На четвертому поверсі будинку окружного суду в Гарден-Сіті мирно співіснують сувора атмосфера офіційної установи і веселий домашній затишок. Перше походить від окружної тюрми, друге — від так званої шерифової резиденції: гарного помешкання, відокремленого від самої тюрми сталевими дверима й коротким коридором.
Та в січні 1960 року шерифову резиденцію займав не шериф Ерл Робінсон, а його помічник Вендл Майєр з дружиною Джозефіною (Джозі). Майєри вже понад двадцять років як одружені; вони разюче подібні з вигляду: обоє високі на зріст, дебелі й дужі, з міцними руками й спокійними та добрими широкими обличчями. Місіс Майєр — жінка проста й діловита, та водночас уся її подоба немовби випромінює якийсь неземний спокій. День у дружини шерифового помічника довгий: від п’ятої години ранку й до десятої вечора вона на ногах — куховарить і шиє для в’язнів, пере й штопає їм білизну, дбайливо доглядає чоловіка, прибирає в кімнатах. У Майєрів є заміжня дочка, єдина дитина, але вона переїхала до чоловіка в Канзас-Сіті, отож тепер подружжя живе вдвох або, як уточнює місіс Майєр, «двоє нас та ще оті, кому трапляється сидіти в жіночій камері».
Тюрма складається з шістьох камер. Одна з них, призначена для жінок,— цілком окреме приміщення в самій шерифовій резиденції, поряд 8 кухнею Майєрів.
— Та мені це не вадить,— каже Джозі Майєр.— Я люблю товариство. Хоч маю з ким погомоніти, пораючись у кухні. А ті жінки — більшість їх можна лише пожаліти. Як то кажуть, лихий попутав — ото й тільки. ІІу, Гікок і Сміт — це, звісно, інша річ. Скільки я знаю, до Перрі Сміта ще жоден чоловік не сидів у жіночій камері. А тут шериф захотів, щоб вони з Гікоком аж до кінця суду були порізно. Того дня, як їх мали привезти, я пекла яблучні пироги й весь час позирала, що там діється нанизу. Вікно моєї кухні виходить якраз на площу, то кращого огляду годі й бажати. Не беруся казати точно, але кількасот чоловік таки зібралося, щоб подивитися на людей, які вбили Клаттерів. Сама я нікого з Клаттерів ніколи не бачила, але з усього, що про них чула, то були, мабуть, дуже хороші люди. Те, що з ними вчинено, важко простити, і я знаю, що Вендла тривожило, як поведеться натовп, коли побачить Гікока й Сміта. Він боявся, що хтось може спробувати на них напасти. Ото і в мене аж серце завмирало, коли я дивилася на всі ті машини, що над’їжджали звідусіль, та на юрби газетярів, що снували довкола. Але на той час, як їх привезли, надворі посутеніло — було вже по шостій,— та й морозець брав добрячий, от більшість людей і не дочекалася, подалась по домівках. А ті, що лишилися, не зронили й слова. Тільки стояли й дивились.
Потім, коли вже їх привели сюди нагору, першого я побачила Гікока. На ньому були благенькі літні штани та стара бавовняна сорочка. Просто диво, як він не схопив запалення легень на такій холоднечі. Та він без того виглядав зовсім хворим. Блідий був як мрець. Бо воно ж і справді жах — пройти отак крізь натовп чужинців, коли всі вони на тебе дивляться й знають, хто ти такий і що вчинив. Трохи згодом привели й Сміта. Я вже мала напохваті вечерю, щоб подати їм у камери,— гарячий суп, каву з сандвічами, пиріг. Узагалі ми годуємо в’язнів двічі на день: о пів на восьму ранку сніданок, а о пів на п’яту дня — обід. Але я не хотіла, щоб ті хлопці лягли спати натщесерце. Їм і так було не з медом. Та коли принесла Смітові вечеряти — як годиться, на підносі,— він сказав, що не хоче їсти. Стояв до мене спиною і дивився з вікна жіночої камери. Звідти те саме видно, що й з кухні: площу, дерева, дахи будинків.
