Та це було до того, як князь Доран викликав його у Водосад. І тепер на Квентина в Міріні чекає найвродливіша на світі жінка, тож він збирається виконати свій обов’язок і взяти її собі за наречену. «Вона мені не відмовить. Дотримається угоди». Данерис Таргарієн потрібен Дорн, щоб завоювати Сім Королівств, а отже, їй потрібен Квентин. «От тільки це не означає, що вона мене покохає. Може, я їй навіть не сподобаюся».
В тому місці, де річка впадає в море, вулиця робить поворот, і на тому розі скупчилося декілька торгівців тваринами, які продавали прикрашених самоцвітами ящірок, велетенських басаманистих змій і маленьких жвавих мавпочок зі смугастими хвостами та спритними рожевими долоньками.
— Може, твоїй срібній королеві сподобається мавпочка,— мовив Герис.
Квентин гадки не мав, що саме може сподобатися Данерис Таргарієн. Він пообіцяв батькові привезти її в Дорн, але дедалі більше непокоївся, чи годиться він для такого завдання.
«Я на таке не напрошувався»,— думав він.
За широким блакитним Ройном виднілася Чорна стіна, яку звели валірійці, коли Волантис був ще сторожовою заставою у їхній імперії: овальна стіна з плавленого каменю була шістсот футів заввишки, а така товста, що по ній могло водночас проїхати шість колісниць, запряжених четвериком коней,— як це й траплялося щороку на святкуванні заснування міста. Приходьків, чужоземців і вільновідпущеників пускали всередину Чорної стіни тільки на запрошення її мешканців — спадкоємців давньої крові, які рід свій вели від самої Валірії.
Тут уже людей побільшало. Гатей наблизився до західного кінця Довгого мосту, який з’єднував дві половини міста. Вулиці запрудили вози, гарби й гатеї — всі вони чи то виїздили з мосту, чи то заїздили на нього. Кругом метушилися слуги, їх було як тарганів: бігали з дорученнями своїх господарів.
Неподалік площі Риботорговців і «Купецької хати» з поперечної вулиці почулися крики, й наче нізвідки з’явилася дюжина списників-незаплямованих у пишних обладунках і плащах з тигрових шкур, розганяючи людей, щоб на своєму слоні міг проїхати тріарх. Велетенський сірий слон тріарха був у мудрованих емальованих латах, які на ходу тихенько побрязкували, а башта в нього на спині була така височенна, що шкрябала верхівкою склепіння візерунчастої кам’яної арки, коли слон проходив під нею.
— Тріархи вважаються настільки високопоставленими, що протягом року служби їм заборонено торкатися ногами землі,— пояснив Квентин своєму товаришу.— Отож вони всюди їздять на слонах.
— Перегороджуючи вулиці й залишаючи таким, як ми, купи лайна,— мовив Герис.— Ніколи я не зрозумію, навіщо Волантису три князі, коли в Дорні цілком вистачає одного.
— Тріархи — це не князі й не королі. Волантис — фрігольд, як і давня Валірія. Владу ділять усі вільнонароджені землевласники. Навіть жінки мають право голосу, якщо в їхній власності є земля. Трьох тріархів обирають з тих шляхетних родин, які можуть довести пряме походження з давньої Валірії, строком на один рік — до початку нового року. Ти б і сам це все знав, якби прочитав книжку, яку дав тобі мейстер Кедрі.
— В ній не було малюнків.
— Були карти.
— Карти не рахуються. Якби він сказав, що це про тигрів і слонів, може, я б і почитав. А вона підозріло нагадувала історичну працю.
Коли гатей перетнув площу Риботорговців, слониха задерла хобот і заґелґотіла, як велетенська біла гуска, бо не хотіла пірнати у плутанину возів, паланкінів і пішоходів. Візник підбив її п’яткою, і вона рушила далі.
Навколо було повно-повнісінько крикливих риботорговців, які спродували ранішній улов. Квентин розумів щонайбільше кожне друге слово, але слова йому були й непотрібні, щоб розумітися на рибі. Він побачив тріску, рибу-вітрильник і сардини, діжки з мідіями і молюсками. Одна ятка вся була завішана вуграми. В іншій виставили велетенську черепаху, підвішену за ноги на залізних ланцюгах, здорову як корова. В діжках солоної води серед водоростей вовтузилися краби. Дехто з продавців смажив рибу шматочками, з цибулею і буряком, а дехто з невеликих залізних казанків торгував юшкою з перцем.
У центрі площі, попід потрісканою безголовою статуєю якогось мертвого тріарха, почала збиратися юрма: тут виступали карлики. Обидва коротуни були в дерев’яних обладунках — мініатюрні лицарі, що готуються до двобою. У Квентина на очах один заліз на собаку, а другий стрибнув на свиню... і тут-таки з’їхав на землю під оглушливий регіт.
— Кумедні,— промовив Герис.— Зупинимося й подивимося двобій? Посміятися б тобі не завадило, Квенте. Ти схожий на діда, який півроку в убиральні не був.
«Мені вісімнадцять, я на шість років молодший за тебе,— подумав Квентин.— Ніякий я не дід». Натомість він сказав:
— Не потрібні мені смішні карлики. Хіба якщо мають корабель.
— Дуже маленький, підозрюю.
Чотириповерхова «Купецька хата» вивищувалася над навколишніми доками, причалами та складами. Тут збиралися разом купці зі Старгорода й Королівського Причалу, їхні колеги з Браавоса, Пенгоса її Мира, волохаті ібенці, білошкірі мореплавці з Карта, чорні як смола мешканці Літніх островів у плащах з пір’я, ба навіть повелителі тіней з Ашая в Тіні, які завжди ховаються за машкарами.
