— Смерть засвідчую.
Виблискуючи зрошеними дощем фарами, до складу заїхала похоронна машина. Загорнуте в ковдру тіло поклали на ноші, перенесли до машини й повезли в ніч.
Проводжаючи очима машину, Рой Черч похитав головою.
— Ніколи б не повірив, що в нього стане духу отак усе це знести. Я мав його за боягуза.
Той, до кого він говорив, один з детективів, відказав:
— Ет, Рою, він же був мерзотник. Підла тварюка. Він на це заслужив.
Черч і далі замислено хитав головою.
Чекаючи другої страти, один журналіст і вартовий, що стояв поруч, перемовлялися між собою.
— Ви вперше при страті? — запитав журналіст.
— Ні, я бачив Лі Ендрюза.
— А я оце вперше.
— A-а... Ну, то як воно вам?
Журналіст злегка скривився.
— Ніхто з редакції не хотів їхати. І я теж не хотів. Та не так воно вже й страшно, як я думав. Наче з трампліна у воду. Тільки з мотузкою навколо шиї.
— Вони нічого не відчувають. Гоп, хрясь — і по всьому. Нічогісінько не відчувають.
— Ви певні? Я стояв зовсім близько, то чув, як він задихався.
— Еге, але вже нічого не відчував. А то було б не по-людяному.
— Мабуть, їм дають якісь заспокійливі засоби. Таблетки абощо.
— Е ні. Це не дозволяється... А осьде й Сміт.
— Тьху ти, я й не знав, що він такий недоросток.
— Еге ж, він малий. А тарантул хіба великий?
Зайшовши до складу, Сміт упізнав свого давнього ворога Дьюї, перестав жувати гумку і, вишкіривши зуби, пустотливо й зухвало підморгнув йому. Та коли начальник тюрми запитав, чи не хоче він чогось сказати, Смітове обличчя споважніло. Його виразисті очі сумно вдивлялися в обличчя людей довкола, тоді звернулися вгору, до темної постаті вішателя, а потім униз. Він подивився на свої руки в наручниках, на пальці, замазані чорнилом і фарбою: останні три роки в «ряду смертників» він гаяв час, малюючи автопортрети й дітей — здебільшого дітей інших в’язнів, що давали йому фотографії своїх чад, яких їм тепер так рідко випадало бачити.
— Смерть засвідчую.
Виблискуючи зрошеними дощем фарами, до складу заїхала похоронна машина. Загорнуте в ковдру тіло поклали на ноші, перенесли до машини й повезли в ніч.
Проводжаючи очима машину, Рой Черч похитав головою.
— Ніколи б не повірив, що в нього стане духу отак усе це знести. Я мав його за боягуза.
Той, до кого він говорив, один з детективів, відказав:
— Ет, Рою, він же був мерзотник. Підла тварюка. Він на це заслужив.
Черч і далі замислено хитав головою.
Чекаючи другої страти, один журналіст і вартовий, що стояв поруч, перемовлялися між собою.
— Ви вперше при страті? — запитав журналіст.
— Ні, я бачив Лі Ендрюза.
— А я оце вперше.
— A-а... Ну, то як воно вам?
Журналіст злегка скривився.
— Ніхто з редакції не хотів їхати. І я теж не хотів. Та не так воно вже й страшно, як я думав. Наче з трампліна у воду. Тільки з мотузкою навколо шиї.
— Вони нічого не відчувають. Гоп, хрясь — і по всьому. Нічогісінько не відчувають.
— Ви певні? Я стояв зовсім близько, то чув, як він задихався.
— Еге, але вже нічого не відчував. А то було б не по-людяному.
— Мабуть, їм дають якісь заспокійливі засоби. Таблетки абощо.
— Е ні. Це не дозволяється... А осьде й Сміт.
— Тьху ти, я й не знав, що він такий недоросток.
— Еге ж, він малий. А тарантул хіба великий?
Зайшовши до складу, Сміт упізнав свого давнього ворога Дьюї, перестав жувати гумку і, вишкіривши зуби, пустотливо й зухвало підморгнув йому. Та коли начальник тюрми запитав, чи не хоче він чогось сказати, Смітове обличчя споважніло. Його виразисті очі сумно вдивлялися в обличчя людей довкола, тоді звернулися вгору, до темної постаті вішателя, а потім униз. Він подивився на свої руки в наручниках, на пальці, замазані чорнилом і фарбою: останні три роки в «ряду смертників» він гаяв час, малюючи автопортрети й дітей — здебільшого дітей інших в’язнів, що давали йому фотографії своїх чад, яких їм тепер так рідко випадало бачити.