозі моєї кімнати — ліфики, бальні туфлі, всілякі дрібнички — і я з гірким смутком пакував їх до єдиної валізи Холлі. Та ще більше речей туди не вмістилось, і мені довелося поскладати їх у паперові сумки від бакалії. Я довго не міг придумати, як нести кота, аж поки зміркував запхати його в наволочку.
Байдуже чому, але колись мені випало пройти пішки від Нового Орлеана до Ненсіз-Лендінга, що в штаті Міссісіпі,— щось із п’ятсот миль. Так от, порівняно з теперішнім переходом за ріг, до бару Джо Белла, то була дитяча забавка. В гітару налилося води, паперові сумки розмокли від дощу, розлізлись, і пляшечки з парфумами полетіли на тротуар, а перла покотилися в стічний жолоб; вітер збивав мене з ніг, кіт дряпався, кіт нявчав, та що найгірше я сам тремтів з ляку, мов останній боягуз, мов той Жозе: мені здавалося, ніби залита дощем вулиця аж кишить невидимцями, що тільки й чекають зручної нагоди схопити мене й кинути до тюрми за допомогу злочинниці.
Злочинниця сказала:
— Ти припізнився, малий. Коньяк приніс?
А визволений з наволочки кіт скочив їй на плече і, вмостившись там, вимахував хвостом, неначе диригував якимсь бравурним маршем. Здавалося, і в Холлі вселився цей мотив, таке собі розвеселе „Ьоп voyage тру-ля-ля“. Відкорковуючи пляшку з коньяком, вона сказала!
— Це моє придане. Ідея була така: на кожні роковини — по чарочці. Хвалити бога, іншого приданого я так і не купила. Містере Белл, три келишки нам, сер.
— Вам потрібно тільки два,— озвався він.— Я за ваші дурощі пити не бажаю.
Що дужче вона його улещала („Ну містере Белл, дами ж не щодня їдуть у безвість. Невже ви не вип’єте зі мною на дорогу?“), то сердитіше він відповідав:
— Мені діла до цього нема. Забаглося вам у пекло — катайте, воля ваша. Тільки я вам помагати не буду.
То була не зовсім, правдива заява, бо за кілька секунд після неї біля бару загальмував найманий лімузин, і Холлі, що перша помітила його, поставила свій келишок і звела брови, ніби сподівалася побачити не кого іншого, як районного прокурора. Те саме відчув і я. А коли побачив, як почервонів Джо Белл, то мимоволі подумав: боже мій, він таки викликав поліцію. Та він, залившись краскою по вуха, пояснив:
— Це пусте. „Кадилак“ від Кейрі. Я найняв його. Одвезти вас до аеропорту.— Він повернувся до нас спиною і заходивсь коло своїх квітів.
— Добрий, любий містер Белл,— мовила Холлі.— Погляньте на мене, сер.
Він не обернувся. Тільки висмикнув з вази квіти й шпурнув ними в Холлі; квіти пролетіли повз неї і розсипались по підлозі.
— Прощавайте,— мовив він і, наче його раптом занудило, кинувся до чоловічої вбиральні. Ми почули, як клацнула засувка.
Шофер від Кейрі був чоловік світський: він прийняв наш сяк-так спакований багаж надзвичайно чемно, та й потім, швидко ведучи машину містом крізь дедалі менший дощ, навіть бровою» не повів, коли Холлі знімала з себе свій вершницький костюм, що його так і не мала нагоди перемінити, й з трудом залазила у вузьку чорну сукню. Ми не розмовляли: розмова могла призвести лише до сварки, та й Холлі, як видно, була надто занурена у власні думки. Вона щось мугикала собі під ніс, потягувала з пляшки коньяк і весь час нахилялася й визирала у віконце, наче шукала очима якийсь будинок або ж, розважив я, просто дивилась востаннє на знайомі місця, бажаючи закарбувати їх у пам’яті. Та виявилося, що ні те, ні те. А ось що.
— Спиніться тут,— звеліла вона шоферові, і ми стали біля бровки тротуару десь в Іспанському Гарлемі.
