Довго не роздумуючи, я ввійшов і наблизився до столу, за яким на мене чекав усміхнений Володар Туману. Я й досі пам’ятаю його голос, глухий і спокійний, коли він, перекриваючи гіпнотичну музику шарманки, що чулася ніби здаля, вимовив моє ім’я.
— Вікторе, друже, — прошепотів Каїн, — якби я не був провидцем, то сказав би, що це долі було завгодно, щоб наші дороги знову перетнулися.
— Хто ви? — промимрив юний Віктор, краєчком ока стежачи, як примарна жінка розчиняється в темряві приміщення.
— Я доктор Каїн. На плакаті написано, — відказав той. — Розважаєшся з родиною?
Віктор проковтнув слину й ствердно хитнув головою.
— Це добре, — вів далі чаклун. — Розваги — як опій: вони підносять нас над бідністю та болем, щоправда, тільки на якусь мить.
— Я не знаю, що таке опій, — озвався Віктор.
— Наркотик, синку, — розтлумачив Каїн стомленим голосом, позираючи на годинник, що лежав на етажерці праворуч од нього.
Віктору здалося, що стрілки годинника рухаються в зворотному напрямку.
— Часу не існує, тому не варто його гаяти. Ти вже придумав бажання?
— Я не маю жодного.
Каїн засміявся.
— Ти ба! Всі ми маємо не одне, а сотні бажань. І як мало нагод надає нам життя, щоб їх здійснити, — Каїн співчутливо подивився на загадкову жінку. — Чи не так, люба?
Жінка, мовби це був якийсь бездушний предмет, не відповіла.
— Але бувають щасливчики, Вікторе, — мовив Каїн, перехилившись через стіл, — як ти. Бо ти сам можеш здійснювати свої мрії, Вікторе. І знаєш як.
— Як Ангус? — дошкульно запитав Віктор, увагу якого саме привернула дивна обставина, якої він не міг просто так викинути з голови: Каїн жодного разу не зморгнув.
— Нещасний випадок, друже. Прикрий нещасний випадок, — у голосі Каїна вчувалися гіркота й зажура. — Було б помилкою вважати, що мрії можна здійснити, не давши нічого взамін. Тобі так не здається, Вікторе? Адже це було б несправедливо. Ангус хотів забути про певні зобов’язання, а це неприпустимо. Однак залишмо минуле в минулому. Поговорімо про майбутнє, про твоє майбутнє.
— То ось що ви зробили? Здійснили мрію? Перетворилися на те, чим ви є зараз? І що вам довелося дати навзамін?
Зміїна посмішка сповзла з лиця Каїна, він витріщився на Віктора Крея. Хлопець на якусь мить перелякався, що цей чоловік кинеться на нього й розірве на шматки. Нарешті Каїн знову посміхнувся й зітхнув.
— Ти розумний юнак. Це мені подобається, Вікторе. Але тобі ще треба багато чого навчитися. Коли будеш готовий, приходь сюди. Ти знаєш, як мене знайти. Сподіваюсь, ми скоро побачимося.
— Сумніваюся, — Віктор підвівся й попрямував до виходу.
Жінка, мов поламана лялька, яку раптом смикнули за мотузку, знову підійшла, наміряючись його провести. Хлопець уже був за кілька кроків од виходу, коли почув за спиною голос Каїна:
— І ще одне, Вікторе. Стосовно бажань. Поміркуй, пропозиція залишається в силі. Може, якщо це не цікавить тебе, хтось із твоєї щасливої родини має якусь приховану мрію. Це мій фах…
Не відповівши, Віктор вийшов із балагана. Глибоко вдихнувши свіже вечірнє повітря, він швидко попрямував на пошуки рідних. Поки хлопець віддалявся, схожий на виття гієни сміх доктора Каїна поступово заглушила музика, що долинала з каруселі.
Макс досі заворожено слухав розповідь старого, не наважуючись поставити бодай одне з тисяч запитань, що вирували в його голові. Віктор Крей, здавалося, прочитав думки хлопця й посварив того пальцем.
— Терпіння, хлопче, на все свій час. Переривати не можна. Згода?
Хоча попередження стосувалося Макса, проте всі троє водночас кивнули.
— Гаразд, гаразд… — пробурмотів доглядач маяка.
— Того вечора я раз і назавжди вирішив триматися подалі від цього типа й постаратися викреслити з пам’яті згадку про нього. Але це було нелегко. Хоч би хто він був, доктор Каїн мав дивовижну здатність вчепитися в людину, мов заноза, яка, що більше ти докладаєш зусиль, аби її витягти, то глибше впивається в твою шкіру. Я не міг ні з ким заговорити про це, аби мене не прийняли за сновиду, і не міг звернутися до поліції, бо навіть не знав, із чого почати. Тож учинив так, як і слід вчиняти в таких випадках: чекав, поки спливе час.
