Алісія кілька секунд зважувала братове запитання.
— Так, — відповіла вона. — І здається, я теж йому подобаюся. А що, Максе?
Стенувши плечима, Макс жбурнув жменьку піску туди, де на берег накочувалася хвиля.
— Не знаю, — озвався він. — Просто я думав про те, що казав Роланд, — про війну та інші речі. Його можуть призвати восени… Байдуже. Гадаю, це не моя справа.
Алісія обернулася до молодшого брата і спробувала перехопити його погляд, але він опустив очі. Він так само здивовано зводив брови, як Максимільян Карвер, і в його сірих очах, як завжди, відбивалася прихована енергія.
Алісія обійняла Макса й поцілувала в щоку.
— Ходімо додому, — мовила вона, струшуючи з плаття пісок. — Тут холодно.
Коли вони доїхали до початку дороги, що вела вгору, до маяка, Макс відчув: іще мить — і м’язи у нього на ногах розплавляться, наче масло. Перед виїздом Алісія запропонувала взяти й другий велосипед, який досі спав у затінку під навісом, але Макс відмовився від цієї ідеї: він сам повезе сестру, як це робив Роланд напередодні. Проїхавши перший кілометр, Макс почав шкодувати, що козирився.
Мовби відчувши, що Максові буде важко подолати таку довгу відстань, Роланд чекав на них при в’їзді на підйом. Побачивши його, Макс загальмував і дозволив сестрі зіскочити з велосипеда. Він глибоко вдихнув повітря й почав розтирати затерплі від напруги стегна.
— По-моєму, ти скоротився на чотири-п’ять сантиметрів, — мовив Роланд.
Макс вирішив не збивати дихання, відповідаючи на жарт. Алісія, ні слова не кажучи, вмостилася на Роландовому велосипеді, і вони продовжили путь. Макс зачекав кілька секунд, перш ніж знову почати крутити педалі й подертися вгору крутосхилом. Тепер хлопець знав, на що він витратить свою майбутню першу платню: на мотоцикл.
У невеличкій їдальні дому при маяку пахло щойно звареною кавою та люльковим тютюном. Підлога та стіни були з темної деревини; крім великої книжкової шафи і якогось не відомого Максові морського приладдя, тут майже нічого не було. Дров’яна пічка й застелений темною оксамитовою скатертиною стіл, навколо якого стояли старі, оббиті вицвілою шкірою крісла, — ось і вся розкіш, якою оточив себе Віктор Крей.
Роланд знаком запросив приятелів сісти в крісла, а сам умостився на дерев’яному стільці між ними. Вони мовчки чекали хвилин п’ять, вслухаючись у кроки старого на горішньому поверсі.
Нарешті з’явився доглядач маяка. Макс уявляв його не таким. Віктор Крей був чоловіком середнього зросту, з блідою шкірою та густим пасмом посрібленого волосся, що увінчувало лице, на якому не відбивався його справжній вік.
Зелені проникливі очі старого повільно оглянули обличчя брата й сестри, наче намагаючись прочитати їхні думки. Макс нервово усміхнувся, відчувши на собі вивчаючий погляд старого. Віктор Крей відповів йому привітною усмішкою.
— Ви мої перші гості за багато років, — мовив доглядач маяка, сідаючи в одне з крісел. — Вибачте мої звички. Дитиною я вважав усі ці вияви поштивості несосвітенною дурістю, і досі вважаю.
— Ми не діти, дідусю, — завважив Роланд.
— Будь-хто молодший за мене — дитина, — заперечив Віктор Крей. — Ти, певно, Алісія. А ти Макс. Не треба бути надто розумним, щоб здогадатися, еге ж?
Алісія приязно усміхнулася. Вони не були знайомі й двох хвилин, однак дівчину вже зачарувало лукавство старого. Макс тим часом вдивлявся в лице цього чоловіка, намагаючись уявити його самотнього на маяку, де він рік по рік пильнує таємницю «Орфея».
