«Що тобі, люба?» — почувся чоловічий голос. Перед тим містер Клаттер уже спав і тепер розгублено блимав очима. «Люба, це ти?» — спитав він.
«Ви містер Клаттер?» — мовив Дік.
Містер Клаттер уже отямився. Він сів на ліжку й запитав: «Хто це? Чого вам треба?» А Дік чемненько так, наче ми з ним два торговельні агенти, каже йому; «Ми хотіли б поговорити з вами, хазяїне. У кабінеті, коли ваша ласка».
Містер Клаттер босий, у самій піжамі, пішов за нами до кабінету, і ми ввімкнули світло.
«Ну, а тепер, хазяїне,— каже Дік,— покажіть, де ваш сейф. Це все, що нам од вас потрібно».
«Який сейф? — спитав містер Клаттер.— У мене нема ніякого сейфа».
Я одразу зрозумів, що він каже правду. Таке вже було у нього обличчя. Відчувалося, що він ніколи не бреше. Але Дік закричав: «Ану не крути, сучий сину! Я ж добре знаю, що в тебе є сейф!»
Мені здалося, що ніхто ще ніколи не розмовляв з містером Клаттером таким тоном. Але він подивився Дікові просто у вічі й дуже лагідно відказав, що, на жаль, сейфа у нього справді нема. Дік ляснув його ножем по грудях і звелів: «Зараз же показуй, де сейф, а то буде тобі не такий жаль!»
Містер Клаттер, звісно, перелякався, це було видно, але голос його звучав так само лагідно й рівно. І він так само твердив, що сейфа у нього немає.
Тим часом я вимкнув телефон. Той, що в кабінеті. Просто обірвав проводи. Тоді спитав містера Клаттера, чи є в домі ще телефони. Він сказав, що є в кухні. Я взяв ліхтарик і подався до кухні — вона в них у протилежному кінці будинку. Знайшов телефон, зняв трубку й кусачками перерізав проводи. А кати вертався, почув якийсь звук. Щось наче рипнуло нагорі. Я спинився перед сходами на другий поверх. Було темно, а присвітити ліхтариком я побоявся. І все ж знав напевне, що там хтось є. На площадці сходів, проти вікна. Якась темна постать. Потім вона зникла...
Дьюї подумав, що то була Ненсі. Після того, як її золотий годинник знайшли в туфлі, Дьюї не раз висловлював припущення, що дівчина прокинулась, почула внизу шум і, побоюючись злодіїв, завбачливо сховала годинник — свою найбільшу коштовність.
— Зрештою, звідки було знати, чи не чатує там хто з рушницею. Та Дік мене й слухати не схотів — так захопився своєю роллю залізного верховоди. Він усе попихав містером Клаттером. Привів його назад до спальні й тепер лічив гроші в його гамані. Там було щось доларів із тридцять. Дік жбурнув гаман на ліжко й сказав: «У цьому домі є більші гроші. Щоб у такого багатія їх не було! Он який у тебе маєток!»
Містер Клаттер відказав, що готівки в домі більше нема, бо всі справи він веде з допомогою чеків. І запропонував виписати нам чек. Тут Дік немов сказився.
«Та ти нас за дурнів маєш, чи що?!» — гримнув він.
Я відчував, що він от-от дасть волю рукам, і сказав: «Слухай, Діку. Там нагорі хтось прокинувся».
Містер Клаттер пояснив, що нагорі тільки його дружина, син і дочка. Дік захотів знати, чи є гроші у його дружини, і містер Клаттер сказав, що коли й є, то дуже мало — може, яких кілька доларів. Тоді став просити, ну просто слізно благав, щоб ми її не турбували, бо вона, мовляв, дуже немічна й віддавна хворіє. Але Дік затявся: нагору — і край. І звелів, щоб містер Клаттер ішов перший.
Перед сходами містер Клаттер увімкнув нагорі світло і, коли ми стали підніматися, сказав:
«Ну навіщо вам це потрібно, хлопці? Я не зробив вам нічого лихого, та й взагалі ніколи в житті вас не бачив».
Тут Дік знову як гримне на нього:
«Ану заткнися! Коли нам буде потрібно, щоб ти говорив, ми тобі скажемо!»
У передпокої нагорі нікого не було, двері стояли позачинені. Містер Клаттер показав нам, де кімнати сина й дочки, тоді відчинив двері до жінчиної спальні. Він засвітив нічник біля ліжка й сказав:
«Не тривожся, голубонько. Тобі нема чого боятися. Просто цим людям потрібні гроші».