На новому місці нам велося добре, і я познайомився з людиною, котра дуже мені допомогла. Це був священик, який викладав у школі математику й фізику. На перший погляд здавалося, що він завжди витає десь у хмарах, однак священик був розважливою людиною, розум якої дорівнював лише доброті,— обидві ці риси священик намагався приховати за вельми переконливим поводженням такого собі божевільного вченого з народу. Він приохотив мене до ґрунтовного навчання й математики. Не дивно, що за кілька років його роботи вчителем моє покликання до наук робилося дедалі очевиднішим. Спершу я хотів був наслідувати його і стати вчителем, однак священик вишпетив мене й заявив, що я повинен поїхати до університету вивчати фізику та зробитися найкращим на всю країну інженером. Мовляв, або це, або він негайно позбавить мене голосу.
Він виклопотав мені стипендію на навчання в університеті й насправді скерував моє життя в тому напрямку, яким я мав іти. Священик помер за тиждень до того, як я одержав диплом. Мені не соромно зізнатися, що його кончина вразила мене так само, як смерть батька, а може, й більше. В університеті я познайомився з людиною, котра спричинилася до моєї наступної зустрічі з доктором Каїном: я потоваришував із молодим студентом-медиком на ім’я Ричард Фляйшман, який походив із надзвичайно багатої родини (принаймні мені так здавалося). Це був майбутній доктор Фляйшман, котрий через багато років наказав звести будинок на узбережжі.
Ричард Фляйшман був непогамовним хлопцем, дуже схильним до надмірностей. За своє життя він звик, що все відбувається так, як він того побажає, і коли з якоїсь причини щось суперечило його сподіванням, усе викликало в нього лють. За іронією долі ми заприятелювали, коли обидва закохалися в одну жінку — Еву Грей, дочку найнестерпнішого й найдеспотичнішого викладача хімії на ціле університетське містечко. Спершу ми прогулювалися втрьох, а по неділях, коли той понура Теодор Грей не забороняв, вирушали в туристичні поїздки. Однак така ідилія тривала недовго. Найцікавіше те, що ми з Фляйшманом не почувалися суперниками й зробилися нерозлучними друзями. Щовечора, повернувши Еву до печери понури Теодора Грея, ми разом поверталися додому, знаючи, що рано чи пізно один із двох опиниться поза грою.
Поки ця мить не настала, ми провели два найкращі роки в моєму житті. Але все має свій кінець. Наша нерозлучна трійця розпалася в день одержання дипломів. Я здобув усі мислимі лаври, проте моя душа страждала через смерть старого наставника, тож Ева з Ричардом вирішили, що, хоча я не вживав спиртного, цього вечора вони повинні напоїти мене й хай там що звільнити мою душу від печалі. Не варто й казати, що той понура Теодор, котрий попри те, що був глухий як пень, здавалося, чув крізь стіни, розкрив їхній план, і вечір скінчився тим, що ми з Фляйшманом, п’яні як ніч, опинилися вдвох у якійсь смердючій забігайлівці, де наввипередки вихваляли предмет нашого неможливого кохання — Еву Грей.
Того ж таки вечора, коли ми, спотикаючись, поверталися до університетського містечка, біля залізничної станції перед нами з туману виринув ярмарковий балаган. Вирішивши, що коло на каруселі буде найкращим ліком у нашому стані, ми з Фляйшманом пішли туди й опинилися перед входом до балагана віщуна, чаклуна та провидця доктора Каїна, як і далі стверджувала злощасна афіша. У Фляйшмана виникла геніальна ідея. Ми ввійдемо й попросимо віщуна розкрити таємницю: кого з двох обере Ева? Попри те, що в мене паморочилася голова, мені вистачило здорового глузду не заходити туди, але забракло твердості, щоб утримати приятеля, котрий рішуче переступив поріг балагана.
Мабуть, я знепритомнів, бо не пам’ятаю, що відбувалося наступні кілька годин. Коли очуняв, потерпаючи від страшного головного болю, виявилося, що ми з Фляйшманом лежимо на якійсь старій дерев’яній лаві. Вже розвиднювалося, ярмаркові вози зникли, мовби весь повний вогнів, шуму та людської юрби світ, що вирував тут напередодні, був лише виплодом уяви наших п’яних голів. Підвівшись, ми огледіли пустку довкола себе. Я спитав приятеля, чи пам’ятає він бодай щось із минулої ночі. Фляйшман, з усіх сил намагаючись пригадати, відказав, що йому наснилося, буцімто він увійшов до балагана віщуна й на запитання про найбільше своє бажання відповів, що прагне любові Еви Грей. Потім він засміявся, жартуючи з нашого сп’яніння, певний, що нічого такого насправді не було.