— Я знаю, про що ви думаєте, — озвався Віктор Крей. — Чи може бути правдою все те, що ви бачили — чи гадали, нібито бачили, — за ці останні дні? Насправді я ніколи й на мислі не мав, що надійде мить, коли мені доведеться з кимось говорити про це, навіть із Роландом. Але, як завжди, не так сталося, як гадалося, еге ж?
Ніхто йому не відповів.
— Що ж, перейдімо до суті справи. Передусім ви розповісте мені все, що знаєте. І коли я кажу все, це значить все. Навіть такі подробиці, що можуть видатися вам незначущими. Геть усе. Зрозуміли?
Макс подивився на приятелів.
— Почну я, — запропонував він.
Алісія з Роландом згодилися. Віктор Крей дав знак починати.
Впродовж наступних півгодини Макс, не зупиняючись, розповідав усе, що пам’ятав, а старий уважно дивився на нього, й на лиці його не відбивалися ні недовіра, ні очікуваний Максом подив.
Коли хлопець закінчив свою оповідь, Віктор Крей дістав і ретельно набив люльку.
— Непогано, — пробурмотів він. — Непогано…
Доглядач маяка запалив люльку, й хмарка пахучого солодкуватого диму огорнула приміщення. Віктор Крей повільно затягнувся, смакуючи дрібного млива тютюн, і зручно вмостився в кріслі. Потім, дивлячись в очі приятелів, заговорив…
— Восени мені виповниться сімдесят два роки, і хоча я втішаюся думкою, що не виглядаю на такий вік, проте відчуваю кожен прожитий рік, наче важку кам’яну брилу на своїх плечах. З віком починаєш бачити деякі речі. Приміром, тепер я знаю, що життя людини ділиться здебільшого на три етапи. На першому людина й гадки не має, що колись постаріє, ні що час плине, і від першого свого дня, коли ми народжуємося, ми прямуємо до єдиного кінця. Коли минає перша молодість, починається другий етап: людина вже усвідомлює крихкість власного життя, і те, що попервах є звичайним занепокоєнням, росте в людині, перетворюючись на море сумнівів і непевностей, що супроводять її вже до скону. Нарешті під кінець життя починається третій етап примирення з дійсністю, а відтак покірливого чекання. Впродовж життя я знав багатьох людей, які затрималися на одному з цих етапів і ніколи його не подолали. Це жахливо.
Віктор Крей пересвідчився, що всі троє мовчки уважно дивляться на нього, але їхні очі, здавалося, запитували, про що це він говорить. Зробивши ще одну затяжку, старий усміхнувся.
— Це путь, яку кожен із нас повинен навчитися проходити на самоті, благаючи Господа, щоб той допоміг йому не збитися на манівці раніше, ніж він дістанеться кінця. Якби всі ми були здатні зрозуміти на самому початку життя те, що видається таким простим, цей світ уникнув би багатьох знегод і нещасть. А проте — і в цьому полягає один із найбільших парадоксів усесвіту — ця благодать дається нам лише тоді, коли вже запізно. Кінець уроку.
Ви запитаєте, для чого я пояснюю вам усе це. Що ж, я вам скажу. Іноді, один раз на мільйон випадків, хтось іще зовсім юний усвідомлює, що життя — це путь без вороття, й вирішує, що з ним таке не пройде. Це наче в грі, яка тобі не подобається, і ти вирішуєш вдатися до шахрайства. Здебільшого тебе викривають, і на тому шахрування закінчується. Але часом шахраєві щастить. І коли замість кісток або карт на кону життя та смерть, такий шахрай стає дуже небезпечним.
Багато років тому, коли мені було стільки літ, як вам зараз, життя звело мене з одним із найбільших шахраїв, що топтали землю. Я так ніколи й не взнав його справжнього імені. В бідній околиці, де я жив, усі хлопці звали його Каїном. А дехто називав його Володарем Туману, бо подейкували, буцімто він завжди з’являвся з густого туману, що огортав нічні завулки, а вдосвіта знову зникав у ньому.
