— Алло, шановний добродію, куди це ти так мчиш?
Але всесвіт навіть і не глянув на горобця, він заклопотаний своїм — летить уперед.
Що там не кажіть, а світ, мабуть, не буває без таких, як Шановний Добродій.
Горобець дуже образив сиворакшу.
— Знаєш, снаряд пошматував мій журнал, — пожалілася вона йому, — а я саме почала вивчати Париж.
— Що ж ти встигла вивчити, шановний добродію? — глузливо спитав Шановний Добродій.
Бідолаха поправила банти й відказала, що Париж — столиця Франції, що там є Ейфелева вежа, а сам Париж не межує з іншими містами.
— Як це не межує? — здивувався Шановний Добродій. — Хіба можна існувати на цьому світі й не межувати ні з ким?
— Можна, — сказала сиворакша. — У Парижі все можна.
Чи бачите ви оцю пір'їну, що, гойдаючись, намагається затриматись у повітрі?
Вона летить самотою, озирається навкруги з надією й опускається все нижче й нижче. Багато пір’їн гойдається під небом, і одна по одній тихесенько опускаються на землю. Інколи тихий вітерець пройде навшпиньки, підніме пір’їну вгору, і вона знову згадає, що літала колись, купалася в синьому повітрі, весело ширяла в ньому. Наше пташине пір’я хоч і лежить долі на землі, хоч і неживе, одначе щомиті воно може здригнутися вві сні, затремтіти й полетіти знову.
Ми, горобчики, гинемо, але пір’я наше залишається на землі. Птахи помирають, люди збирають їхнє пір’я, набивають ним подушки, бо як інакше люди літали б уві сні, якби не спали на пташиному пір’ї!.. Пір’я спить, і сняться йому колишні його польоти. Сниться пір’їнам тиха Ю. Тц, яку любили всі. Немає вже Ю. Тц, немає мені з ким гратися в дорослих горобчиків, нема з ким вити гніздо й нема кому приносити рано-вранці воду з річки або співати пісеньку Мугика.
Одного дуже гарного дня, сонячного і ясного, зібралися ми політати над левадою, пополювати, але більше гралися, ніж полювали. Навіть Шановний Добродій розвеселився і не зробив нікому жодного зауваження. У Фу виправ свою дитячу майку й саме викручував її, як зненацька налетів яструб. Він упав на нас каменем, і ми розлетілися хто куди… Ю. Тц помітила яструба надто пізно, спробувала сховатися в траві, але камінь зі страшною силою впав на неї, і в ту ж мить ми побачили, як хижак піднімається в небо, а в кігтях у нього пищить Ю. Тц.
Потім усе зникло, запала тиша, ми стояли зіщулившись у тернику, і тільки наші серця порушували тишу. Ми стояли й дивились на небо з непевною надією, що Ю. Тц з’явиться знов, що це тільки сон. Але скільки ми не вдивлялись угору, пташка не з’являлася. Замість неї з синяви полетіло пташине пір’я. Воно опускалося повільно, майже непомітно, нагадуючи хмаринку. Хмаринка розсіювалась, пір’їнки намагалися триматися щільно одна до одної, але вітер розганяв їх, вони віддалялися й махали на прощання, бо знали, що ніколи вже не зберуться разом і не полетять з Ю. Тц. Перші з них упали на леваду й принишкли.
Тоді ми, не змовляючись, кинулися до пір’їн на землі, і кожен узяв собі по одній — занести в своє гніздо на згадку. Я теж підняв пір’їнку і думав по дорозі, що кожного ранку братиму її з собою й літатиму з нею. Але вона була дуже холодна, і мені довелося довго зігрівати її в своєму старому гнізді. І знаєте, коли я зігріваю пір’їнку Ю. Тц, вона неначе оживає й зігріває мене. Тоді я випускаю її з гнізда і вона летить довго-довго, грається в повітрі, а потім опускається на землю.
Якщо ви, діти, десь побачите пташину пір’їнку, не проходьте повз неї. Візьміть її і підкиньте вгору. Хай летить завдяки вам. Бо птаха може вже й не бути, а пір’їнка його живе. Не проходьте повз наше пташине пір’я, діти, не переступайте згадки про наше життя. Повертайте пір’їнам життя!