Я сказала йому: «Ви хоч супу покуштуйте. Це овочевий, не з концентрату. Я сама його зварила. І пиріг свіжий».
Десь за годину я прийшла забрати посуд. Та він так ні до чого й не доторкнувся. Усе ще стояв біля вікна. Наче й з місця не зрушав. Надворі йшов сніг, і я ще, пригадую, сказала, що це перший сніг, а перед тим, мовляв, була чудова довга осінь. Потім спитала його, чи в в нього якась улюблена страва: коли є, то я спробую її приготувати другого дня. Він обернувся й поглянув на мене. Сторожко так, наче думав, що я з нього глузую. Тоді заговорив про якесь кіно — зовсім тихо, майже пошепки. Спитав, чи я бачила ту картину. Я забула, яку він назвав, та й однак її не бачила — я до кіно не дуже охоча. Він сказав, що в тій картині все діється за біблійних часів і що там є така сцена, коли якогось чоловіка кидають з балкона в натовп і люди роздирають його на шматки. Оце йому й пригадалося, коли він побачив натовп на площі. Як людину роздирають на шматки. І він подумав, що це можуть зробити й з ним. Так, каже, злякався, що й досі в животі млосно. Через те і їсти не міг. Це він, звісно, даремне, я так йому й сказала: ніхто б його і пальцем не зачепив, хоч який би він був злочинець,— у нас тут люди не такі.
Ми ще трохи побалакали. Він тримався дуже боязко, але потім сказав: «Єдине, що я насправді люблю, це рис по-іспанському».
Ну, то я пообіцяла йому приготувати, і він навіть ніби всміхнувся. Я ще подумала собі: е, це далеко не найгірший з тих, кого я бачила. Увечері, коли ми лягли спати, я сказала те саме чоловікові. Та Вендл тільки чмихнув. Він був один з перших на місці злочину, коли знайшли трупи. Отож і сказав, що добре б і мені було побачити все те на власні очі, тоді б я сама могла судити, який він хороший, цей містер Сміт. Він і його приятель Гікок. Мовляв, вони тобі серце видеруть і навіть оком не змигнуть. Воно звісно, нічого тут не скажеш — адже тих чотирьох таки замордовано. Я довго не могла заснути, все думала, чи гризе хоч одного з них сумління на згадку про ті чотири могили.
Минув місяць, за ним другий, і тепер сніг ішов мало не щодня. Він вибілив руді навколишні лани, запорошив вулиці містечка, притишив усі звуки.
Обтяжені снігом віти високого в’яза черкали об вікно жіночої камери. На дереві жили білки, і Перрі, кілька тижнів терпляче принаджуючи їх на недоїдки сніданків, зрештою заманив одну з гілки на підвіконня, а тоді й до себе за грати. То був чималий самчик з темно-рудим хутром. Перрі назвав його Рудиком, і звірятко швидко звикло до нового приятеля, залюбки поділяючи з ним ув’язнення. Перрі навчив його кількох нехитрих штук: гратися паперовою кулькою, просити подачки, сидіти на плечі. Усе це допомагало згаяти час, але у в’язня залишалося ще багато довгих годин, що їх треба було чимось заповнити. Читати газети не дозволяли, а ті старі жіночі журнали, які принесла місіс Майєр, йому вже обридли. І все ж він знаходив собі діло: обточував пилочкою нігті й полірував їх до блиску, без кінця розчісував свою намащену й напахчену чуприну, по три-чотири рази на день чистив зуби, майже так само часто голився і приймав душ. Не менш дбайливо, ніж себе, чепурив він і камеру, де були туалет, душова кабіна, залізне ліжко, стіл і стілець. Більшу частину дня він проводив біля столу: там він їв, там же сидів малював — Рудика, квіти, лик Христа, обличчя та фігурки уявних жінок,— і там-таки вів щось на зразок щоденника, коротко записуючи поточні події на аркушах дешевого лінійованого паперу.
