Хлопець знову рушив у путь, намагаючись викинути з голови ці думки. Він не спав багато годин, і його тіло почало відчувати втому. Діставшись будиночка при маяку, Роланд притулив велосипед до паркана і ввійшов до оселі, не запалюючи світла. Піднявся сходами до своєї кімнати й, наче підкошений, упав на ліжко.
З вікна кімнати він бачив маяк, що височів метрів за тридцять від дому, і нерухомий силует дідуся у вікні сторожової вежі. Хлопець заплющив очі та спробував заснути.
Події того дня плинули у нього в голові — від плавання під водою до «Орфея» і до нещастя, що трапилося з сестричкою Алісії та Макса. Роланд думав про те, як це дивно й водночас підбадьорливо — пересвідчитися, що ці лічені години, які вони провели разом, так їх зблизили. Думаючи тепер, у самотині своєї кімнати, про брата й сестру, хлопець відчував, що відсьогодні вони зробилися його найближчими друзями, з якими він готовий ділитися всіма своїми таємницями та тривогами.
Роланд переконався, що сама лише думка про них додає йому впевненості, він не почувається самотнім, і в свою чергу він відчував глибоку відданість і вдячність за цю мовчазну угоду, що, здавалося, поєднала їх тієї ночі на березі.
Коли нарешті втома виявилася сильнішою за накопичене впродовж довгого дня збудження, Роланд поринув у глибокий живлючий сон, і остання його думка була не про таємничу непевність, що загрожувала їм, і не про сумну перспективу бути призваним восени до війська. Цього разу Роланд спокійно заснув, заколисуваний видінням, що відтепер мало супроводжувати його все життя: загорнута в місячний серпанок Алісія занурювала своє біле тіло в сріблисте море.
На світанку небо було вкрите темними загрозливими хмарами, що тяглися з-за обрію: крізь них пробивалося бліде тьмяне світло, змушуючи згадувати холодні зимові дні. Спираючись на металеві перила на верхівці маяка, Віктор Крей дивився на бухту, яка простяглася під ним, і думав про те, що проведені на маяку роки навчили його цінувати дивну й загадкову змарнілу красу цих сірих грозових днів, які передували зародженню літа на узбережжі.
З висоти сторожової вежі селище дивно нагадувало макет, створений якимось колекціонером. Удалині, на південному кінці, берег простягався безкінечною білою смугою. В дуже сонячні дні з того місця, де тепер стояв Віктор Крей, під водою чітко вимальовувався остов «Орфея», схожий на величезну механічну викопну тварину, викинуту на мілину.
Однак того ранку море вирувало, мов темна бездонна водойма. Вдивляючись у його непроникну поверхню, Віктор Крей згадував останні двадцять п’ять років, проведені на цьому власноруч побудованому маяку. Озираючись назад, він відчував кожен із тих років як важку кам’яну брилу на своїх плечах.
З плином часу таємна тривога безкінечного чекання змушувала його думати про те, що, можливо, все це було ілюзією, й нав’язлива ідея, що не давала йому спокою, перетворила його на вартового, котрий чатує на загрозу, яка існує лише в його уяві. Але сни знову поверталися. Примари минулого прокинулися від багатолітнього летаргічного сну й сновигали у звивинах його мозку. А разом із ними повернувся й страх того, що тепер він занадто старий і слабкий, щоб зустрітися віч-на-віч зі своїм давнім ворогом.
Уже багато років він спав заледве дві-три години за день; решту часу проводив практично сам на маяку. Його внук Роланд зазвичай кілька ночей на тиждень спав у своїй халабуді на березі, тож бували дні, коли вони проводили разом щонайбільше кілька хвилин.
Ця віддаленість од власного внука, на яку Віктор Крей прирік себе добровільно, принаймні дарувала йому відносний спокій духу; доглядач маяка був певен, що біль, який відчуває він через неможливість розділити з хлопцем ці роки життя, був ціною, яку він мусив заплатити за безпеку та майбутнє щастя Роланда.
Попри все, щоразу, спостерігаючи з верхівки маяка, як хлопець пірнає у воду поблизу «Орфея», старий відчував, що у нього холоне серце. Він ніколи не хотів, щоб Роланд знав про це, і відтоді як той був іще зовсім маленький, відповідав на його запитання про корабель і про минуле, намагаючись не говорити неправди й водночас не втаємничувати хлопця у справжній перебіг подій. Напередодні, дивлячись на Роланда та його нових приятелів, коли ті були на березі, він запитував себе, чи не була така поведінка серйозною помилкою.
