— Я б ліпше взяв золото — стільки, скільки сам заважу,— торгівець так розреготався, аж Тиріон почав побоюватися, щоб той не луснув.— Взяв би все золото Кичери Кастерлі — чом би й ні?
— Золото забирайте,— мовив карлик, полегшено видихнувши: поки що йому не загрожує потонути в морі неперетравленого вугра й потрушків,— але Кичера моя.
— Атож,— магістр, затуливши рота долонею, гучно відригнув.— Гадаєте, король Станіс віддасть її вам? Я чув, він дуже шанує закони. Брат ваш убрався в білий плащ, тож за всіма законами Вестеросу спадкоємець — ви.
— Станіс, звісно, міг би мені віддати Кичеру Кастерлі,— мовив Тиріон,— якби не маленька проблемка: царевбивство і кревногубство. За це він вкоротить мені голову, а я і так коротун. Та з чого ви взяли, що я зібрався приєднатися до лорда Станіса?
— А навіщо ще вам їхати на Стіну?
— Станіс на Стіні? — Тиріон потер носа.— Кляте сьоме пекло, і що Станіс робить на Стіні?
— Дрижаки хапає, я так думаю. У Дорні тепліше. Либонь, ліпше б він туди поплив.
У Тиріона закралися підозри, що одна веснянкувата праля загальною мовою володіє краще, ніж вдавала.
— Справа в тому, що нині в Дорні моя небога Мірселла. І я подумував, чи не коронувати її.
Іліріо посміхнувся, а слуги в цей час наклали для них обох мисочки черемхи зі збитими вершками.
— Що такого зробила вам бідолашна дитина, що ви їй смерті зичите?
— Навіть кревногубцеві необов’язково губити всіх своїх кревних,— ображено промовив Тиріон.— Я сказав — коронувати. А не вбити.
Сироторгівець набрав на ложку черемхи.
— У Волантисі ходить монета, де з одного боку корона, а з другого — череп з кістками. А монета одна й та сама. Коронувати Мірселлу — все одно що вбити її. Можливо, за неї підніметься весь Дорн, але самого Дорну недосить. І якщо ви такий розумний, як запевняє ваш друг, ви й самі це усвідомлюєте.
Тиріон поглянув на товстуна іншими очима. «Він не помиляється ні в першому, ні в другому. Коронувати Мірселлу — все одно що вбити її. І я це усвідомлюю».
— Мені лишаються тільки порожні жести. А в цьому разі моя сестра принаймні проливатиме гіркі сльози.
Магістр Іліріо зворотом м’ясистої долоні витер з вуст вершки.
— Дорога в Кичеру Кастерлі не пролягає через Дорн, мій маленький друже. І попід Стіною не пролягає. Але дорога ця таки існує, запевняю вас.
— Я — засуджений до смертної кари зрадник, царевбивця й кревногубець.
Ці натяки на якусь дорогу дратували Тиріона. «Чи він гадає, що це гра?»
— Вирок одного короля може скасувати інший. На чолі Пентоса стоїть правитель, мій друже. Він влаштовує бали й бенкети, їздить містом у паланкіні, прикрашеному слоновою кісткою і золотом. Перед ним їдуть три герольди з золотими терезами торгівлі, залізним мечем війни та срібним батогом справедливості. Першого дня нового року правитель забирає цноту діви ланів і діви морів,— Іліріо нахилився вперед, поставивши лікті на стіл.— Та якщо раптом у нас буде неврожай чи ми програємо війну, ми ріжемо правителю горлянку, щоб улестити богів, і з-поміж сорока родин обираємо нового.
— Нагадаєте мені, якщо я раптом вирішу стати правителем Пентоса.
— Я б ліпше взяв золото — стільки, скільки сам заважу,— торгівець так розреготався, аж Тиріон почав побоюватися, щоб той не луснув.— Взяв би все золото Кичери Кастерлі — чом би й ні?
— Золото забирайте,— мовив карлик, полегшено видихнувши: поки що йому не загрожує потонути в морі неперетравленого вугра й потрушків,— але Кичера моя.
— Атож,— магістр, затуливши рота долонею, гучно відригнув.— Гадаєте, король Станіс віддасть її вам? Я чув, він дуже шанує закони. Брат ваш убрався в білий плащ, тож за всіма законами Вестеросу спадкоємець — ви.
— Станіс, звісно, міг би мені віддати Кичеру Кастерлі,— мовив Тиріон,— якби не маленька проблемка: царевбивство і кревногубство. За це він вкоротить мені голову, а я і так коротун. Та з чого ви взяли, що я зібрався приєднатися до лорда Станіса?
— А навіщо ще вам їхати на Стіну?
— Станіс на Стіні? — Тиріон потер носа.— Кляте сьоме пекло, і що Станіс робить на Стіні?
— Дрижаки хапає, я так думаю. У Дорні тепліше. Либонь, ліпше б він туди поплив.
У Тиріона закралися підозри, що одна веснянкувата праля загальною мовою володіє краще, ніж вдавала.
— Справа в тому, що нині в Дорні моя небога Мірселла. І я подумував, чи не коронувати її.
Іліріо посміхнувся, а слуги в цей час наклали для них обох мисочки черемхи зі збитими вершками.
— Що такого зробила вам бідолашна дитина, що ви їй смерті зичите?
— Навіть кревногубцеві необов’язково губити всіх своїх кревних,— ображено промовив Тиріон.— Я сказав — коронувати. А не вбити.
Сироторгівець набрав на ложку черемхи.
— У Волантисі ходить монета, де з одного боку корона, а з другого — череп з кістками. А монета одна й та сама. Коронувати Мірселлу — все одно що вбити її. Можливо, за неї підніметься весь Дорн, але самого Дорну недосить. І якщо ви такий розумний, як запевняє ваш друг, ви й самі це усвідомлюєте.
Тиріон поглянув на товстуна іншими очима. «Він не помиляється ні в першому, ні в другому. Коронувати Мірселлу — все одно що вбити її. І я це усвідомлюю».
— Мені лишаються тільки порожні жести. А в цьому разі моя сестра принаймні проливатиме гіркі сльози.
Магістр Іліріо зворотом м’ясистої долоні витер з вуст вершки.
— Дорога в Кичеру Кастерлі не пролягає через Дорн, мій маленький друже. І попід Стіною не пролягає. Але дорога ця таки існує, запевняю вас.
— Я — засуджений до смертної кари зрадник, царевбивця й кревногубець.
Ці натяки на якусь дорогу дратували Тиріона. «Чи він гадає, що це гра?»
— Вирок одного короля може скасувати інший. На чолі Пентоса стоїть правитель, мій друже. Він влаштовує бали й бенкети, їздить містом у паланкіні, прикрашеному слоновою кісткою і золотом. Перед ним їдуть три герольди з золотими терезами торгівлі, залізним мечем війни та срібним батогом справедливості. Першого дня нового року правитель забирає цноту діви ланів і діви морів,— Іліріо нахилився вперед, поставивши лікті на стіл.— Та якщо раптом у нас буде неврожай чи ми програємо війну, ми ріжемо правителю горлянку, щоб улестити богів, і з-поміж сорока родин обираємо нового.
— Нагадаєте мені, якщо я раптом вирішу стати правителем Пентоса.