— Але ж, — нарешті урвав старого Макс, — їхні тіла так і не знайшли.
Віктор Крей згодився.
— Під час таких бур море часто поглинає тіла, — уточнив доглядач маяка.
— Однак повертає їх назад, нехай навіть через багато днів, — завважив Макс. — Я читав про це.
— Не вір усьому, що прочитаєш, — мовив старий, — хоча в цьому разі це правда.
— Що ж тоді сталося? — втрутилася в розмову Алісія.
— Багато років у мене була одна версія, в яку я сам не вірив. Тепер, здається, вона підтверджується…
— Я єдиний вижив після аварії «Орфея». А проте, опритомнівши в лікарні, зрозумів, що сталося щось дивне. Я вирішив побудувати цей маяк і залишитися жити тут, але про це ви вже знаєте. Я знав, що та ніч не означала зникнення доктора Каїна, а лише давала перепочинок. Тому я залишався тут усі ці роки. З часом, коли батьки Роланда померли, я став опікуватися ним, а він зробився моїм єдиним товаришем у добровільному вигнанні.
Втім, це ще не все. З роками я припустився другої фатальної помилки. Я надумав зв’язатися з Евою Грей. Хотів узнати, чи мало якийсь сенс усе, через що мені довелося пройти. Фляйшман випередив мене і, дізнавшись, де я мешкаю, прийшов до мене. Я розповів йому про все, що сталося, і це, здається, звільнило мого колишнього приятеля від усіх примар, що мучили його впродовж років. Він вирішив звести будинок на узбережжі, і невдовзі народився маленький Якоб. Це були найкращі роки в житті Еви. Поки її син не помер.
Того дня, коли Якоб Фляйшман утопився, я зрозумів, що Володар Туману ніколи нікуди не зникав. Він залишався в тіні, неквапно чекаючи, коли якась сила знову приведе його в світ живих. І ніщо не має такої сили, як обіцянка…
Коли старий доглядач маяка закінчив свою оповідь, на годиннику Макса була майже п’ята. Знадвору над бухтою замрячило, і вітер з моря стукотів у віконниці будиночка при маяку.
— Наближається буря, — мовив Роланд, вдивляючись у свинцевий обрій над морем.
— Час повертатися додому, Максе, — проказала Алісія, — тато скоро зателефонує.
Макс не надто впевнено згодився. Він повинен був добре обміркувати все, що розповів старий, спробувати зібрати деталі головоломки. Чоловік, котрий доклав чималих зусиль, щоб пригадати історію свого життя, здавалося, поринув у апатичну мовчанку й, сидячи в кріслі, відсторонено дивився в порожнечу.
— Максе, — нагадала Алісія.
Макс підвівся й мовчки попрощався зі старим, котрий злегка хитнув йому головою. Роланд подивився на доглядача маяка, а тоді вийшов проводити приятелів.
— І що тепер? — запитав Макс.
— Не знаю навіть, що й думати, — стенула плечима Алісія.
— Ти не віриш в історію Роландового дідуся? — наполягав Макс.
— У таку історію важко повірити. Має бути якесь інше пояснення.
Макс запитально подивився на Роланда.
— Сказати чесно? — озвався той. — Я не знаю, їдьмо. Я проводжу вас, поки нас не накрила гроза.
Алісія вмостилася на Роландовому велосипеді, й вони, не зронивши більше ні слова, поїхали. Макс на якусь мить обернувся подивитися на дім при маяку та спробував уявити, чи могли проведені в самотності на цій скелі роки примусити Віктора Крея вигадати цю зловісну історію, в яку той, здавалося, вірив без жодних вагань. Підставивши лице свіжій мряці, хлопець поїхав крутосхилом.
Історія Каїна й Віктора Крея крутилася у нього в голові, коли він виїхав на дорогу, що простяглася вздовж бухти. Крутячи під дощем педалі, Макс почав зводити докупи факти в єдиний прийнятний, на його думку, спосіб. Якщо припустити, що вся розповідь старого щира правда, хоча в це важко було повірити, ситуація все одно залишалася незрозумілою. Могутній чаклун, котрий поринув у тривалий летаргічний сон, здавалося, поволі повертався до життя. Коли так, смерть маленького Якоба Фляйшмана була першою ознакою його повернення. А проте було в усій цій історії щось таке, що доглядач маяка досі приховував і що не вміщалося в Максовій голові.
Перші блискавки осяяли небо червоними спалахами, й вітер з силою жбурнув Максові в лице перші великі краплі дощу. Хлопець додав швидкості, хоча його ноги ще не відпочили після ранкового марафону. До будинку на узбережжі залишалася пара кілометрів. Макс зрозумів, що не може просто прийняти розповідь старого, гадаючи, нібито вона пояснює все. Фантасмагоричний сад статуй і події цих перших днів у селищі свідчили про те, що зловісний механізм запущено, і ніхто не може передбачити, що станеться відтепер. Макс вирішив — з допомогою Роланда й Алісії чи без — продовжити розслідування й докопатися до істини, розпочавши з того єдиного, що, здавалося, могло привести до суті цієї загадки: з плівок Якоба Фляйшмана. Що більше Макс думав про цю історію, то більше переконувався: Віктор Крей розповів їм не всю правду. Далеко не всю.
Алісія з Роландом чекали на ґанку, коли змоклий до рубця Макс залишив велосипед під гаражним навісом і прибіг, щоб сховатися від зливи.
— Це вже вдруге на цьому тижні такий дощ, — засміявся Макс. — Якщо так триватиме й далі, я закоцюрблюся. Ти ж не повертатимешся назад у таку хлющу, Роланде?
— Боюся, що доведеться, — озвався той, дивлячись на щільну завісу дощу. — Не хочу залишати дідуся самого.
— Принаймні візьми плаща, бо підхопиш запалення легенів, — наказала Алісія.
— Плащ не потрібен. Я звиклий. До того ж це літня гроза. Вона швидко минеться.
— Голос досвіду, — пожартував Макс.
— Авжеж.
Приятелі обмінялися поглядами.
— Краще не повертатися до цієї теми до завтра, — докинула Алісія. — Міцний сон допоможе нам побачити все більш виразно. Здається, так завжди кажуть.
— Але хто сьогодні засне після такої історії? — заперечив Макс.
— Твоя сестра має рацію, — мовив Роланд.
— Дурниці,— відрубав Макс.
— Поговорімо про інше. Завтра я знову збираюся поплавати під водою біля корабля. Можливо, виловлю секстант, який дехто впустив, — проказав Роланд.
Макс подумки формулював нищівну відповідь: мовляв, це не найкраща ідея — знову плавати під водою біля «Орфея», однак Алісія випередила його.
— Ми будемо там, — озвалася вона.
Шосте чуття підказало Максові, що сестра відповіла в множині з простої чемності.
— Тоді до завтра, — блискучі очі Роланда дивилися на Алісію.
— Я теж тут, — лагідно нагадав Макс.
— До завтра, Максе, — Роланд уже прямував до велосипеда.