Вона була така худенька, тендітна жінка в довгій білій нічній сорочці. І тільки-но розплющила очі, відразу ж почала плакати. Тоді сказала чоловікові:
«Любий, у мене немає грошей».
Він заспокійливо гладив її по руці:
«Ну-ну, не плач, голубонько. Не треба боятися. Я віддав їм ті гроші, що в мене були, але їм треба ще. Вони гадають, що у нас в домі є сейф. А я їм сказав, що немає».
Дік заніс руку, наче хотів ударити його по обличчю, і сказав:
«Хіба я не звелів тобі заткнутися?»
Тут озвалася місіс Клаттер:
«Мій чоловік каже щиру правду. У нас немає ніякого сейфа».
Та Дік не вгавав:
«А я певен, що є! І поки не знайду його, нікуди звідси не піду. Так і знайте».
Потім він спитав місіс Клаттер, де її гаманець. Гаманець лежав у шухлядці в столі. Дік вивернув його назовні. Там були якісь дрібні монети та ще долар чи два. Я зробив йому знак вийти в передпокій. Хотів обміркувати ситуацію. Ми вийшли, і я сказав...
Данц перепинив його, щоб спитати, чи не могли містер і місіс Клаттери почути їхню розмову.
— Ні. Ми стояли одразу ж за порогом, щоб не спускати їх з ока. Але говорили пошепки. Я сказав Дікові:
«Вони кажуть правду. Якщо хто й набрехав, то це твій дружок Флойд Веллз. Нема у них ніякого сейфа, отож забираймося звідси к бісу».
Але Дікові було соромно визнати правду. Він сказав, що не повірить, доки не обшукає весь будинок. Треба, мовляв, позв’язувати їх усіх, а тоді добре розглянутися скрізь. Сперечатися з ним було марно, бо він уже завівся. Наче сп’янів од свідомості своєї влади над тими людьми. Там, поряд з кімнатою місіс Клаттер, була ванна. От він і запропонував замкнути батьків у ванній, потім збудити дітей і теж привести туди. А тоді вже брати їх по одному й зв’язувати в різних кінцях будинку.
«А коли знайдемо сейф,— сказав Дік,— поперерізаємо їм горлянки. Стріляти не можна — буде забагато грому...»
Перрі нахмурився й потер коліна скутими руками.
— Дайте хвилину подумати. Бо далі все якось наче плутається... Ага, згадав. Саме так. Я взяв у передпокої стілець і поставив у ванній. Щоб місіс Клаттер могла сісти. Адже вона була зовсім немічна. Коли ми їх замикали, вона все плакала й прохала нас: «Тільки, будь ласка, нікого не чіпайте... Будь ласка, не чіпайте дітей...»
Чоловік обняв її і сказав: «Голубонько, ці хлопці не заподіють нікому зла. Їм потрібні тільки гроші».
Ми пішли до кімнати хлопця. Він не спав. Лежав на ліжку так, наче заціпенів з переляку. Дік звелів йому встати, але він чи то не рухався, чи то рухався не досить швидко, бо Дік ударив його і стягнув з ліжка. «Не треба бити, Діку»,— втрутився я. Тоді сказав хлопцеві надягти штани — він був у самій тенісці. Він натягнув джинси. І саме коли ми замикали його у ванній, з’явилася дівчина. Вийшла із своєї кімнати. Вона була вдягнена — видно, прокинулася ще раніше. У шкарпетках, капцях, халаті, волосся пов’язане косинкою. Силкуючись усміхнутися, вона спитала: «Боже мій, що тут діється? Це жарт якийсь, чи що?»
Та, по-моєму, вона добре розуміла, що ніякий то не жарт. А надто коли Дік відчинив двері до ванної і заштовхнув її туди...
Дьюї уявляє собі тих чотирьох бранців: покірливі й налякані, вони ще не знали, що їх чекає. Просто не міг Герб цього знати, бо неодмінно боронився б. Він був лагідний чоловік, але при добрій силі й не боягуз. Елвін Дьюї не мав анінайменшого сумніву, що його друг Герб бився б на смерть, боронячи життя Бонні та дітей.