«Що тобі, люба?» — почувся чоловічий голос. Перед тим містер Клаттер уже спав і тепер розгублено блимав очима. «Люба, це ти?» — спитав він.
«Ви містер Клаттер?» — мовив Дік.
Містер Клаттер уже отямився. Він сів на ліжку й запитав: «Хто це? Чого вам треба?» А Дік чемненько так, наче ми з ним два торговельні агенти, каже йому; «Ми хотіли б поговорити з вами, хазяїне. У кабінеті, коли ваша ласка».
Містер Клаттер босий, у самій піжамі, пішов за нами до кабінету, і ми ввімкнули світло.
«Ну, а тепер, хазяїне,— каже Дік,— покажіть, де ваш сейф. Це все, що нам од вас потрібно».
«Який сейф? — спитав містер Клаттер.— У мене нема ніякого сейфа».
Я одразу зрозумів, що він каже правду. Таке вже було у нього обличчя. Відчувалося, що він ніколи не бреше. Але Дік закричав: «Ану не крути, сучий сину! Я ж добре знаю, що в тебе є сейф!»
Мені здалося, що ніхто ще ніколи не розмовляв з містером Клаттером таким тоном. Але він подивився Дікові просто у вічі й дуже лагідно відказав, що, на жаль, сейфа у нього справді нема. Дік ляснув його ножем по грудях і звелів: «Зараз же показуй, де сейф, а то буде тобі не такий жаль!»
Містер Клаттер, звісно, перелякався, це було видно, але голос його звучав так само лагідно й рівно. І він так само твердив, що сейфа у нього немає.
Тим часом я вимкнув телефон. Той, що в кабінеті. Просто обірвав проводи. Тоді спитав містера Клаттера, чи є в домі ще телефони. Він сказав, що є в кухні. Я взяв ліхтарик і подався до кухні — вона в них у протилежному кінці будинку. Знайшов телефон, зняв трубку й кусачками перерізав проводи. А кати вертався, почув якийсь звук. Щось наче рипнуло нагорі. Я спинився перед сходами на другий поверх. Було темно, а присвітити ліхтариком я побоявся. І все ж знав напевне, що там хтось є. На площадці сходів, проти вікна. Якась темна постать. Потім вона зникла...
Дьюї подумав, що то була Ненсі. Після того, як її золотий годинник знайшли в туфлі, Дьюї не раз висловлював припущення, що дівчина прокинулась, почула внизу шум і, побоюючись злодіїв, завбачливо сховала годинник — свою найбільшу коштовність.
— Зрештою, звідки було знати, чи не чатує там хто з рушницею. Та Дік мене й слухати не схотів — так захопився своєю роллю залізного верховоди. Він усе попихав містером Клаттером. Привів його назад до спальні й тепер лічив гроші в його гамані. Там було щось доларів із тридцять. Дік жбурнув гаман на ліжко й сказав: «У цьому домі є більші гроші. Щоб у такого багатія їх не було! Он який у тебе маєток!»
Містер Клаттер відказав, що готівки в домі більше нема, бо всі справи він веде з допомогою чеків. І запропонував виписати нам чек. Тут Дік немов сказився.
«Та ти нас за дурнів маєш, чи що?!» — гримнув він.
Я відчував, що він от-от дасть волю рукам, і сказав: «Слухай, Діку. Там нагорі хтось прокинувся».
Містер Клаттер пояснив, що нагорі тільки його дружина, син і дочка. Дік захотів знати, чи є гроші у його дружини, і містер Клаттер сказав, що коли й є, то дуже мало — може, яких кілька доларів. Тоді став просити, ну просто слізно благав, щоб ми її не турбували, бо вона, мовляв, дуже немічна й віддавна хворіє. Але Дік затявся: нагору — і край. І звелів, щоб містер Клаттер ішов перший.
Перед сходами містер Клаттер увімкнув нагорі світло і, коли ми стали підніматися, сказав:
«Ну навіщо вам це потрібно, хлопці? Я не зробив вам нічого лихого, та й взагалі ніколи в житті вас не бачив».
Тут Дік знову як гримне на нього:
«Ану заткнися! Коли нам буде потрібно, щоб ти говорив, ми тобі скажемо!»
У передпокої нагорі нікого не було, двері стояли позачинені. Містер Клаттер показав нам, де кімнати сина й дочки, тоді відчинив двері до жінчиної спальні. Він засвітив нічник біля ліжка й сказав:
«Не тривожся, голубонько. Тобі нема чого боятися. Просто цим людям потрібні гроші».