Поринувши в ці роздуми, він затримався на маяку довше, ніж зазвичай уранці. Здебільшого він повертався додому до восьмої. Глянувши на годинника, Віктор Крей пересвідчився, що вже перейшло за пів на одинадцяту. Він спустився з вежі крученими металевими сходами й попрямував додому, щоб поринути в сон на ті кілька годин, які дозволяв йому його організм. Дорогою він завважив велосипед Роланда та зрозумів, що хлопець приїхав спати сюди.
Старий увійшов у дім, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити онука, однак Роланд чекав на нього в їдальні, вмостившись в одному зі старих крісел.
— Мені не спиться, дідусю, — всміхнувся Роланд до старого. — Спав пару годин, як убитий, а тоді зненацька прокинувся і вже не міг заснути.
— Мені це знайомо, — відказав Віктор Крей, — але я знаю, що слід робити в таких випадках.
— А що? — запитав Роланд.
Лице старого освітилося лукавою усмішкою, яка робила його на шістдесят років молодшим.
— Куховарити. Ти голодний?
Роланд обдумав запитання. Правду кажучи, на згадку про грінки з маслом, мармеладом і вареними яйцями у нього забурчало в животі. Не роздумуючи довго, він ствердно хитнув головою.
— Гаразд, — мовив Віктор Крей. — Будеш кухарчуком. Ходімо.
Роланд пішов із дідусем на кухню, приготувавшись виконувати його настанови.
— Оскільки я інженер, — пояснив Віктор Крей, — я смажитиму яєчню. А ти приготуй грінки.
За лічені хвилини дідусь з онуком наповнили кухню димом й напахали дім чарівним ароматом щойно зготовленого сніданку. Потім вони сіли один навпроти одного за кухонний стіл і цокнулися великими склянками, наповненими свіжим молоком.
— Сніданок людей, котрі мають рости, — пожартував Віктор Крей, з удаваною люттю накидаючись на першу грінку.
— Вчора я був на кораблі,— пробурмотів Роланд, опустивши очі.
— Знаю, — дідусь, усміхаючись, продовжував жувати. — Є якісь новини?
Роланд якусь мить вагався, тоді відсунув склянку й подивився на усміхненого старого, який намагався вдавати безтурботність.
— Гадаю, відбувається щось недобре, дідусю, — нарешті проказав він, — щось таке, що пов’язане зі статуями.
Віктор Крей відчув, що до горла йому підкочується клубок. Він припинив жувати й відсунув недоїдену грінку.
— Цей мій приятель Макс дещо бачив, — провадив Роланд.
— Де живе твій приятель? — спокійним голосом запитав старий.
— У колишньому будинку Фляйшманів на узбережжі.
— Будь ласка, Роланде, розкажи мені про все, що ви з друзями бачили, — повільно проказав Віктор Крей.
Роланд стенув плечима і переповів усе, що трапилося за останні дні, починаючи від знайомства з Максом і закінчуючи минулою ніччю.
Завершивши оповідь, він подивився на дідуся, намагаючись прочитати його думки. Старий незворушно усміхався йому своєю заспокійливою усмішкою.
— Закінчуй снідати, Роланде.
— Але… — запротестував хлопець.
— А потім, коли доїси, вирушай по своїх приятелів і привези їх сюди. Нам треба багато про що поговорити.
Об 11.34 того ранку Максимільян Карвер зателефонував із лікарні, щоб повідомити дітям останні новини. Стан маленької Ірини поступово покращувався, однак лікарі поки не наважувалися гарантувати, що небезпека минулася. Алісія пересвідчилася, що батьків голос спокійний і найгірше вже позаду.
За п’ять хвилин телефон задзвонив знову. Цього разу це був Роланд, він телефонував із селищної кав’ярні. Опівдні вони всі троє зустрінуться біля маяка. Поклавши слухавку, Алісія згадала чарівну усмішку, яку Роланд адресував їй минулої ночі на березі моря. Вона всміхнулася сама до себе й вийшла на ґанок, щоб повідомити новину Максові. Той, сидячи на березі, дивився на море. На обрії перші спалахи блискавки запалили гірлянду вогників на небеснім склепінні. Алісія попрямувала до берега й сіла поруч із Максом. Прохолодне повітря пощипувало шкіру, і дівчина пошкодувала, що не прихопила светра.
— Телефонував Роланд. Його дідусь хоче нас бачити.
Макс мовчки кивнув, не відводячи очей від моря. Блискавка, розколовши небо, впала на воду.
— Тобі подобається Роланд, еге ж? — запитав Макс, пересипаючи між пальців жменьку піску.