— Могли заявити в поліцію.
— Ха! Заявити в поліцію! Наче ви не знаєте, що достроково звільненим не можна випивати. Ані зустрічатися ні з ким із колишніх...
— Ну гаразд, Діну. Отже, маємо вже неділю. П’ятнадцяте листопада. Розкажіть нам, що ви робили того дня, відколи покинули «Веселу гавань».
— Ми поснідали в придорожній закусочній біля Хеппі-Гілла. Тоді поїхали до Олейта, і я залишив Перрі в готелі, де він спинився. Здається, це було десь близько одинадцятої. Потім поїхав додому й пообідав зі своїми. Як завжди в неділю. Потім дивився телевізор — передавали баскетбол чи, може, футбол. Я страшенно стомився.
— Коли ви зустрілися зі Смітом після того?
— У понеділок. Він прийшов до мене на роботу. До автомайстерні Боба Сендза.
— Про що ви розмовляли? Про Мексіку?
— Атож, ми не облишили свого наміру. Хоча й не дістали грошей, на які сподівалися там влаштуватись і пристати до якогось діла. Але нам дуже хотілося поїхати, і ми розважили, що варто ризикнути.
— Щоб знову сісти в Ленсінг?
— Та, розумієте, ми про це й не думали. Адже ми не збиралися повертатись до Штатів.
Най, занотовуючи щось у записник, сказав:
— Другого дня після чекової афери, тобто двадцять першого листопада, ви і ваш товариш Сміт зникли. То прошу вас, Діку, розкажіть, де ви були від того дня й аж до моменту, коли вас заарештували в Лас-Вегасі. Коротенько, в загальних рисах.
Гікок свиснув і завів очі догори.
— Ого! — мовив він, а тоді, напруживши свою надзвичайну пам’ять, почав розповідати про їхню довгу дорогу — про оті майже десять тисяч миль, що їх вони з Перрі покрили за останні півтора місяця. Він говорив годину й двадцять п’ять хвилин — від двох п’ятдесяти до чотирьох п’ятнадцяти,— називаючи автостради й готелі, мотелі, річки, міста й містечка, так що Най ледве встигав записувати всі ті нескінченні назви: Апаче, Ель-Пасо, Корпус-Крісті, Сантілло, Сан-Луїс-Потосі, Акапулько, Сан-Дієго, Даллас, Омаха, Світвотер, Стілвотер, Тенвілл, Таллахассі, Нідлс, Майямі, готель «Нуево Уолдорф», готель «Сомерсет», готель «Сімон», мотель «Ероухед», мотель «Черокі» й безліч інших. Він назвав прізвище чоловіка, якому продав свій «шевроле» 1949 року, й признався, що вкрав в Айові, новішу машину. Описав людей, з якими він і його товариш зустрічалися під час своїх мандрів: багату й похітливу вдову-мексіканку, німецького «мільйонера» Отто, двох «паршивих» негрів-боксерів у «паршивому» ліловому «кадилаку», сліпого власника розплідника гримучих змій у Флоріді, немічного діда з онуком та багатьох інших. А закінчивши, згорнув руки й задоволено всміхнувся, ніби чекав похвали за свою щиру, жваву й дотепну розповідь.
Але Най ще не встиг занотувати його останні слова й швидко водив пером по паперу, а Черч ліниво постукував кулаком об долоню й байдужно мовчав. Аж раптом він сказав:
— Гадаю, ви знаєте, чому ми тут.
Гікок підібгав губи й випростався на стільці.
— Мабуть, ви розумієте, що ми не стали б забиватись аж у Неваду, аби тільки погомоніти з двома дрібними шахраями?
Най згорнув записник і, втупившись очима в заарештованого, помітив, як набрякли в того жили на скроні.
— То як, Діку?
— Що?
— Чи їхали б ми в таку далечінь, щоб розмовляти про якісь там чеки?
— Могли заявити в поліцію.
— Ха! Заявити в поліцію! Наче ви не знаєте, що достроково звільненим не можна випивати. Ані зустрічатися ні з ким із колишніх...
— Ну гаразд, Діну. Отже, маємо вже неділю. П’ятнадцяте листопада. Розкажіть нам, що ви робили того дня, відколи покинули «Веселу гавань».
— Ми поснідали в придорожній закусочній біля Хеппі-Гілла. Тоді поїхали до Олейта, і я залишив Перрі в готелі, де він спинився. Здається, це було десь близько одинадцятої. Потім поїхав додому й пообідав зі своїми. Як завжди в неділю. Потім дивився телевізор — передавали баскетбол чи, може, футбол. Я страшенно стомився.
— Коли ви зустрілися зі Смітом після того?
— У понеділок. Він прийшов до мене на роботу. До автомайстерні Боба Сендза.
— Про що ви розмовляли? Про Мексіку?
— Атож, ми не облишили свого наміру. Хоча й не дістали грошей, на які сподівалися там влаштуватись і пристати до якогось діла. Але нам дуже хотілося поїхати, і ми розважили, що варто ризикнути.
— Щоб знову сісти в Ленсінг?
— Та, розумієте, ми про це й не думали. Адже ми не збиралися повертатись до Штатів.
Най, занотовуючи щось у записник, сказав:
— Другого дня після чекової афери, тобто двадцять першого листопада, ви і ваш товариш Сміт зникли. То прошу вас, Діку, розкажіть, де ви були від того дня й аж до моменту, коли вас заарештували в Лас-Вегасі. Коротенько, в загальних рисах.
Гікок свиснув і завів очі догори.
— Ого! — мовив він, а тоді, напруживши свою надзвичайну пам’ять, почав розповідати про їхню довгу дорогу — про оті майже десять тисяч миль, що їх вони з Перрі покрили за останні півтора місяця. Він говорив годину й двадцять п’ять хвилин — від двох п’ятдесяти до чотирьох п’ятнадцяти,— називаючи автостради й готелі, мотелі, річки, міста й містечка, так що Най ледве встигав записувати всі ті нескінченні назви: Апаче, Ель-Пасо, Корпус-Крісті, Сантілло, Сан-Луїс-Потосі, Акапулько, Сан-Дієго, Даллас, Омаха, Світвотер, Стілвотер, Тенвілл, Таллахассі, Нідлс, Майямі, готель «Нуево Уолдорф», готель «Сомерсет», готель «Сімон», мотель «Ероухед», мотель «Черокі» й безліч інших. Він назвав прізвище чоловіка, якому продав свій «шевроле» 1949 року, й признався, що вкрав в Айові, новішу машину. Описав людей, з якими він і його товариш зустрічалися під час своїх мандрів: багату й похітливу вдову-мексіканку, німецького «мільйонера» Отто, двох «паршивих» негрів-боксерів у «паршивому» ліловому «кадилаку», сліпого власника розплідника гримучих змій у Флоріді, немічного діда з онуком та багатьох інших. А закінчивши, згорнув руки й задоволено всміхнувся, ніби чекав похвали за свою щиру, жваву й дотепну розповідь.
Але Най ще не встиг занотувати його останні слова й швидко водив пером по паперу, а Черч ліниво постукував кулаком об долоню й байдужно мовчав. Аж раптом він сказав:
— Гадаю, ви знаєте, чому ми тут.
Гікок підібгав губи й випростався на стільці.
— Мабуть, ви розумієте, що ми не стали б забиватись аж у Неваду, аби тільки погомоніти з двома дрібними шахраями?
Най згорнув записник і, втупившись очима в заарештованого, помітив, як набрякли в того жили на скроні.
— То як, Діку?
— Що?
— Чи їхали б ми в таку далечінь, щоб розмовляти про якісь там чеки?