— У Перрі Сміта немає ніякої сестри у Форт-Скотті,— мовив він.— І ніколи не було. А пошта там по суботах працює тільки зранку.— Тоді додав: — Подумайте, Діку. На сьогодні досить. Ми ще поговоримо з вами.
Коли Гікока вивели, Най і Черч перейшли коридор і стали дивитись у спостережне вічко другої камери, як допитують Перрі Сміта, хоч нічого й не чули. Най уперше побачив Сміта і здивовано розглядав його ноги — такі короткі, що малі, наче в дитини, ступні майже не торкалися підлоги. Обличчя заарештованого, в якому індіанська смаглявість поєдналася з грубуватими ірландськими рисами, і його цупке темне волосся нагадували Наєві гарну Смітову сестру, місіс Джонсон. Але цей масивний, непропорційно збудований хлопчик-мужчина був негарний. Він раз по раз облизував губи, і рожевий кінчик його язика вистромлявся й зникав, мов у ящірки. З того, як він спокійно й рівно затягувався сигаретою, Най дійшов висновку, що він ще «темний», тобто нічого не знає про справжню мету розмови.
Най не помилився. Дьюї й Данц, досвідчені слідчі, терпляче, крок за кроком, скеровували розповідь заарештованого на події останніх сімох тижнів, тоді обмежили його спогади двома критичними днями — суботою і неділею, 14 і 15 листопада. І тепер, витративши три години на підготовку, підійшли нарешті до суті справи.
Дьюї сказав:
— Отже, що ми маємо, Перрі? Коли вас достроково звільнювали, ви дали слово ніколи не повертатися до Канзасу.
— Соняшниковий штат! Усі очі за ним виплакав.
— А коли так, то чого ви туди поїхали? На те мала бути якась особлива причина.
— Я вже вам сказав. Поїхав навідати сестру. Забрати в неї свої гроші.
— Авжеж, А й забув. Сестру, яку ви з Гікоком шукали у Форт-Скотті. Перрі, скільки миль від Канзас-Сіті до Форт-Скотта?
Сміт похитав головою. Він не знав.
— Ну, а скільки часу ви туди їхали?
Сміт мовчав.
— Годину? Дві? Три? Чотири?
Заарештований сказав, що не пам’ятає.
— Ну звісно, не пам’ятаєте. Бо ви ніколи в житті не були у Форт-Скотті.
Досі жоден з детективів не піддав сумніву ані слова із Смітової розповіді. Він засовався на стільці й облизав губи кінчиком язика.
— Усе, що ви тут казали,— неправда. Ви ніколи й близько не були у Форт-Скотті. Не брали ви ніяких дівчат і не возили їх до мотелю...
— Возили. Я не брешу.
— Як їх звали?
— Я не питав.
— Ви й Гікок провели з ними ніч і не спитали, як їх звуть?
— То були просто повії.
— У Перрі Сміта немає ніякої сестри у Форт-Скотті,— мовив він.— І ніколи не було. А пошта там по суботах працює тільки зранку.— Тоді додав: — Подумайте, Діку. На сьогодні досить. Ми ще поговоримо з вами.
Коли Гікока вивели, Най і Черч перейшли коридор і стали дивитись у спостережне вічко другої камери, як допитують Перрі Сміта, хоч нічого й не чули. Най уперше побачив Сміта і здивовано розглядав його ноги — такі короткі, що малі, наче в дитини, ступні майже не торкалися підлоги. Обличчя заарештованого, в якому індіанська смаглявість поєдналася з грубуватими ірландськими рисами, і його цупке темне волосся нагадували Наєві гарну Смітову сестру, місіс Джонсон. Але цей масивний, непропорційно збудований хлопчик-мужчина був негарний. Він раз по раз облизував губи, і рожевий кінчик його язика вистромлявся й зникав, мов у ящірки. З того, як він спокійно й рівно затягувався сигаретою, Най дійшов висновку, що він ще «темний», тобто нічого не знає про справжню мету розмови.
Най не помилився. Дьюї й Данц, досвідчені слідчі, терпляче, крок за кроком, скеровували розповідь заарештованого на події останніх сімох тижнів, тоді обмежили його спогади двома критичними днями — суботою і неділею, 14 і 15 листопада. І тепер, витративши три години на підготовку, підійшли нарешті до суті справи.
Дьюї сказав:
— Отже, що ми маємо, Перрі? Коли вас достроково звільнювали, ви дали слово ніколи не повертатися до Канзасу.
— Соняшниковий штат! Усі очі за ним виплакав.
— А коли так, то чого ви туди поїхали? На те мала бути якась особлива причина.
— Я вже вам сказав. Поїхав навідати сестру. Забрати в неї свої гроші.
— Авжеж, А й забув. Сестру, яку ви з Гікоком шукали у Форт-Скотті. Перрі, скільки миль від Канзас-Сіті до Форт-Скотта?
Сміт похитав головою. Він не знав.
— Ну, а скільки часу ви туди їхали?
Сміт мовчав.
— Годину? Дві? Три? Чотири?
Заарештований сказав, що не пам’ятає.
— Ну звісно, не пам’ятаєте. Бо ви ніколи в житті не були у Форт-Скотті.
Досі жоден з детективів не піддав сумніву ані слова із Смітової розповіді. Він засовався на стільці й облизав губи кінчиком язика.
— Усе, що ви тут казали,— неправда. Ви ніколи й близько не були у Форт-Скотті. Не брали ви ніяких дівчат і не возили їх до мотелю...
— Возили. Я не брешу.
— Як їх звали?
— Я не питав.
— Ви й Гікок провели з ними ніч і не спитали, як їх звуть?
— То були просто повії.