Племінник Фр. Т. Мітітакі полетів на пташину Рів’єру й пробув там місяць, якщо не довше. Фр. Т. Мітітакі давно вже влаштувався на Рів’єрі й цілий рік запрошував свого родича в гості. І ось родич повернувся, та такий пихатий, такий поважний! Весь пахне водоростями, на одній нозі в нього кільце, і цією ногою він ступає тільки на пальці, через що його пиха стає безмежною.
Ми обступили його й кажемо:
— Слухай, Мітітакі (в нього ім’я його дядька), чому ти не надіслав листівки з пташиної Рів’єри? Адже, відлітаючи, ти обіцяв надіслати кольорову листівку, а не надіслав.
— Справді,— відповідає Мітітакі,— але як же її послати, коли там немає пошти? Передати якоюсь людиною — я не певен, що вона доставить листівку. Одного разу дядько попросив свого знайомого передати мені смачні крихти, а він взяв та й з’їв їх, навіть жодної крихти не приніс. Дядько все казав мені: «Якщо хочеш, аби щось не дійшло, куди треба, передай кимось».
Мітітакі розповідав такі дивовижні речі, що ми слухали його, роззявивши дзьоби. У цей час хтось, заслухавшись, впав з дерева. Дядько Мітітакі, приміром, мав кілька кораблів на Рів’єрі, тераси в готелях, водні велосипеди. Ніхто з нас ще не бачив водного велосипеда, і Мітітакі пояснив нам, як кататися по воді на такому велосипеді. Дядько весь час катав його на ньому, а вночі водив по терасах готелів, щоб вій полежав там, подивився на вогники в морі або на зорі, які повільно, наче навшпиньки, мандрують по небу, щоб не здіймати галасу й не розбудити тих, хто спить. Головний бульвар на Рів’єрі теж належав Мітітакі, і ми запитали нашого горобчика, що робить його дядько з цим бульваром. Коли б я, наприклад, мав бульвар, то не знав би, що з ним робити.
— Як — що? — дивується Мітітакі. — Дядько цілими днями ходить по ньому. Мати бульвар — це вам не абищо. Дядько встає дуже рано й наглядає, щоб сто тридцять двірників гарно підмели бульвар. Двірники, всі міцні люди, беруть по одному пальмовому листу й підмітають — дуже старанно, щоб не здіймати пилюки. Вони підмітають, а дядько ходить, зазирає всюди і якщо побачить, що залишилася бодай одна пилинка, бере її і йде лаяти двірників. Тим стає ніяково, вони починають підмітати ще ретельніше, і поки зійде сонце, бульвар сяє, наче вилизаний. Дядько дуже доскіпливий і не дає навіть порошині впасти на свій бульвар. Тому кожен турист перш за все йде подивитись на дядьків бульвар і походити по ньому. Навіть якийсь король приїхав разом з королевою, вони не могли намилуватись дядьковим бульваром та все вихваляли його.
По обіді, коли спека стає нестерпною, дядько йде в гараж, наказує подавати цистерни й вимивати бульвар холодною водою. Цистерни негайно виїжджають, дядько літає над ними, каже, де треба мити більше, де менше, де вимити вдруге і так далі.
— Ви не уявляєте, що це таке, — зітхає Мітітакі. — Дядько мій з розмахом, і таланить йому в усьому. Ось узявся за бульвар — і привів його до ладу. Колись цей бульвар був дуже курний, але дядько пригнав машини, залучив інженерів, заасфальтував геть усе, зробив бордюри, а пообіч збудував літні ресторани. Він має три літні ресторани, і безліч горобців йому допомагають. Горобець цілими днями мотається й очищає ресторани або від мух, або від бруду, або від комах.
Племінник розповідав нам також, що його дядько управляє всією санітарною службою на пташиній Рів’єрі та організовує великі загони для винищення комарів. Сам Мітітакі двічі брав участь у такому винищенні. Він каже, що комарі там такі завбільшки, як вертольоти, і кусаються гірше за собак. Проте дядько не дозволяє, щоб на його бульварі з’явився комар і покусав відвідувачів. Ось, скажімо, відвідувач сидить в одному з трьох літніх ресторанів, починає їсти суп, а тут з’являється комар і кусає його за щиколотку чи шию. Якщо комар укусить, відвідувач розсердиться, кине суп і ноги його більше не буде в ресторані. За цим дядько ревно пильнує, а якщо не він сам, то котрийсь із горобчиків, і коли побачить, що з’являється комар з оголеною шаблею, наш горобець його трах! — і перебиває дзьобом навпіл.
