І в цю ж мить кіт, як пряв, скочив і щосили вдарив лапою Шановного Добродія. Шановний Добродій зі страху перевернувся і вчепився за вершину громовідвода.
— А щоб тобі лапи повсихали, шановний добродію! — заверещав він звідти. — Я пошлю тебе до дідька, шановний добродію, так і знай!
Усе живе розлетілося в одну мить. Цвір, давши задній хід, опинився у ринві. Мітітакі, забувши про кільце, так дременув через дев’ять дахів, що зупинився аж на десятому й почав погрожувати, нібито напише своєму дядькові Фр. Т. Мітітакі. Що саме він напише, ми не почули, бо навколо дуже галасували. Кіт відійшов, затуливши вуха, аби не чути нашого лементу.
— Бездара! — вилаяла кота дружина й підкинула йому купу пряжі.
Шановний Добродій спурхнув з громовідвода й хотів опуститися на вулицю, але замість того опинився на подвір’ї і вдарився там об розвішану білизну. Він обтрусився, знову затріпотів крилами, але вдарився об дерево й заходився лаяти його:
— А, шановний добродію! Ти не міг відхилитися, бачачи, що я лечу? Браво, браво, шановний добродію!
Потім він спробував злетіти на дерево, але тільки далі відлетів від нього й раптом почав пурхати точнісінько, як метелик. Наче хтось прив’язав його за нитку й грався, як йому хочеться.
— Шановний Добродію! — загукав я з даху. — Що з тобою?
— Хіба я знаю, шановний добродію, чомусь не можу правити собою. Неначе правлю, а мене відносить убік.
Підлетіли ми до Шановного Добродія й допомогли йому вибратися на безпечне місце.
Тільки тоді, коли він примостився на дереві, ми побачили, що в нього немає хвоста.
Кіт відірвав йому лапою хвіст, а ви, мабуть, знаєте, що хвіст — це кермо горобця. Ми не тільки правимо своїм хвостом, як і риби, а й утримуємо завдяки йому рівновагу. Отже, Шановний Добродій не мав тепер ні керма, ні рівноваги. Сиворакша похитала головою й сказала, що коли б тут був її журнал 1903 року, то там, мабуть, можна було б знайти пораду, як поставити нове кермо.
Але журналу не було, а з нас ніхто ніде не читав, як можна поставити нове кермо. Ми питаємо в Мітітакі, чи не чув він, бува, про це на Рів’єрі. А той б’є себе по чолу й каже, що нічого не чув. Може, наш китайський приятель Дитяча Майка знає?
— У Фу! У Фу! — почали ми гукати, але ніхто не озвався.
— Чи не загинув він, бува, десь? — каже Цвір.
А в цей час якийсь чоловік у дворі підходить до бриля, що лежить посеред двору, піднімає його, і ми бачимо, що під ним зіщулився Дитяча Майка. Чоловік питає його, що він тут робить, а горобець відповідає:
— Бережу твого бриля, чоловіче, бо кіт може поцупити його. Кіт завжди поглядає, де що криво лежить, і як побачить, то зразу цупить.
— Браво, браво! — відказав чоловік горобчикові й почастував його крихтою хліба. Дитяча Майка взяв крихту, але не з’їв її, а приніс Шановному Добродію.
— Візьми, — сказав він, — я собі ще знайду, а в тебе нема ні керма, ні рівноваги, ти цілими днями мусиш сидіти на дереві. Хіба що якась комаха летітиме повз твій дзьоб і ти встигнеш схопити її.
Але ж комахи хитрі, так і силкуються обійти тебе здалеку.
Так Дитяча Майка подав нам приклад, і ми всі почали носити їжу Шановному Добродієві, а він цілими днями сидів на дереві й благав нове пір’я на хвості рости швидше. Воно й справді почало рости, через деякий час хвіст подовшав, став чималенький, і ми попросили Шановного Добродія випробувати нове кермо. Шановний Добродій спробував літати і літав досить довго. Потім він знов повернувся на дерево й поскаржився, що не може робити плавні повороти.
