— Я чую.
Темна кімната, твердий солом’яник. Крізь віконниці пробивалося сіреньке світло, віщуючи черговий мрячний холодний день.
— Це так ти будив Мормонта? Забери своє пір’я від мого писка.
Джон виборсав з-під ковдри руку, щоб відігнати крука, старого, нахабного і розкуйовдженого, цілковито безстрашного.
— Сноу,— крикнув крук, перелетівши на стовпчик ліжка.— Сноу, Сноу.
Джон, схопивши подушку, жбурнув у крука, але птах злетів у повітря. Подушка, вдарившись об стіну, тріснула й розсипалася, і в цю мить у двері зазирнув Стражденний Ед Толет.
— Перепрошую,— промовив він, не зважаючи на хмару пір’я,— м’лордові принести сніданок?
— Зерна,— закрякав крук.— Зерна, зерна.
— Смаженого крука,— підказав Джон.— І півпінти елю.
Досі дивно було мати власного стюарда, який подає і обслуговує: зовсім нещодавно Джон ще сам подавав сніданок лордові-командувачу Мормонту.
— Три качани кукурудзи й одного смаженого крука,— мовив Стражденний Ед.— Гаразд, м’лорде, от тільки Гоб зварив яйця, підсмажив кров’янку й потушкував яблука зі сливами. Яблука зі сливами — це чудово, якби не ті сливи. Сам я такого не їстиму. Одного разу Гоб посік сливи з каштанами й морквою і напхав ними курку. Кухарям не можна довіряти, м’лорде. Вони сливе завжди встругнуть такого, чого ти не чекав.
— Поснідаю пізніше,— сказав Джон: сніданок почекає, а Станіс — ні.— В таборі вночі проблем не було?
— Не було відтоді, як ви приставили варту до варти, м’лорде.
— Добре.
За Стіною частоколом обгородили табір, у якому тримали тисячу дикунів — бранців, яких узяв Станіс Баратеон, коли його лицарі розбили мішане військо Манса Рейдера. Серед ув’язнених було чимало жінок, і дехто з вартових тягав їх до себе в ліжко. Чинили так люди і короля, і королеви, навіть кількоро чорних братів спробували так робити. Чоловіки ж лишаються чоловіками, а це — єдині жінки на тисячу льє навколо.
— Здалося ще двоє дикунів,— провадив Ед.— Жінка з донькою, яка вчепилася їй у спідницю. На руках вона тримала ще й немовлятко — хлопчика, загорнутого в хутро, але він уже помер.
— Помер,— повторив крук. У птаха це було одне з улюблених слів.— Помер, помер, помер.
Майже щоночі підтягувалися вільні люди, голодні й напівзамерзлі, які повтікали з поля бою під Стіною, але приповзли назад, усвідомивши, що тікати нема куди.
— Матір допитали? — поцікавився Джон. Станіс Баратеон розбив військо Манса Рейдера й узяв короля-за-Стіною в полон... однак на волі ще лишалося чимало дикунів — Плаксій, і Тормунд Велетозгуб, і тисячі інших.
— Ага, м’лорде,— сказав Ед,— але вона нічого не знає: втекла під час бою, а відтак ховалася в лісі. Ми її нагодували досхочу кашею і відіслали в табір, а немовля спалили.
Спалення мертвих дітей більше не турбувало Джона — він переймався через живих. «Спалити двох королів, щоб збудити дракона. Спершу батька, а потім сина, щоб обидва помирали королями». Ці слова пробурмотів один з вояків королеви, коли мейстер Еймон промивав йому рани. Джон спершу відмахнувся він них, як від гарячкового марення. А от мейстер Еймон завагався. «Королівська кров має силу,— застеріг старий мейстер,— та й кращі за Станіса люди чинили ще гірші речі». Так, король, можливо, жорстокий і невблаганний, але палити немовля? Тільки чудовисько віддасть живу дитину вогню.
У темряві, під нарікання крука Старого Ведмедя, Джон сходив на нічний горщик. Останнім часом вовчі сни стали яскравішими, й тепер Джон пам’ятав їх, навіть прокинувшись. «Привид знає, що Сіровій мертвий». Роб поліг у Близнючках, зраджений людьми, яких вважав друзями, і його вовк загинув разом з ним. Брана й Рикона теж закатрупили — відрубали їм голови за наказом Теона Грейджоя, колишнього годованця Джонового лорда-батька... але якщо сни не брешуть, деривовкам вдалося втекти. В Короні Королеви один з них випірнув з темряви й урятував Джонові життя. «Напевно, то був Літо. У нього хутро сіре, а в Кошлая — чорне». Чи не могла, думав Джон, часточка його мертвих братів вижити в їхніх вовках?