«Четвер, 7 січня. Заходив Дьюї. Приніс блок сигарет і віддруковані примірники заяви, щоб я підписав. Я відмовився».
Так звана заява — документ на сімдесят вісім сторінок, продиктований стенографістці окружного суду,— містила в собі зізнання, що їх Перрі вже зробив Елвінові Дьюї та Кларенсові Данцу. Пригадуючи свою зустріч з Перрі Смітом того дня, Дьюї розповідав, що був дуже здивований, коли Перрі відмовився підписати заяву.
— Само собою це не мало майже ніякого значення. Я міг у будь-який час засвідчити в суді його усне зізнання, зроблене Данцові й мені. До того ж ми мали підписану ще в Лас-Вегасі заяву Гікока — ту, де він звинувачував Сміта в усіх чотирьох убивствах. Але мені було цікаво. Я спитав Перрі, чому він передумав. І він сказав: «Усе в моїй заяві правильно, крім двох пунктів. Якщо ви дозволите мені їх виправити, я підпишу».
Я, звісно, догадувався, які саме пункти він мав на думці. Бо між його і Гікоковою версіями була лише одна істотна розбіжність: Перрі заперечував, що вбив усіх Клаттерів сам. До того дня він присягався, що Ненсі та її матір застрелив Гікок.
І я не помилився! Саме це він і хотів зробити: визнати, що Гікок казав правду, тобто що всіх чотирьох Клаттерів убив він, Перрі Сміт. Він сказав, що раніше брехав, і пояснив це тай: «Я хотів утопити Діка за те, що він такий слимак. За те, що розв’язав свого клятого язика».
Що ж до причини, чому він вирішив зректися своєї брехні, то, за його власними словами, зробив він це аж ніяк не тому, що раптом подобрішав до Діка,— ні, тільки через старих Гікоків. Йому нібито стало жаль Дікову матір. «Вона така мила жінка,— сказав він.— То, може, їй буде хоч трохи легше, коли вона знатиме, що Дік не натискав курок. Звісно, якби не він, то нічого цього не було б, отже, якоюсь мірою саме він головний винуватець, але факт залишається фактом: убив їх я один».
Та я не дуже йому повірив. У кожному разі, не настільки, щоб дозволити виправляти заяву. Як я вже казав, нам не обов’язково було потрібне формальне зізнання Сміта, щоб довести будь-який пункт обвинувачення. Ми й без нього мали цілком досить доказів, щоб повісити їх, і то не раз, а десять...
Одним із чинників, на яких грунтувалася впевненість Дьюї, було те, що слідству пощастило знайти радіоприймач і бінокль, що їх убивці забрали з будинку Клаттерів, а згодом збули в Мехіко-Сіті (агент КБР Гарольд Най спеціально злітав туди й простежив їх шлях аж до ломбарду). Більше того — диктуючи свою заяву, Сміт назвав місце, де вони сховали інші вагомі докази.
— Ми виїхали на шосе й помчали на схід,— розповідав він, згадуючи, що вони з Гікоком робили, покинувши будинок Клаттерів.— Дік гнав мов скажений. По-моєму, нас обох охопило якесь радісне піднесення. Щодо мене, то так воно й було. Піднесення й воднораз величезна полегкість. Ми весь час сміялися, ну просто спинитись не могли. Все раптом видалося таким кумедним — не знаю чому, але це так. Одначе з рушниці капала кров, та й одяг на мені забризкало, навіть у волоссі кров була. Тоді ми звернули на бічну дорогу й проїхали миль, мабуть, з вісім, аж поки опинилися ген у прерії. Чути було, як виють койоти. Ми викурили по сигареті, і Дік усе жартував з приводу того, що діялося там, звідки ми щойно втекли. Я вийшов з машини, підсмоктав трохи води з радіатора і змив кров з рушниці. Потім узяв Діків мисливський ніж — той самий, яким зарізав містера Клаттера,— викопав ямку, поклав у неї стріляні гільзи, залишки нейлонового шнура та лейкопластиру і прикидав землею. Тоді ми виїхали на шосе і знову повернули на схід, до Канзас-Сіті й Олейта. На світанку Дік спинився біля одної з отих ділянок для заміських виїздів, що їх називають зонами відпочинку. Там є такі відкриті коминки. Ми розклали вогнище й спалили гумові рукавички та мою сорочку. Дік сказав, що залюбки засмажив би на тому вогнищі вола, бо ще ніколи не був такий голодний. В Олейт ми приїхали над полудень. Дік висадив мене біля готелю, а сам поїхав додому обідати в сімейному колі... Так, ніж він забрав із собою. І рушницю теж...
