— Кістки? — нетерпляче спитала Дані.— Обгорілі кістки?
Піднявши мішок, чоловік висипав його вміст на мармур.
Це таки були кістки — потрощені й почорнілі. Довші кістки хтось потрощив, щоб дістатися до кісткового мозку.
— Це був чорний,— сказав чоловік з гіскарським гарчанням,— крилата тінь. Він злетів з неба і... і...
«Ні,— затремтіла Дані.— Ні, ні, о ні».
— Ти глухий, дурню? — звернувся до чоловіка Резнак мо Резнак.— Ти хіба не чув мого оголошення? Завтра приходь до моїх уповноважених, тобі заплатять за твою вівцю.
— Рензаче,— тихо мовив сер Баристан,— притримайте язика і роззуйте очі. Це не овечі кістки.
«Ні,— подумала Дані,— вони дитячі».
Під сіруватою кручею, високою як небо, крізь чорний ліс мчав білий вовк. А разом з ним по зоряному небу мчав місяць, продираючись крізь переплетіння голого гілля над головою.
— Сноу,— промурмотів місяць. Вовк не озвався. Під його лапами хрускотів сніг. Серед дерев зітхав вітер.
Вдалині чути було, як кличуть вовка його брати зі зграї — свої свого. Вони теж полюють. Люта злива поливала чорного брата, який дер м’ясо здоровезного козла, і змивала кров з боку, пробитого козлиним рогом. А в іншому місці менша сестричка, задерши морду, завила на місяць, і сотня малих сірих родичів урвала полювання, щоб підхопити її пісню. На цих пагорбах було тепліше, та і їжі вдосталь. Чимало ночей сестрина зграя розкошувала на м’ясі овець, корів і коней, на яких полюють люди, а бувало, й на м’ясі самих людей.
— Сноу,— знову покликав місяць, хихикаючи. Білий вовк біг людською стежкою попід крижаною кручею. На язику відчувався смак крові, а у вухах дзвеніла пісня сотні родичів. Колись було їх шестеро: п’ятеро сліпо попискували в снігу біля мертвої матері, смокчучи холодне молоко з її твердих мертвих пипок, а він один відповз геть. З шістьох лишилося четверо... й одного з них білий вовк більше не відчував.
— Сноу,— не вгавав місяць.
Білий вовк тікав од нього в печеру ночі, де сховалося сонце, і пара від його дихання замерзала в повітрі. Беззоряної ночі велика круча здавалася чорною як камінь — пітьма, що нависла над широким світом,— та коли визирав місяць, круча мерехтіла білим льодом, наче закрижаніла ріка. Шуба у вовка була густа й кошлата, однак коли над кригою віє вітер, ніяка шуба не захистить від холоду. А на тому боці вітер ще холодніший, відчував вовк. Саме там зараз його брат — сірий брат, який пахне літом.
— Сноу.
З гілки впала бурулька. Білий вовк розвернувся й вищирив зуби.
— Сноу!
Ліс почав танути, і вовк наїжачив хутро.
— Сноу, Сноу, Сноу!
Почулося ляскання крил. Крізь морок летів крук.
Він з м’яким гупанням всівся Джонові Сноу на груди, дряпнувши пазурами.
— СНОУ! — вереснув він йому просто в обличчя.
— Кістки? — нетерпляче спитала Дані.— Обгорілі кістки?
Піднявши мішок, чоловік висипав його вміст на мармур.
Це таки були кістки — потрощені й почорнілі. Довші кістки хтось потрощив, щоб дістатися до кісткового мозку.
— Це був чорний,— сказав чоловік з гіскарським гарчанням,— крилата тінь. Він злетів з неба і... і...
«Ні,— затремтіла Дані.— Ні, ні, о ні».
— Ти глухий, дурню? — звернувся до чоловіка Резнак мо Резнак.— Ти хіба не чув мого оголошення? Завтра приходь до моїх уповноважених, тобі заплатять за твою вівцю.
— Рензаче,— тихо мовив сер Баристан,— притримайте язика і роззуйте очі. Це не овечі кістки.
«Ні,— подумала Дані,— вони дитячі».
Під сіруватою кручею, високою як небо, крізь чорний ліс мчав білий вовк. А разом з ним по зоряному небу мчав місяць, продираючись крізь переплетіння голого гілля над головою.
— Сноу,— промурмотів місяць. Вовк не озвався. Під його лапами хрускотів сніг. Серед дерев зітхав вітер.
Вдалині чути було, як кличуть вовка його брати зі зграї — свої свого. Вони теж полюють. Люта злива поливала чорного брата, який дер м’ясо здоровезного козла, і змивала кров з боку, пробитого козлиним рогом. А в іншому місці менша сестричка, задерши морду, завила на місяць, і сотня малих сірих родичів урвала полювання, щоб підхопити її пісню. На цих пагорбах було тепліше, та і їжі вдосталь. Чимало ночей сестрина зграя розкошувала на м’ясі овець, корів і коней, на яких полюють люди, а бувало, й на м’ясі самих людей.
— Сноу,— знову покликав місяць, хихикаючи. Білий вовк біг людською стежкою попід крижаною кручею. На язику відчувався смак крові, а у вухах дзвеніла пісня сотні родичів. Колись було їх шестеро: п’ятеро сліпо попискували в снігу біля мертвої матері, смокчучи холодне молоко з її твердих мертвих пипок, а він один відповз геть. З шістьох лишилося четверо... й одного з них білий вовк більше не відчував.
— Сноу,— не вгавав місяць.
Білий вовк тікав од нього в печеру ночі, де сховалося сонце, і пара від його дихання замерзала в повітрі. Беззоряної ночі велика круча здавалася чорною як камінь — пітьма, що нависла над широким світом,— та коли визирав місяць, круча мерехтіла білим льодом, наче закрижаніла ріка. Шуба у вовка була густа й кошлата, однак коли над кригою віє вітер, ніяка шуба не захистить від холоду. А на тому боці вітер ще холодніший, відчував вовк. Саме там зараз його брат — сірий брат, який пахне літом.
— Сноу.
З гілки впала бурулька. Білий вовк розвернувся й вищирив зуби.
— Сноу!
Ліс почав танути, і вовк наїжачив хутро.
— Сноу, Сноу, Сноу!
Почулося ляскання крил. Крізь морок летів крук.
Він з м’яким гупанням всівся Джонові Сноу на груди, дряпнувши пазурами.
— СНОУ! — вереснув він йому просто в обличчя.