Шкіперова усмішка поширшала.
— Радий допомогти. Чудова буде мандрівка, правда?
— Упевнений,— озвався Герис. Тоді шкіпер попросив принести елю, й вони удвох випили за свою ризиковану подорож.
— Солодко співав,— згодом прокоментував Герис, коли вони з Квентином уже йшли з пірсу, на початку якого чекав винайнятий ними гатей. У повітрі висіли спека й задуха, а сонце світило так яскраво, що вони обидва мружилися.
— Тут усе місто солодке,— погодився Квентин, подумавши: «Від таких солодощів зуби чорніють». Тут рясно родив солодкий буряк, тож його подавали майже до кожної страви. Волантисяни робили з нього холодний суп, густий і насичений, як червоний мед. Вино тут також було солодке.— Тільки боюся, наша чудова подорож буде недовга. Цей солодкомовний чолов’яга не збирається везти нас у Мірін. Надто швидко він прийняв твою пропозицію. Отримає свою потрійну плату, а щойно ми зійдемо на облавок і відпливемо подалі від берега, він переріже нам горлянки й забере собі решту золота.
— Або припне нас ланцюгами до весел поряд з отими сердегами, які там смердять. Думаю, слід пошукати кращого контрабандиста.
Поряд з гатеєм очікував візник. У Вестеросі цей транспорт назвали б возом, тільки таких пишних возів Квентин не бачив ніде в Дорні, та й запрягали в нього не вола. Гатей тягнула карликова слониха, шкура в якої була кольору брудного снігу. На вулицях Старого Волантиса таких возів було багато.
Квентин залюбки би пройшовся пішки, однак до заїзду звідси — багато миль. Крім того, хазяїн «Купецької хати» попередив, що піші прогулянки опустять їх в очах і заморських капітанів, і волантисян. Люди можні їздять у паланкінах або гатеях... а в хазяїна заїзду якраз є родич, який має декілька таких транспортних засобів і радо прислужиться гостям.
Візник був одним з рабів того родича — невисокий чоловік з витатуйованим на щоці колесом, майже голий: тільки пов’язка на стегнах і сандалії. Шкіру мав кольору тика, а очі — як шматочки кременю. Допомігши гостям усістися на м’яке сидіння між двох величезних дерев’яних коліс воза, він заліз на спину слонихи.
— У «Купецьку хату»,— сказав йому Квентин,— але їдь уздовж причалу.
У місті, подалі від вітряної набережної, вулиці та провулки Волантиса були такі спекотні, що люди обливалися потом, принаймні на цьому боці річки.
Візник щось крикнув до слонихи місцевою говіркою. Вона пішла вперед, гойдаючи хоботом. Віз зрушив з місця, а візник загукав до матросів і невільників, щоб забиралися з дороги. Розрізнити їх було нескладно. Невільники всі були в татуюваннях: машкара з синього пір’я, блискавка від підборіддя до чола, монета на щоці, леопардові плями, череп, глечик... Мейстер Кедрі розповідав, що у Волантисі на кожного вільнонародженого припадає п’ять рабів, тільки не дожив, щоб самому в цьому пересвідчитися. Загинув того ранку, коли на борт «Лугового жайворонка» полізли корсари.
Того дня Квентин втратив ще двох друзів — веснянкуватого і кривозубого Віллама Велза, безстрашного списника, і Клетуса Айронвуда, вродливого попри косоокість, завжди галасливого, завжди реготливого. Клетус половину життя був близьким Квентиновим другом, справжнім побратимом. «Поцілуєш за мене свою наречену»,— прошепотів до Квентина Клетус, помираючи.
Корсари напали в передсвітанковій темряві, коли «Луговий жайворонок» стояв на якорі біля Спірних земель. Команда відбилася, але ціною дванадцяти життів. Потім матроси позабирали в мертвих корсарів чоботи, пояси та зброю, познімали сережки з вух і персні з пальців. Один з корсарів був такий товстий, що кухарю довелося рубати йому пальці різницьким ножем, щоб забрати собі персні. Знадобилося аж троє «жайворонків», щоб зіпхнути тіло в море. Після нього, без молитви й церемоній, поскидали й решту піратів.
Зі своїми померлими обійшлися шанобливіше. Матроси зашили їхні тіла в парусину, причепили каміння, щоб тіла швидше пішли на дно. Капітан «Лугового жайворонка» разом з командою прочитав молитву за душі полеглих товаришів. Тоді обернувся до своїх дорнських пасажирів — тих трьох, які заціліли з шістьох, що піднялися на борт у Дощаниці. Навіть Здоровань, блідий від морської хвороби й нетвердий на ногах, виліз із глибин трюму, щоб віддати останню шану. «Хтось із вас має сказати слово про своїх померлих, перш ніж ми віддамо їх морю»,— мовив капітан. Герис узяв слово, але йому довелося чимало прибрехати, оскільки він не наважувався відкрити правду про те, хто вони і звідки.