Агенти КБР, відряджені до Гікока додому, знайшли ніж у коробці з рибальським приладдям, а рушницю — як і раніш, недбало прихилену до стіни в кухні. (Батько Гікока відмовився повірити, що його «хлопчик» міг піти на «такий жахливий злочин», і вперто доводив, що рушницю не виносили з дому від перших днів листопада, а отже, вона не могла бути знаряддям убивства). Що ж до порожніх гільз, шнура й лейкопластиру, то їх розшукали з допомогою Вірджіла Пайєца, робітника окружної дорожньої управи,— він сів на скрепер і дюйм по дюйму зрізав грунт у районі, який указав Перрі, аж поки вивернув із землі сховані предмети. Так було зведено докупи останні кінці, і тепер агенти КБР мали непохитні докази, бо експертиза встановила, що знайденими набоями стріляли саме з Гікокової рушниці, а залишки шнура та лейкопластиру цілком тотожні з тими, якими користувалися вбивці, зв’язуючи свої жертви й заліплюючи їм роти.
«Понеділок, 11 січня. Приходив адвокат, містер Флемінг. Старий чоловік у червоній краватці».
На четвертому поверсі будинку окружного суду в Гарден-Сіті мирно співіснують сувора атмосфера офіційної установи і веселий домашній затишок. Перше походить від окружної тюрми, друге — від так званої шерифової резиденції: гарного помешкання, відокремленого від самої тюрми сталевими дверима й коротким коридором.
Та в січні 1960 року шерифову резиденцію займав не шериф Ерл Робінсон, а його помічник Вендл Майєр з дружиною Джозефіною (Джозі). Майєри вже понад двадцять років як одружені; вони разюче подібні з вигляду: обоє високі на зріст, дебелі й дужі, з міцними руками й спокійними та добрими широкими обличчями. Місіс Майєр — жінка проста й діловита, та водночас уся її подоба немовби випромінює якийсь неземний спокій. День у дружини шерифового помічника довгий: від п’ятої години ранку й до десятої вечора вона на ногах — куховарить і шиє для в’язнів, пере й штопає їм білизну, дбайливо доглядає чоловіка, прибирає в кімнатах. У Майєрів є заміжня дочка, єдина дитина, але вона переїхала до чоловіка в Канзас-Сіті, отож тепер подружжя живе вдвох або, як уточнює місіс Майєр, «двоє нас та ще оті, кому трапляється сидіти в жіночій камері».
Тюрма складається з шістьох камер. Одна з них, призначена для жінок,— цілком окреме приміщення в самій шерифовій резиденції, поряд 8 кухнею Майєрів.