Каїн був гарним на лице молодиком, але ніхто не знав, хто він і звідки. Щовечора в якомусь із околичних завулків Каїн збирав одягнених у дрантя, брудних, замащених заводською кіптявою хлопців і пропонував їм угоду. Кожен міг висловити якесь бажання, і Каїн його виконував. А натомість він вимагав лише одного: беззастережної покори. Одного вечора Ангус, мій найкращий приятель, привів мене туди, де Каїн зустрічався з місцевими хлопцями. Цей Каїн був убраний так, наче щойно вийшов з театру, і весь час посміхався. Його очі, здавалося, мінилися в пітьмі, говорив він поважно й неквапно. Хлопці казали, буцімто Каїн чаклун. Я не вірив жодному слову з усіх тих легенд, що поширювалися про нього, й налаштувався був того вечора поглузувати з удаваного чаклуна. Однак, пригадую, в його присутності будь-який натяк на кпини миттю вивітрювався. Щойно я його побачив, одразу відчув страх і, певна річ, не вимовив ані слова. Того вечора чимало хлопців з нашої вулиці звірили Каїнові свої бажання. Коли всі висловилися, Каїн втупив холодні очі туди, де стояли ми з Ангусом. Він запитав, чи маємо якісь бажання ми. Мені відібрало мову, а Ангус, на мій подив, заговорив. Його батько того дня втратив роботу. Ливарний завод, на якому працювала більшість дорослих чоловіків із нашої околиці, звільняв працівників, замінюючи їх на автомати, які могли працювати довше й до того ж не розтуляли рота. Першими на вулиці мали опинитися найзатятіші з-поміж робітників сперечальники. Ангусів батько мав у цій лотереї безпрограшний шанс на виліт.
З того самого дня поставити на ноги Ангуса та п’ятьох його братів і сестер, які тулилися в жалюгідній халупі з відсирілої цегли, стало непосильною задачею. Ангус ледь чутно пробурмотів Каїнові своє прохання: нехай батька поновлять на роботі. Каїн згодився і, як мені й розповідали, знову розчинився в тумані. Наступного дня Ангусового батька несподівано покликали на завод. Каїн дотримав свого слова.
За два тижні ми поверталися з Ангусом увечері додому з мандрівного ярмаркового балагана, що отаборився на околиці міста. Щоб не надто спізнюватися, ми вирішили скоротити дорогу і пішли вздовж старої покинутої залізничної колії. Ми простували цією злощасною місциною при світлі місяця, коли раптом завважили, що з туману виринула постать, загорнута в плащ, на якому вимальовувалася обведена колом золота шестикутна зірка, і рушила просто на нас. То був Володар Туману. Ми так і заклякли на місці. Каїн підійшов до нас, як завжди усміхнений, і звернувся до Ангуса. Мовляв, час платити за послугу. Переляканий Ангус згодився. Каїн сказав, що прохання в нього просте, йдеться про звичайне зведення рахунків. У ті часи найзаможнішою людиною в нашій околиці, єдиним справжнім багатієм був такий собі Сколімоський, торговець-поляк, котрий тримав крамницю, де продавалися харчі та одіж і де скуплялися всі тамтешні мешканці. Ангус повинен був підпалити крамницю Сколімоського. Зробити це треба було наступної ночі. Ангус хотів був запротестувати, але слова застрягли у нього в горлянці. В очах Каїна світилося щось таке, що було зрозуміло: він не згодиться ні на що, крім беззастережної покори. Чаклун зник так само, як і з’явився.
Ми чимдуж побігли, і коли я залишив Ангуса біля дверей його дому, в очах приятеля був такий жах, що в мене стислося серце. Наступного дня я шукав його скрізь, але Ангуса не було. Я злякався, що приятель надумав виконати злочинне доручення Каїна, і вирішив підстерегти його вночі біля крамниці Сколімоського. Однак Ангус так і не прийшов, і тієї ночі крамниця поляка не згоріла. Мені було соромно, що я засумнівався у своєму приятелеві, тож, на мою думку, найкраще, що я міг зробити, це піти та заспокоїти його: я добре знав Ангуса й здогадався, що він, певно, сховався вдома й тремтить од страху, боячись можливої Каїнової покари. Наступного ранку я подався туди. Ангуса не було. Його матір зі сльозами на очах розповіла, що хлопець не ночував удома, й попросила мене розшукати та привести його.