Не мало це все закінчитися саме так! «Онукам потім розповідатимемо»,— говорив Клетус у день від’їзду з батькового замку. Вілл, скривившись, мовив: «Ти мав на увазі — дівкам у тавернах, щоб залізти їм під спідниці». Клетус плеснув його по спині. «Щоб мати онуків, треба спершу мати дітей. А щоб мати дітей, треба комусь під спідницю залізти». Згодом, у Дощаниці, дорняни пили за майбутню Квентинову наречену, відпускали масні жартики про першу шлюбну ніч і мріяли про те, що побачать, чого досягнуть і чим уславляться. А досягли вони лише парусинового мішка з камінням для баласту.
Та хай як журився Квентин за Віллом і Клетусом, а найгостріше він відчував утрату мейстра. Кедрі вільно володів говірками усіх вільних міст і навіть гіскарським суржиком, яким розмовляли мешканці узбережжя Невільничої бухти. «З тобою поїде мейстер Кедрі,— повідомив батько перед розлукою.— Слухайся його порад. Половину життя він присвятив вивченню дев’ятьох вільних міст». Квентин не міг не думати, наскільки все було б легше, якби Кедрі й досі був з ними і скеровував їх.
— Я б за легенький вітерець маму продав,— сказав Герис, поки гатей котився крізь портову юрму.— Волого, як у Діви в піхві, а ще й полудня немає. Ненавиджу це місто.
Квентин поділяв його почуття. Гнітюча вогка спека Волантиса висмоктувала сили, через неї він повсякчас почувався брудним. Найгірше було знати, що ніч не принесе полегшення. На високогірних луках маєтностей лорда Айронвуда повітря поночі завжди свіже та прохолодне, хай якими спекотними бувають дні. Але не тут. У Волантисі ночі майже такі самі жаркі, як і дні.
— Завтра у Новий Гіс відпливає «Богиня»,— нагадав Герис.— Це принаймні ближче.
— Новий Гіс — це острів, і порт там набагато менший за цей. Ми будемо ближче, так, але можемо там застрягнути. Та й Новий Гіс — союзник Юнкая.
Ця новина не здивувала Квентина. Новий Гіс і Юнкай — обидва гіскарські міста.
Шкіперова усмішка поширшала.
— Радий допомогти. Чудова буде мандрівка, правда?
— Упевнений,— озвався Герис. Тоді шкіпер попросив принести елю, й вони удвох випили за свою ризиковану подорож.
— Солодко співав,— згодом прокоментував Герис, коли вони з Квентином уже йшли з пірсу, на початку якого чекав винайнятий ними гатей. У повітрі висіли спека й задуха, а сонце світило так яскраво, що вони обидва мружилися.
— Тут усе місто солодке,— погодився Квентин, подумавши: «Від таких солодощів зуби чорніють». Тут рясно родив солодкий буряк, тож його подавали майже до кожної страви. Волантисяни робили з нього холодний суп, густий і насичений, як червоний мед. Вино тут також було солодке.— Тільки боюся, наша чудова подорож буде недовга. Цей солодкомовний чолов’яга не збирається везти нас у Мірін. Надто швидко він прийняв твою пропозицію. Отримає свою потрійну плату, а щойно ми зійдемо на облавок і відпливемо подалі від берега, він переріже нам горлянки й забере собі решту золота.
— Або припне нас ланцюгами до весел поряд з отими сердегами, які там смердять. Думаю, слід пошукати кращого контрабандиста.
Поряд з гатеєм очікував візник. У Вестеросі цей транспорт назвали б возом, тільки таких пишних возів Квентин не бачив ніде в Дорні, та й запрягали в нього не вола. Гатей тягнула карликова слониха, шкура в якої була кольору брудного снігу. На вулицях Старого Волантиса таких возів було багато.
Квентин залюбки би пройшовся пішки, однак до заїзду звідси — багато миль. Крім того, хазяїн «Купецької хати» попередив, що піші прогулянки опустять їх в очах і заморських капітанів, і волантисян. Люди можні їздять у паланкінах або гатеях... а в хазяїна заїзду якраз є родич, який має декілька таких транспортних засобів і радо прислужиться гостям.
Візник був одним з рабів того родича — невисокий чоловік з витатуйованим на щоці колесом, майже голий: тільки пов’язка на стегнах і сандалії. Шкіру мав кольору тика, а очі — як шматочки кременю. Допомігши гостям усістися на м’яке сидіння між двох величезних дерев’яних коліс воза, він заліз на спину слонихи.
— У «Купецьку хату»,— сказав йому Квентин,— але їдь уздовж причалу.