— Та мені це не вадить,— каже Джозі Майєр.— Я люблю товариство. Хоч маю з ким погомоніти, пораючись у кухні. А ті жінки — більшість їх можна лише пожаліти. Як то кажуть, лихий попутав — ото й тільки. ІІу, Гікок і Сміт — це, звісно, інша річ. Скільки я знаю, до Перрі Сміта ще жоден чоловік не сидів у жіночій камері. А тут шериф захотів, щоб вони з Гікоком аж до кінця суду були порізно. Того дня, як їх мали привезти, я пекла яблучні пироги й весь час позирала, що там діється нанизу. Вікно моєї кухні виходить якраз на площу, то кращого огляду годі й бажати. Не беруся казати точно, але кількасот чоловік таки зібралося, щоб подивитися на людей, які вбили Клаттерів. Сама я нікого з Клаттерів ніколи не бачила, але з усього, що про них чула, то були, мабуть, дуже хороші люди. Те, що з ними вчинено, важко простити, і я знаю, що Вендла тривожило, як поведеться натовп, коли побачить Гікока й Сміта. Він боявся, що хтось може спробувати на них напасти. Ото і в мене аж серце завмирало, коли я дивилася на всі ті машини, що над’їжджали звідусіль, та на юрби газетярів, що снували довкола. Але на той час, як їх привезли, надворі посутеніло — було вже по шостій,— та й морозець брав добрячий, от більшість людей і не дочекалася, подалась по домівках. А ті, що лишилися, не зронили й слова. Тільки стояли й дивились.
Потім, коли вже їх привели сюди нагору, першого я побачила Гікока. На ньому були благенькі літні штани та стара бавовняна сорочка. Просто диво, як він не схопив запалення легень на такій холоднечі. Та він без того виглядав зовсім хворим. Блідий був як мрець. Бо воно ж і справді жах — пройти отак крізь натовп чужинців, коли всі вони на тебе дивляться й знають, хто ти такий і що вчинив. Трохи згодом привели й Сміта. Я вже мала напохваті вечерю, щоб подати їм у камери,— гарячий суп, каву з сандвічами, пиріг. Узагалі ми годуємо в’язнів двічі на день: о пів на восьму ранку сніданок, а о пів на п’яту дня — обід. Але я не хотіла, щоб ті хлопці лягли спати натщесерце. Їм і так було не з медом. Та коли принесла Смітові вечеряти — як годиться, на підносі,— він сказав, що не хоче їсти. Стояв до мене спиною і дивився з вікна жіночої камери. Звідти те саме видно, що й з кухні: площу, дерева, дахи будинків.
Я сказала йому: «Ви хоч супу покуштуйте. Це овочевий, не з концентрату. Я сама його зварила. І пиріг свіжий».
Десь за годину я прийшла забрати посуд. Та він так ні до чого й не доторкнувся. Усе ще стояв біля вікна. Наче й з місця не зрушав. Надворі йшов сніг, і я ще, пригадую, сказала, що це перший сніг, а перед тим, мовляв, була чудова довга осінь. Потім спитала його, чи в в нього якась улюблена страва: коли є, то я спробую її приготувати другого дня. Він обернувся й поглянув на мене. Сторожко так, наче думав, що я з нього глузую. Тоді заговорив про якесь кіно — зовсім тихо, майже пошепки. Спитав, чи я бачила ту картину. Я забула, яку він назвав, та й однак її не бачила — я до кіно не дуже охоча. Він сказав, що в тій картині все діється за біблійних часів і що там є така сцена, коли якогось чоловіка кидають з балкона в натовп і люди роздирають його на шматки. Оце йому й пригадалося, коли він побачив натовп на площі. Як людину роздирають на шматки. І він подумав, що це можуть зробити й з ним. Так, каже, злякався, що й досі в животі млосно. Через те і їсти не міг. Це він, звісно, даремне, я так йому й сказала: ніхто б його і пальцем не зачепив, хоч який би він був злочинець,— у нас тут люди не такі.
Ми ще трохи побалакали. Він тримався дуже боязко, але потім сказав: «Єдине, що я насправді люблю, це рис по-іспанському».