— «Наддай, хлопці, наддай!» — мовила вона й випустила дим мені в обличчя. Проте мої слова таки справили на неї враження; очі її розширились, неначе побачили те саме страшне видиво, яке стояло перед моїми очима: залізні камери, сталеві коридори, важкі гратчасті двері, що, лунко грюкаючи, зачиняються за нею.— А, розтуди його все,— сказала вона й загасила сигарету.— Це ще велике питання — чи вони мене схоплять. Якщо ти триматимеш bouche fermeé. Слухай, любий, не суди мене.— Вона поклала руку на мою і стиснула її в раптовому припливі щирості.— У мене немає вибору. Я говорила з адвокатом... Ні, я й словом не обмовилась йому про Ріо, бо він скоріше сам продасть мене поліції, аніж втратить гонорар, не кажучи вже про ті грошенята, що їх заклав за мене О. Дж., хай благословить його бог. Але колись, ще там, на Заході, я допомогла йому виграти на одній здачі в покер куди більше, ніж десять тисяч, отож ми з ним квити. Ні, річ в іншому. Все, що треба од мене тим гадам,— це потиснути мене на дурняка й виставити свідком проти Саллі, а віддавати мене до суду ніхто не збирається, бо нема в них проти мене жоднісінького доказу. То от, нехай я така-перетака, зіпсута до кісток, але свідчити проти друга не стану. Навіть коли вони доведуть, що він отруювач. Я міряю людей своєю міркою — тим, як вони до мене ставляться, а старий Саллі хоча й повівся зі мною не зовсім по-джентльменському і десь трохи схитрував, та однаково старий Саллі — чолов’яга що треба, і нехай мене краще ота гладуха вхопить, аніж я стану допомагати законникам приперти його до стіни.— Вона піднесла до обличчя дзеркальце, пригладила мізинцем помаду на губах і провадила далі: — А як по правді, то й це не все. Надто гучна реклама не завжди йде дівчині на користь. І навіть якщо суд дасть мені «Пурпурове серце», в цих краях для мене майбутнього немає: переді мною зачиняться всі двері — від «Ля-Рю» до «Перона-бару»; повір моєму слову, мені там будуть так само раді, як «трунареві. А якби ти, любчику, заробляв собі на прожиток моїми своєрідними талантами, то зрозумів би, що це означає цілковите банкрутство. Ну, а дійти до того, щоб стати в цьому благословенному місті постилкою для всякої мужви з Вест-Сайду, тим часом як розпрекрасна мадам Тролер крутитиме своїм гузном у Тіффані,— такого я собі просто не уявляю. Ні, це не для мене. Краще вже давай мені оту гладуху.
До палати безгучно зайшла медсестра й сказала, що час побачень скінчився. Холлі почала була сперечатись, але сестра враз урвала її, встромивши їй до рота термометр. Коли я вже рушив до дверей, Холлі на хвильку відіткнулась і сказала:
— Зроби мені ласку, любий. Подзвони до „Таймс“, чи куди там ще, й добудь список п’ятдесятьох найбагатших чоловіків у Бразілії. Це ніякі не жарти. Півсотні найбільших багатіїв, незалежно від раси та кольору шкіри. І ще одне: пошукай у мене в квартирі отой медальйон із святим Христофором, якого ти мені подарував. Він знадобиться мені в дорогу.
У п’ятницю ввечері небо було багряне, десь гримів грім, а в суботу, в день від’їзду, місто затопила навальна злива. Коли щось і могло літати в повітрі, то хіба тільки акули, бо літак навряд чи пробився б крізь ту стіну.
Та Холлі, анітрохи не зважаючи на мою веселу впевненість, що політ не відбудеться, не облишала приготувань; хоч мушу сказати, що основний їх тягар переклала на мене. Вона розважила, що з’являтися коло нашого будинку їй не варто. І то цілком слушно, бо він таки був під наглядом: чи то поліції, чи репортерів, чи інших зацікавлених осіб — сказати важко, але біля під’їзду весь час крутився якийсь один, а то й кілька чоловік. Отож з лікарні вона подалася до байку, а звідти — просто до бару Джо Белла.
— Вона не помітила, щоб за нею хтось стежив,— сказав Джо Белл, з’явившись до мене з її доручення: я мав якнайскоріше, не пізніш як за півгодини, прийти до бару й принести її речі.— Коштовності. Гітару. Зубні щітки і все таке. І пляшку столітнього коньяку: каже, вона схована на дні кошика з брудною білизною. Ага, ще кота, їй потрібен кіт. Чорт забирай,— мовив він раптом,— а взагалі з якої б то речі нам їй допомагати? Її треба б уберегти від самої себе. Щодо мене, то я б оце залюбки виказав її поліції. Чи, мабуть, піду я та споруджу їй якогось добрячого питва: може, уп’ється й забуде свої дурниці.