— Не тільки комар, — каже Мітітакі,— а навіть метелик-одноденка не сміє пролетіти над дядьковим бульваром.
Ми спитали, що це за кільце у нього на нозі. Мітітакі розповів, що, перш ніж повертатися додому, він пішов з дядьком до якоїсь станції, і там його окільцювали. Тепер по цьому кільцю вчені люди спостерігатимуть за ним і через певний час дізнаються, куди мандрують горобці. Звичайно, цю справу Фр. Т. Мітітакі влаштував спеціально, бо дуже хотів знати, куди полетить його племінник, щоб викликати його при потребі.
— Ви не уявляєте, — каже Мітітакі,— як живуть там, на пташиній Рів’єрі, і коли б не ви, я б ніколи не повернувся.
— А навіщо ти повернувся? — питаємо ми.
— Щоб похвалитися, — відповідає Мітітакі. — Коли б не було кому похвалитися, я б не повертався! Перш ніж я вирушив у дорогу, дядько повів мене до однієї єгипетської піраміди. Колись піраміди належали фараонам, та фараони вимерли. Дядько накинув оком на одну з них, покорив її й заволодів нею.
— Як покорив? — питаємо ми.
— Піраміда стримить угору, — пояснює Мітітакі, — а закінчується вона гострою вершиною, на яку можна стати лише однією ногою. Якщо станеш зверху на піраміду — отже, ти її покорив. Вона вже твоя, ніхто інший не має на неї права. Ось дядько й каже мені: «Вибери собі якусь піраміду, ми захопимо її, і ти теж матимеш піраміду».
— Оце так! — дивуємося ми. — Навіть піраміда є в твого дядька, і справжнісінька.
— Авжеж, і дядько відпочиває на піраміді, як правило, в суботу або неділю.
— Розбагатів же він, нічого не скажеш! А тут ні піраміди ніхто з нас не має, ні бульвару. А Фр. Т. Мітітакі має і бульвар, і три літні ресторани, безліч водних велосипедів і ще багато чого.
— А гніздо? — питаємо ми у Мітітакі. — Яке гніздо у твого дядька?
— Та в дядька немає гнізда, — каже Мітітакі.
— Невже? — переглядаємося ми здивовано. Обговоривши це між собою, ми дійшли висновку, що і все багатство Фр. Т. Мітітакі, і вся його пташина Рів’єра не варті ламаного гроша, якщо з нього немає звичайнісінького пташиного гнізда, де можна обігрітися в теплі, а вночі побачити найкращі сни.
Я вже згадував про кота, який цілими днями пряв пряжу для своєї дружини, бо дружина його така ледащиця, що навіть вусами не хотіла ворушити. Кіт не тільки пряв, а ще й годував ліниву кішку. Вона вигрівається на сонці, потягується й муркотить під ніс, що їй дуже хочеться пташиного м’яса.
— Звідки мені його взяти? — сердиться кіт. — Якби я літав, то полетів би й приніс тобі горобиного м’яса.
Шановний Добродій повчає його:
— Ти, шановний добродію, замість того, щоб дружину саму послати здобувати їжу, морочишся з пряжею та задивляєшся на горобців. Але знай, що вдавишся, шановний добродію.
Наш горобець походжає по черепиці, лає громовідвода за те, що погано ловить грім і позавчора той мало не обсмалив його. Громовідвід винувато мовчить, бо Шановний Добродій каже слушно. Сиворакша стоїть замислена й трохи сумна біля нього. Відтоді, як снаряд пошкодив її журнал, вона вже не та хвалькувата сиворакша, банти її зблякли й пом’ялись.
По даху ходять горобці, сонце приємно припікає, павук повзе, поспішаючи, і прокладає телефонні дроти, щоб чути по них, коли якась муха стукнеться об дріт. А ми, зі свого боку, підстерігаємо павука, мружимось на сонці й розповідаємо найрізноманітніші історії. Мітітакі чистить своє кільце, а Цвір б’ється об заклад, що навчиться літати не лише задом наперед, а й на спині. Він навіть пробував уже, але щоразу падав на дах.