Ну, то я пообіцяла йому приготувати, і він навіть ніби всміхнувся. Я ще подумала собі: е, це далеко не найгірший з тих, кого я бачила. Увечері, коли ми лягли спати, я сказала те саме чоловікові. Та Вендл тільки чмихнув. Він був один з перших на місці злочину, коли знайшли трупи. Отож і сказав, що добре б і мені було побачити все те на власні очі, тоді б я сама могла судити, який він хороший, цей містер Сміт. Він і його приятель Гікок. Мовляв, вони тобі серце видеруть і навіть оком не змигнуть. Воно звісно, нічого тут не скажеш — адже тих чотирьох таки замордовано. Я довго не могла заснути, все думала, чи гризе хоч одного з них сумління на згадку про ті чотири могили.
Минув місяць, за ним другий, і тепер сніг ішов мало не щодня. Він вибілив руді навколишні лани, запорошив вулиці містечка, притишив усі звуки.
Обтяжені снігом віти високого в’яза черкали об вікно жіночої камери. На дереві жили білки, і Перрі, кілька тижнів терпляче принаджуючи їх на недоїдки сніданків, зрештою заманив одну з гілки на підвіконня, а тоді й до себе за грати. То був чималий самчик з темно-рудим хутром. Перрі назвав його Рудиком, і звірятко швидко звикло до нового приятеля, залюбки поділяючи з ним ув’язнення. Перрі навчив його кількох нехитрих штук: гратися паперовою кулькою, просити подачки, сидіти на плечі. Усе це допомагало згаяти час, але у в’язня залишалося ще багато довгих годин, що їх треба було чимось заповнити. Читати газети не дозволяли, а ті старі жіночі журнали, які принесла місіс Майєр, йому вже обридли. І все ж він знаходив собі діло: обточував пилочкою нігті й полірував їх до блиску, без кінця розчісував свою намащену й напахчену чуприну, по три-чотири рази на день чистив зуби, майже так само часто голився і приймав душ. Не менш дбайливо, ніж себе, чепурив він і камеру, де були туалет, душова кабіна, залізне ліжко, стіл і стілець. Більшу частину дня він проводив біля столу: там він їв, там же сидів малював — Рудика, квіти, лик Христа, обличчя та фігурки уявних жінок,— і там-таки вів щось на зразок щоденника, коротко записуючи поточні події на аркушах дешевого лінійованого паперу.
«Четвер, 7 січня. Заходив Дьюї. Приніс блок сигарет і віддруковані примірники заяви, щоб я підписав. Я відмовився».
Так звана заява — документ на сімдесят вісім сторінок, продиктований стенографістці окружного суду,— містила в собі зізнання, що їх Перрі вже зробив Елвінові Дьюї та Кларенсові Данцу. Пригадуючи свою зустріч з Перрі Смітом того дня, Дьюї розповідав, що був дуже здивований, коли Перрі відмовився підписати заяву.
— Само собою це не мало майже ніякого значення. Я міг у будь-який час засвідчити в суді його усне зізнання, зроблене Данцові й мені. До того ж ми мали підписану ще в Лас-Вегасі заяву Гікока — ту, де він звинувачував Сміта в усіх чотирьох убивствах. Але мені було цікаво. Я спитав Перрі, чому він передумав. І він сказав: «Усе в моїй заяві правильно, крім двох пунктів. Якщо ви дозволите мені їх виправити, я підпишу».
Я, звісно, догадувався, які саме пункти він мав на думці. Бо між його і Гікоковою версіями була лише одна істотна розбіжність: Перрі заперечував, що вбив усіх Клаттерів сам. До того дня він присягався, що Ненсі та її матір застрелив Гікок.
І я не помилився! Саме це він і хотів зробити: визнати, що Гікок казав правду, тобто що всіх чотирьох Клаттерів убив він, Перрі Сміт. Він сказав, що раніше брехав, і пояснив це тай: «Я хотів утопити Діка за те, що він такий слимак. За те, що розв’язав свого клятого язика».