— Я чую.
Темна кімната, твердий солом’яник. Крізь віконниці пробивалося сіреньке світло, віщуючи черговий мрячний холодний день.
— Це так ти будив Мормонта? Забери своє пір’я від мого писка.
Джон виборсав з-під ковдри руку, щоб відігнати крука, старого, нахабного і розкуйовдженого, цілковито безстрашного.
— Сноу,— крикнув крук, перелетівши на стовпчик ліжка.— Сноу, Сноу.
Джон, схопивши подушку, жбурнув у крука, але птах злетів у повітря. Подушка, вдарившись об стіну, тріснула й розсипалася, і в цю мить у двері зазирнув Стражденний Ед Толет.
— Перепрошую,— промовив він, не зважаючи на хмару пір’я,— м’лордові принести сніданок?
— Зерна,— закрякав крук.— Зерна, зерна.
— Смаженого крука,— підказав Джон.— І півпінти елю.
Досі дивно було мати власного стюарда, який подає і обслуговує: зовсім нещодавно Джон ще сам подавав сніданок лордові-командувачу Мормонту.
— Три качани кукурудзи й одного смаженого крука,— мовив Стражденний Ед.— Гаразд, м’лорде, от тільки Гоб зварив яйця, підсмажив кров’янку й потушкував яблука зі сливами. Яблука зі сливами — це чудово, якби не ті сливи. Сам я такого не їстиму. Одного разу Гоб посік сливи з каштанами й морквою і напхав ними курку. Кухарям не можна довіряти, м’лорде. Вони сливе завжди встругнуть такого, чого ти не чекав.
— Поснідаю пізніше,— сказав Джон: сніданок почекає, а Станіс — ні.— В таборі вночі проблем не було?
— Не було відтоді, як ви приставили варту до варти, м’лорде.
— Добре.
За Стіною частоколом обгородили табір, у якому тримали тисячу дикунів — бранців, яких узяв Станіс Баратеон, коли його лицарі розбили мішане військо Манса Рейдера. Серед ув’язнених було чимало жінок, і дехто з вартових тягав їх до себе в ліжко. Чинили так люди і короля, і королеви, навіть кількоро чорних братів спробували так робити. Чоловіки ж лишаються чоловіками, а це — єдині жінки на тисячу льє навколо.
— Здалося ще двоє дикунів,— провадив Ед.— Жінка з донькою, яка вчепилася їй у спідницю. На руках вона тримала ще й немовлятко — хлопчика, загорнутого в хутро, але він уже помер.
— Помер,— повторив крук. У птаха це було одне з улюблених слів.— Помер, помер, помер.
Майже щоночі підтягувалися вільні люди, голодні й напівзамерзлі, які повтікали з поля бою під Стіною, але приповзли назад, усвідомивши, що тікати нема куди.
— Матір допитали? — поцікавився Джон. Станіс Баратеон розбив військо Манса Рейдера й узяв короля-за-Стіною в полон... однак на волі ще лишалося чимало дикунів — Плаксій, і Тормунд Велетозгуб, і тисячі інших.
— Ага, м’лорде,— сказав Ед,— але вона нічого не знає: втекла під час бою, а відтак ховалася в лісі. Ми її нагодували досхочу кашею і відіслали в табір, а немовля спалили.
Спалення мертвих дітей більше не турбувало Джона — він переймався через живих. «Спалити двох королів, щоб збудити дракона. Спершу батька, а потім сина, щоб обидва помирали королями». Ці слова пробурмотів один з вояків королеви, коли мейстер Еймон промивав йому рани. Джон спершу відмахнувся він них, як від гарячкового марення. А от мейстер Еймон завагався. «Королівська кров має силу,— застеріг старий мейстер,— та й кращі за Станіса люди чинили ще гірші речі». Так, король, можливо, жорстокий і невблаганний, але палити немовля? Тільки чудовисько віддасть живу дитину вогню.
У темряві, під нарікання крука Старого Ведмедя, Джон сходив на нічний горщик. Останнім часом вовчі сни стали яскравішими, й тепер Джон пам’ятав їх, навіть прокинувшись. «Привид знає, що Сіровій мертвий». Роб поліг у Близнючках, зраджений людьми, яких вважав друзями, і його вовк загинув разом з ним. Брана й Рикона теж закатрупили — відрубали їм голови за наказом Теона Грейджоя, колишнього годованця Джонового лорда-батька... але якщо сни не брешуть, деривовкам вдалося втекти. В Короні Королеви один з них випірнув з темряви й урятував Джонові життя. «Напевно, то був Літо. У нього хутро сіре, а в Кошлая — чорне». Чи не могла, думав Джон, часточка його мертвих братів вижити в їхніх вовках?