У місті, подалі від вітряної набережної, вулиці та провулки Волантиса були такі спекотні, що люди обливалися потом, принаймні на цьому боці річки.
Візник щось крикнув до слонихи місцевою говіркою. Вона пішла вперед, гойдаючи хоботом. Віз зрушив з місця, а візник загукав до матросів і невільників, щоб забиралися з дороги. Розрізнити їх було нескладно. Невільники всі були в татуюваннях: машкара з синього пір’я, блискавка від підборіддя до чола, монета на щоці, леопардові плями, череп, глечик... Мейстер Кедрі розповідав, що у Волантисі на кожного вільнонародженого припадає п’ять рабів, тільки не дожив, щоб самому в цьому пересвідчитися. Загинув того ранку, коли на борт «Лугового жайворонка» полізли корсари.
Того дня Квентин втратив ще двох друзів — веснянкуватого і кривозубого Віллама Велза, безстрашного списника, і Клетуса Айронвуда, вродливого попри косоокість, завжди галасливого, завжди реготливого. Клетус половину життя був близьким Квентиновим другом, справжнім побратимом. «Поцілуєш за мене свою наречену»,— прошепотів до Квентина Клетус, помираючи.
Корсари напали в передсвітанковій темряві, коли «Луговий жайворонок» стояв на якорі біля Спірних земель. Команда відбилася, але ціною дванадцяти життів. Потім матроси позабирали в мертвих корсарів чоботи, пояси та зброю, познімали сережки з вух і персні з пальців. Один з корсарів був такий товстий, що кухарю довелося рубати йому пальці різницьким ножем, щоб забрати собі персні. Знадобилося аж троє «жайворонків», щоб зіпхнути тіло в море. Після нього, без молитви й церемоній, поскидали й решту піратів.
Зі своїми померлими обійшлися шанобливіше. Матроси зашили їхні тіла в парусину, причепили каміння, щоб тіла швидше пішли на дно. Капітан «Лугового жайворонка» разом з командою прочитав молитву за душі полеглих товаришів. Тоді обернувся до своїх дорнських пасажирів — тих трьох, які заціліли з шістьох, що піднялися на борт у Дощаниці. Навіть Здоровань, блідий від морської хвороби й нетвердий на ногах, виліз із глибин трюму, щоб віддати останню шану. «Хтось із вас має сказати слово про своїх померлих, перш ніж ми віддамо їх морю»,— мовив капітан. Герис узяв слово, але йому довелося чимало прибрехати, оскільки він не наважувався відкрити правду про те, хто вони і звідки.
Не мало це все закінчитися саме так! «Онукам потім розповідатимемо»,— говорив Клетус у день від’їзду з батькового замку. Вілл, скривившись, мовив: «Ти мав на увазі — дівкам у тавернах, щоб залізти їм під спідниці». Клетус плеснув його по спині. «Щоб мати онуків, треба спершу мати дітей. А щоб мати дітей, треба комусь під спідницю залізти». Згодом, у Дощаниці, дорняни пили за майбутню Квентинову наречену, відпускали масні жартики про першу шлюбну ніч і мріяли про те, що побачать, чого досягнуть і чим уславляться. А досягли вони лише парусинового мішка з камінням для баласту.
Та хай як журився Квентин за Віллом і Клетусом, а найгостріше він відчував утрату мейстра. Кедрі вільно володів говірками усіх вільних міст і навіть гіскарським суржиком, яким розмовляли мешканці узбережжя Невільничої бухти. «З тобою поїде мейстер Кедрі,— повідомив батько перед розлукою.— Слухайся його порад. Половину життя він присвятив вивченню дев’ятьох вільних міст». Квентин не міг не думати, наскільки все було б легше, якби Кедрі й досі був з ними і скеровував їх.
— Я б за легенький вітерець маму продав,— сказав Герис, поки гатей котився крізь портову юрму.— Волого, як у Діви в піхві, а ще й полудня немає. Ненавиджу це місто.
Квентин поділяв його почуття. Гнітюча вогка спека Волантиса висмоктувала сили, через неї він повсякчас почувався брудним. Найгірше було знати, що ніч не принесе полегшення. На високогірних луках маєтностей лорда Айронвуда повітря поночі завжди свіже та прохолодне, хай якими спекотними бувають дні. Але не тут. У Волантисі ночі майже такі самі жаркі, як і дні.
— Завтра у Новий Гіс відпливає «Богиня»,— нагадав Герис.— Це принаймні ближче.
— Новий Гіс — це острів, і порт там набагато менший за цей. Ми будемо ближче, так, але можемо там застрягнути. Та й Новий Гіс — союзник Юнкая.
Ця новина не здивувала Квентина. Новий Гіс і Юнкай — обидва гіскарські міста.