Спотикаючись, сковзаючи на мокрих пожежних сходах вгору-вниз між квартирою Холлі й своєю власною, засапаний, геть продутий вітром, змоклий до кісток (і мало не до кісток подряпаний, бо котові не припала до душі евакуація, та ще й за такої збудливої погоди), я врешті ухитрився швидко й справно зібрати всі загадані пожитки. Навіть знайшов медальйон із святим Христофором. Усе те було звалено купою на підлозі моєї кімнати — ліфики, бальні туфлі, всілякі дрібнички — і я з гірким смутком пакував їх до єдиної валізи Холлі. Та ще більше речей туди не вмістилось, і мені довелося поскладати їх у паперові сумки від бакалії. Я довго не міг придумати, як нести кота, аж поки зміркував запхати його в наволочку.
Байдуже чому, але колись мені випало пройти пішки від Нового Орлеана до Ненсіз-Лендінга, що в штаті Міссісіпі,— щось із п’ятсот миль. Так от, порівняно з теперішнім переходом за ріг, до бару Джо Белла, то була дитяча забавка. В гітару налилося води, паперові сумки розмокли від дощу, розлізлись, і пляшечки з парфумами полетіли на тротуар, а перла покотилися в стічний жолоб; вітер збивав мене з ніг, кіт дряпався, кіт нявчав, та що найгірше я сам тремтів з ляку, мов останній боягуз, мов той Жозе: мені здавалося, ніби залита дощем вулиця аж кишить невидимцями, що тільки й чекають зручної нагоди схопити мене й кинути до тюрми за допомогу злочинниці.
Злочинниця сказала:
— Ти припізнився, малий. Коньяк приніс?
А визволений з наволочки кіт скочив їй на плече і, вмостившись там, вимахував хвостом, неначе диригував якимсь бравурним маршем. Здавалося, і в Холлі вселився цей мотив, таке собі розвеселе „Ьоп voyage тру-ля-ля“. Відкорковуючи пляшку з коньяком, вона сказала!
— Це моє придане. Ідея була така: на кожні роковини — по чарочці. Хвалити бога, іншого приданого я так і не купила. Містере Белл, три келишки нам, сер.
— Вам потрібно тільки два,— озвався він.— Я за ваші дурощі пити не бажаю.
Що дужче вона його улещала („Ну містере Белл, дами ж не щодня їдуть у безвість. Невже ви не вип’єте зі мною на дорогу?“), то сердитіше він відповідав:
— Мені діла до цього нема. Забаглося вам у пекло — катайте, воля ваша. Тільки я вам помагати не буду.
То була не зовсім, правдива заява, бо за кілька секунд після неї біля бару загальмував найманий лімузин, і Холлі, що перша помітила його, поставила свій келишок і звела брови, ніби сподівалася побачити не кого іншого, як районного прокурора. Те саме відчув і я. А коли побачив, як почервонів Джо Белл, то мимоволі подумав: боже мій, він таки викликав поліцію. Та він, залившись краскою по вуха, пояснив:
— Це пусте. „Кадилак“ від Кейрі. Я найняв його. Одвезти вас до аеропорту.— Він повернувся до нас спиною і заходивсь коло своїх квітів.
— Добрий, любий містер Белл,— мовила Холлі.— Погляньте на мене, сер.
Він не обернувся. Тільки висмикнув з вази квіти й шпурнув ними в Холлі; квіти пролетіли повз неї і розсипались по підлозі.
— Прощавайте,— мовив він і, наче його раптом занудило, кинувся до чоловічої вбиральні. Ми почули, як клацнула засувка.
Шофер від Кейрі був чоловік світський: він прийняв наш сяк-так спакований багаж надзвичайно чемно, та й потім, швидко ведучи машину містом крізь дедалі менший дощ, навіть бровою» не повів, коли Холлі знімала з себе свій вершницький костюм, що його так і не мала нагоди перемінити, й з трудом залазила у вузьку чорну сукню. Ми не розмовляли: розмова могла призвести лише до сварки, та й Холлі, як видно, була надто занурена у власні думки. Вона щось мугикала собі під ніс, потягувала з пляшки коньяк і весь час нахилялася й визирала у віконце, наче шукала очима якийсь будинок або ж, розважив я, просто дивилась востаннє на знайомі місця, бажаючи закарбувати їх у пам’яті. Та виявилося, що ні те, ні те. А ось що.
— Спиніться тут,— звеліла вона шоферові, і ми стали біля бровки тротуару десь в Іспанському Гарлемі.