Із завмиранням серця я обійшов нашу околицю вздовж і впоперек, обнишпорив усі найбрудніші закутки. Ангуса ніхто не бачив. Надвечір, коли я був вже без сил і не знав, де ще шукати приятеля, мене раптом осяяв похмурий здогад. Я попрямував до старої покинутої залізничної колії й пішов по рейках, що в нічній пітьмі слабо поблискували під місячними променями. Мені не довелося довго йти. Мій приятель лежав на колії в тому самому місці, де позаминулої ночі з туману з’явився Каїн. Я хотів намацати пульс, але мої руки не знайшли на його тілі шкіри. Лише кригу. Тіло мого приятеля перетворилося на недоладну фігуру з голубої паруючої криги, що повільно розтоплювалася на покинутій колії. На його шиї висів невеличкий медальйон із тим самим символом, що й плащ Каїна, — обведеною колом шестикутною зіркою. Я залишався біля Ангуса, поки риси його обличчя не зникли назавжди, перетворившись у темряві на калюжу крижаних сліз.
Тієї самої ночі, коли мене нажахала доля мого приятеля, крамницю Сколімоського охопила страшна пожежа. Я ніколи нікому не розповідав про те, що мої очі бачили того дня.
За два місяці моя родина переїхала на південь, далеко від тих місць, і з часом я почав думати, що Володар Туману — це лише прикрий спомин похмурих років у тому бідному, брудному й галабурдному місті, де минуло моє дитинство… Та коли я знову зустрівся з ним, то зрозумів, що це був лише початок.
— Моя наступна зустріч із Володарем Туману відбулася одного вечора, коли мій батько, якого підвищили до головного техніка текстильної фабрики, повів нас у великий парк атракціонів, розташований на дерев’яному причалі, що вганявся далеко в море, наче такий собі підвішений у повітрі кришталевий палац. У сутінках видовище різнобарвних огнів атракціонів над морем вражало. Я зроду не бачив такої краси. Батько радів: він урятував свою родину від жалюгідного майбутнього на півночі й тепер був поважною шанованою людиною і мав достатньо грошей, щоб його діти розважалися не гірше, ніж будь-який столичний хлопчак. Ми швидко повечеряли, а тоді батько дав кожному з нас по кілька монет, аби ми витратили їх на те, що собі уподобаємо, а сам прогулювався тим часом попідруч із матір’ю серед вичепурених місцевих жителів і шикарних туристів.
Я був у захваті від величезного водяного колеса, що безперервно крутилося на одному з кінців причалу — відблиски його вогнів було видно за кілька миль на всьому узбережжі. Я поквапився зайняти чергу до водяного колеса і, поки чекав, завважив неподалік якийсь балаган. Серед лотерейних кіосків і тирів яскраве багряно-червоне світло опромінювало таємничий балаган такого собі доктора Каїна — віщуна, чаклуна та провидця, як зазначалося в афіші, на якій третьорядний художник намалював лице Каїна, котрий загрозливо дивився на всіх цікавих, які підходили до нового лігва Володаря Туману. Плакат і тіні, що їх багряно-червоний ліхтар відкидав на балаган, надавали йому моторошного й похмурого вигляду. На вході в приміщення висіла завіса з вишитою чорними нитками шестикутною зіркою.
Зачарований цим видовищем, я вийшов із черги до водяного колеса й наблизився до входу в балаган. Я намагався зазирнути всередину крізь вузьку шпарину, коли раптом завіса відхилилась і якась жінка в чорному вбранні з білою, наче молоко, шкірою та темними проникливими очима знаком запросила мене увійти. Всередині, за письмовим столом, на якому стояла гасниця, я розгледів чоловіка на ім’я Каїн, із яким колись познайомився дуже далеко звідси. Великий темний кіт із золотавими очима вилизувався, сидячи біля його ніг.