Та це було до того, як князь Доран викликав його у Водосад. І тепер на Квентина в Міріні чекає найвродливіша на світі жінка, тож він збирається виконати свій обов’язок і взяти її собі за наречену. «Вона мені не відмовить. Дотримається угоди». Данерис Таргарієн потрібен Дорн, щоб завоювати Сім Королівств, а отже, їй потрібен Квентин. «От тільки це не означає, що вона мене покохає. Може, я їй навіть не сподобаюся».
В тому місці, де річка впадає в море, вулиця робить поворот, і на тому розі скупчилося декілька торгівців тваринами, які продавали прикрашених самоцвітами ящірок, велетенських басаманистих змій і маленьких жвавих мавпочок зі смугастими хвостами та спритними рожевими долоньками.
— Може, твоїй срібній королеві сподобається мавпочка,— мовив Герис.
Квентин гадки не мав, що саме може сподобатися Данерис Таргарієн. Він пообіцяв батькові привезти її в Дорн, але дедалі більше непокоївся, чи годиться він для такого завдання.
«Я на таке не напрошувався»,— думав він.
За широким блакитним Ройном виднілася Чорна стіна, яку звели валірійці, коли Волантис був ще сторожовою заставою у їхній імперії: овальна стіна з плавленого каменю була шістсот футів заввишки, а така товста, що по ній могло водночас проїхати шість колісниць, запряжених четвериком коней,— як це й траплялося щороку на святкуванні заснування міста. Приходьків, чужоземців і вільновідпущеників пускали всередину Чорної стіни тільки на запрошення її мешканців — спадкоємців давньої крові, які рід свій вели від самої Валірії.
Тут уже людей побільшало. Гатей наблизився до західного кінця Довгого мосту, який з’єднував дві половини міста. Вулиці запрудили вози, гарби й гатеї — всі вони чи то виїздили з мосту, чи то заїздили на нього. Кругом метушилися слуги, їх було як тарганів: бігали з дорученнями своїх господарів.
Неподалік площі Риботорговців і «Купецької хати» з поперечної вулиці почулися крики, й наче нізвідки з’явилася дюжина списників-незаплямованих у пишних обладунках і плащах з тигрових шкур, розганяючи людей, щоб на своєму слоні міг проїхати тріарх. Велетенський сірий слон тріарха був у мудрованих емальованих латах, які на ходу тихенько побрязкували, а башта в нього на спині була така височенна, що шкрябала верхівкою склепіння візерунчастої кам’яної арки, коли слон проходив під нею.
— Тріархи вважаються настільки високопоставленими, що протягом року служби їм заборонено торкатися ногами землі,— пояснив Квентин своєму товаришу.— Отож вони всюди їздять на слонах.
— Перегороджуючи вулиці й залишаючи таким, як ми, купи лайна,— мовив Герис.— Ніколи я не зрозумію, навіщо Волантису три князі, коли в Дорні цілком вистачає одного.
— Тріархи — це не князі й не королі. Волантис — фрігольд, як і давня Валірія. Владу ділять усі вільнонароджені землевласники. Навіть жінки мають право голосу, якщо в їхній власності є земля. Трьох тріархів обирають з тих шляхетних родин, які можуть довести пряме походження з давньої Валірії, строком на один рік — до початку нового року. Ти б і сам це все знав, якби прочитав книжку, яку дав тобі мейстер Кедрі.
— В ній не було малюнків.
— Були карти.
— Карти не рахуються. Якби він сказав, що це про тигрів і слонів, може, я б і почитав. А вона підозріло нагадувала історичну працю.
Коли гатей перетнув площу Риботорговців, слониха задерла хобот і заґелґотіла, як велетенська біла гуска, бо не хотіла пірнати у плутанину возів, паланкінів і пішоходів. Візник підбив її п’яткою, і вона рушила далі.
Навколо було повно-повнісінько крикливих риботорговців, які спродували ранішній улов. Квентин розумів щонайбільше кожне друге слово, але слова йому були й непотрібні, щоб розумітися на рибі. Він побачив тріску, рибу-вітрильник і сардини, діжки з мідіями і молюсками. Одна ятка вся була завішана вуграми. В іншій виставили велетенську черепаху, підвішену за ноги на залізних ланцюгах, здорову як корова. В діжках солоної води серед водоростей вовтузилися краби. Дехто з продавців смажив рибу шматочками, з цибулею і буряком, а дехто з невеликих залізних казанків торгував юшкою з перцем.
У центрі площі, попід потрісканою безголовою статуєю якогось мертвого тріарха, почала збиратися юрма: тут виступали карлики. Обидва коротуни були в дерев’яних обладунках — мініатюрні лицарі, що готуються до двобою. У Квентина на очах один заліз на собаку, а другий стрибнув на свиню... і тут-таки з’їхав на землю під оглушливий регіт.
— Кумедні,— промовив Герис.— Зупинимося й подивимося двобій? Посміятися б тобі не завадило, Квенте. Ти схожий на діда, який півроку в убиральні не був.
«Мені вісімнадцять, я на шість років молодший за тебе,— подумав Квентин.— Ніякий я не дід». Натомість він сказав:
— Не потрібні мені смішні карлики. Хіба якщо мають корабель.
— Дуже маленький, підозрюю.
Чотириповерхова «Купецька хата» вивищувалася над навколишніми доками, причалами та складами. Тут збиралися разом купці зі Старгорода й Королівського Причалу, їхні колеги з Браавоса, Пенгоса її Мира, волохаті ібенці, білошкірі мореплавці з Карта, чорні як смола мешканці Літніх островів у плащах з пір’я, ба навіть повелителі тіней з Ашая в Тіні, які завжди ховаються за машкарами.