Що ж до причини, чому він вирішив зректися своєї брехні, то, за його власними словами, зробив він це аж ніяк не тому, що раптом подобрішав до Діка,— ні, тільки через старих Гікоків. Йому нібито стало жаль Дікову матір. «Вона така мила жінка,— сказав він.— То, може, їй буде хоч трохи легше, коли вона знатиме, що Дік не натискав курок. Звісно, якби не він, то нічого цього не було б, отже, якоюсь мірою саме він головний винуватець, але факт залишається фактом: убив їх я один».
Та я не дуже йому повірив. У кожному разі, не настільки, щоб дозволити виправляти заяву. Як я вже казав, нам не обов’язково було потрібне формальне зізнання Сміта, щоб довести будь-який пункт обвинувачення. Ми й без нього мали цілком досить доказів, щоб повісити їх, і то не раз, а десять...
Одним із чинників, на яких грунтувалася впевненість Дьюї, було те, що слідству пощастило знайти радіоприймач і бінокль, що їх убивці забрали з будинку Клаттерів, а згодом збули в Мехіко-Сіті (агент КБР Гарольд Най спеціально злітав туди й простежив їх шлях аж до ломбарду). Більше того — диктуючи свою заяву, Сміт назвав місце, де вони сховали інші вагомі докази.
— Ми виїхали на шосе й помчали на схід,— розповідав він, згадуючи, що вони з Гікоком робили, покинувши будинок Клаттерів.— Дік гнав мов скажений. По-моєму, нас обох охопило якесь радісне піднесення. Щодо мене, то так воно й було. Піднесення й воднораз величезна полегкість. Ми весь час сміялися, ну просто спинитись не могли. Все раптом видалося таким кумедним — не знаю чому, але це так. Одначе з рушниці капала кров, та й одяг на мені забризкало, навіть у волоссі кров була. Тоді ми звернули на бічну дорогу й проїхали миль, мабуть, з вісім, аж поки опинилися ген у прерії. Чути було, як виють койоти. Ми викурили по сигареті, і Дік усе жартував з приводу того, що діялося там, звідки ми щойно втекли. Я вийшов з машини, підсмоктав трохи води з радіатора і змив кров з рушниці. Потім узяв Діків мисливський ніж — той самий, яким зарізав містера Клаттера,— викопав ямку, поклав у неї стріляні гільзи, залишки нейлонового шнура та лейкопластиру і прикидав землею. Тоді ми виїхали на шосе і знову повернули на схід, до Канзас-Сіті й Олейта. На світанку Дік спинився біля одної з отих ділянок для заміських виїздів, що їх називають зонами відпочинку. Там є такі відкриті коминки. Ми розклали вогнище й спалили гумові рукавички та мою сорочку. Дік сказав, що залюбки засмажив би на тому вогнищі вола, бо ще ніколи не був такий голодний. В Олейт ми приїхали над полудень. Дік висадив мене біля готелю, а сам поїхав додому обідати в сімейному колі... Так, ніж він забрав із собою. І рушницю теж...
Агенти КБР, відряджені до Гікока додому, знайшли ніж у коробці з рибальським приладдям, а рушницю — як і раніш, недбало прихилену до стіни в кухні. (Батько Гікока відмовився повірити, що його «хлопчик» міг піти на «такий жахливий злочин», і вперто доводив, що рушницю не виносили з дому від перших днів листопада, а отже, вона не могла бути знаряддям убивства). Що ж до порожніх гільз, шнура й лейкопластиру, то їх розшукали з допомогою Вірджіла Пайєца, робітника окружної дорожньої управи,— він сів на скрепер і дюйм по дюйму зрізав грунт у районі, який указав Перрі, аж поки вивернув із землі сховані предмети. Так було зведено докупи останні кінці, і тепер агенти КБР мали непохитні докази, бо експертиза встановила, що знайденими набоями стріляли саме з Гікокової рушниці, а залишки шнура та лейкопластиру цілком тотожні з тими, якими користувалися вбивці, зв’язуючи свої жертви й заліплюючи їм роти.
«Понеділок, 11 січня. Приходив адвокат, містер Флемінг. Старий чоловік у червоній краватці».