За два місяці Ева Грей і Ричард Фляйшман одружилися. Вони навіть не запросили мене на весілля. Відтоді я не бачив їх довгі двадцять п’ять років.
Одного дощового зимового дня якийсь чоловік у макінтоші йшов за мною від контори до мого дому. З вікна їдальні я бачив, що незнайомець стоїть унизу й чекає на мене. Недовго вагаючись, я вийшов на вулицю, готовий викрити загадкового підглядача. Це був Ричард Фляйшман; він тремтів од холоду, роки прорили зморшки на його обличчі. Він мав очі людини, яку цькували все життя. Я запитав колишнього приятеля, скільки місяців він не спав. Змусив його піднятися й напоїв гарячою кавою. Не наважуючись дивитися мені в очі, він заговорив про ту давню ніч і балаган доктора Каїна.
Я без зайвої балаканини поцікавився, чого зажадав од нього Каїн в обмін на здійснення мрії. Фляйшман, на обличчі якого відбилися страх і сором, опустився переді мною навколішки й, плачучи, попросив моєї допомоги. Я не звернув уваги на його тужбу й наполіг, аби він дав мені відповідь. Що він пообіцяв докторові Каїну за його послугу?
— Мого первістка, — мовив він. — Я пообіцяв йому мого первістка…
Фляйшман зізнався, що багато років потайки давав дружині ліки, які не дозволяли їй завагітніти. Однак із плином часу Ева Фляйшман впала в сильну депресію, й відсутність такого жаданого нащадка перетворила їхній шлюб на пекло. Фляйшман боявся, що коли Ева не завагітніє, то невдовзі збожеволіє або порине в таку глибоку тугу, що її життя поволі згасне, мов свічка без повітря. Він сказав, що не має до кого звернутися, і попросив у мене пробачення й допомоги. Зрештою я відповів, що допоможу йому, але не через нього, а через ті узи, які досі єднали мене з Евою Грей, і в пам’ять про нашу стару дружбу.
Того ж вечора я виставив Фляйшмана зі свого дому, але не з тим наміром, про який подумав цей чоловік, котрого я колись вважав своїм приятелем. Я йшов за ним назирці під дощем через усе місто, запитуючи себе, навіщо я це роблю. Сама лише гадка про те, що Еві Грей, котра відкинула мене, коли ми обоє були молоді, доведеться віддати свою дитину цьому жалюгідному чаклунові, була нестерпною, й цього було досить, аби я знову зустрівся сам-на-сам із доктором Каїном, хоча молодість моя вже розтанула і я щораз краще усвідомлював, що можу програти цю гру.
Фляйшман привів мене до нового лігва мого давнього знайомця, Володаря Туману. Мандрівний цирк був тепер його домівкою, і, на мій подив, доктор Каїн відмовився від свого титулу віщуна та провидця й виступав тепер у новому амплуа — скромнішому, але водночас відповіднішому до його почуття гумору. Тепер він був блазнем із пофарбованим у білий і червоний кольори обличчям, хоча його очі, що мінилися різними кольорами, виказали б його навіть під дюжиною шарів гриму. На щоглі біля цирку Каїна височіла шестикутна зірка, і чаклун оточив себе всілякою потолоччю, що під виглядом мандрівних артистів, здавалося, приховувала щось дуже лихе. Два тижні я стежив за цирком Каїна й невдовзі виявив, що за потертим жовтуватим наметом переховується небезпечна зграя ошуканців, злочинців і крадіїв, які вдавалися до грабунку скрізь, де пролягала їхня путь. Я дізнався також, що оскільки доктор Каїн не церемонився, вибираючи собі прислужників, то за ним тягнувся моторошний слід злочинів, зникнень і пограбувань, які не пройшли повз увагу місцевої поліції — вона нюхом чуяла сморід, що його залишав по собі цей примарний цирк.
Звісно, Каїн розумів, що й до чого, тож вирішив якнайшвидше ушитися з країни разом зі своїми друзяками, але зробити це слід було потайки, по можливості обминувши надокучливі поліцейські формальності. Відтак, скориставшись картярським боргом, який так вчасно піднесла йому на таці дурість капітана-голландця, Каїн тієї ночі сів на корабель. А за ним і я.
Те, що сталося в ту буряну ніч, я сам не можу пояснити: страшна негода потягла «Орфея» назад до берега й жбурнула на рифи, проломивши при цьому корпус і відкривши течу, так що судно затонуло за лічені секунди. Я переховувався в одному з рятівних човнів, який викинуло з корабля, коли той наразився на риф; хвилі прибили човен до берега. Це врятувало мені життя. Каїн зі спільниками переховувався в ллялі під якимись ящиками, побоюючись військового контролю при проходженні каналу. Ймовірно, коли крижана вода затопила нутрощі корабля, вони навіть не збагнули, що сталося…