Вона була така худенька, тендітна жінка в довгій білій нічній сорочці. І тільки-но розплющила очі, відразу ж почала плакати. Тоді сказала чоловікові:
«Любий, у мене немає грошей».
Він заспокійливо гладив її по руці:
«Ну-ну, не плач, голубонько. Не треба боятися. Я віддав їм ті гроші, що в мене були, але їм треба ще. Вони гадають, що у нас в домі є сейф. А я їм сказав, що немає».
Дік заніс руку, наче хотів ударити його по обличчю, і сказав:
«Хіба я не звелів тобі заткнутися?»
Тут озвалася місіс Клаттер:
«Мій чоловік каже щиру правду. У нас немає ніякого сейфа».
Та Дік не вгавав:
«А я певен, що є! І поки не знайду його, нікуди звідси не піду. Так і знайте».
Потім він спитав місіс Клаттер, де її гаманець. Гаманець лежав у шухлядці в столі. Дік вивернув його назовні. Там були якісь дрібні монети та ще долар чи два. Я зробив йому знак вийти в передпокій. Хотів обміркувати ситуацію. Ми вийшли, і я сказав...
Данц перепинив його, щоб спитати, чи не могли містер і місіс Клаттери почути їхню розмову.
— Ні. Ми стояли одразу ж за порогом, щоб не спускати їх з ока. Але говорили пошепки. Я сказав Дікові:
«Вони кажуть правду. Якщо хто й набрехав, то це твій дружок Флойд Веллз. Нема у них ніякого сейфа, отож забираймося звідси к бісу».
Але Дікові було соромно визнати правду. Він сказав, що не повірить, доки не обшукає весь будинок. Треба, мовляв, позв’язувати їх усіх, а тоді добре розглянутися скрізь. Сперечатися з ним було марно, бо він уже завівся. Наче сп’янів од свідомості своєї влади над тими людьми. Там, поряд з кімнатою місіс Клаттер, була ванна. От він і запропонував замкнути батьків у ванній, потім збудити дітей і теж привести туди. А тоді вже брати їх по одному й зв’язувати в різних кінцях будинку.
«А коли знайдемо сейф,— сказав Дік,— поперерізаємо їм горлянки. Стріляти не можна — буде забагато грому...»
Перрі нахмурився й потер коліна скутими руками.
— Дайте хвилину подумати. Бо далі все якось наче плутається... Ага, згадав. Саме так. Я взяв у передпокої стілець і поставив у ванній. Щоб місіс Клаттер могла сісти. Адже вона була зовсім немічна. Коли ми їх замикали, вона все плакала й прохала нас: «Тільки, будь ласка, нікого не чіпайте... Будь ласка, не чіпайте дітей...»
Чоловік обняв її і сказав: «Голубонько, ці хлопці не заподіють нікому зла. Їм потрібні тільки гроші».
Ми пішли до кімнати хлопця. Він не спав. Лежав на ліжку так, наче заціпенів з переляку. Дік звелів йому встати, але він чи то не рухався, чи то рухався не досить швидко, бо Дік ударив його і стягнув з ліжка. «Не треба бити, Діку»,— втрутився я. Тоді сказав хлопцеві надягти штани — він був у самій тенісці. Він натягнув джинси. І саме коли ми замикали його у ванній, з’явилася дівчина. Вийшла із своєї кімнати. Вона була вдягнена — видно, прокинулася ще раніше. У шкарпетках, капцях, халаті, волосся пов’язане косинкою. Силкуючись усміхнутися, вона спитала: «Боже мій, що тут діється? Це жарт якийсь, чи що?»
Та, по-моєму, вона добре розуміла, що ніякий то не жарт. А надто коли Дік відчинив двері до ванної і заштовхнув її туди...
Дьюї уявляє собі тих чотирьох бранців: покірливі й налякані, вони ще не знали, що їх чекає. Просто не міг Герб цього знати, бо неодмінно боронився б. Він був лагідний чоловік, але при добрій силі й не боягуз. Елвін Дьюї не мав анінайменшого сумніву, що його друг Герб бився б на смерть, боронячи життя Бонні та дітей.