— А ти й не роби повороти, — повчає його сиворакша.
— Коли б я мав твій розум, шановний добродію, — каже він сиворакші,— то зовсім не робив би поворотів. — А нас повчає: — Гей, хлопці, кермуйте, тільки бережіть кермо. Коли позбудешся його, то нове буде не таке, як старе, і кермувати ним доведеться інакше!
Ледь не забув розказати вам про себе. Про інших розповів, а про себе забув. Моя скромність не дозволяє надто багато говорити про себе, я намагаюсь більше хвалити інших, а сам тримаюсь у тіні. Як каже Довгоніжка, я весь у тіні, лиш ноги зовні. Мене звуть Джіфф, як бачите, наприкінці маю два «ф», мов у справжнього аристократа. Фр. Т. Мітітакі може мати цілу Рів’єру й ім’я завдовжки з три кілометри, та в аристократизмі йому до мене далеко. Тому й Шановний Добродій завжди звертається до мене дуже чемно, а оскільки він не може обходитись без зауважень, то вже так їх применшить, що їх і не помітно.
Узимку, коли випадає сніг, я відчуваю, що мерзну, стаю лютий, як тигр, як справжній фантом і страховисько для сніговиків. Інші горобці туляться до димарів, деякі забираються всередину погрітись і вилазять звідти чорніші за сажотрусів, а я ходжу злий по даху та тільки чекаю, щоб на обрії з’явився сніговик. Тільки-но він з’являється, я кричу щосили й лечу стрімголов до нього у відкритий бій.
Озброєний сніговик стоїть поважно й войовничо, але, побачивши мене, лякається, починає тремтіти й холоне від жаху. А мені саме цього й треба! Хрясь — і відрубую йому носа. Ніс у нього, звичайно, з моркви, а ми, горобці, дуже любимо моркву взимку. Мої приятелі ховаються в ямках, одним оком спостерігають за страшною битвою, а другим мружаться від страху. Та не встигне ніс сніговика впасти на сніг, як вони, здіймаючи страшенний галас, надлітають ласувати морквою.
І всі мене вітають. У Фу мерзне в своїй дитячій майці, але й він вітає, перш ніж починає їсти. Мугик співає мені пісню, Маленька Кома усміхається, а Шановний Добродій поплескує мене по плечу й повторює:
— Браво, шановний добродію! Браво! Браво!
А я стою собі скромненько й кажу всім:
— Їжте, хлопці! Поки ви зі мною, голодні не будете!
І знов пильную, чи не з’явився, бува, ще один сніговик. А він уже з’явився, озброєний до зубів і дуже зухвалий. Закочую я по-молодецькому рукава, напружую м’язи й лечу до нього. За якусь мить і цей залишається без носа, заклякає від страху, а за спиною чути:
— Браво, шановний добродію! Браво! Браво!
Не треба оглядатись, бо знаю, що це Шановний Добродій: він перший налітає на здобич і тому перший висловлює свої похвали.
Не знаю, де сніговики живуть улітку, але жодного разу мені не довелося влітку зустріти сніговика. Питаю Мітітакі, чи не мешкають вони по Рів’єрах, де тепло й сонячно, де можна гарно відпочити. Але Мітітакі твердить, що там немає сніговиків. Сиворакша каже, що коли б тут був її французький журнал, то в ньому, мабуть, можна було б прочитати, де живуть сніговики влітку, але журналу нема, бо вона його віддала в ремонт, і ми не можемо нічого дізнатись.
Одначе, хоч би де вони блукали, хоч би де ховалися влітку, я знаю: взимку неодмінно з’являться в містах і селах, виструнчаться войовничо зі своїми войовничими носами, щоб нагнати на нас страху. Але я їх не боюся, бо хоробрість дістав у спадщину. Варто мені тільки тупнути ногою, і в цих сніговиків носи попадають від страху. Якщо я тільки захочу, то так тупну ногою, що не лише їхні носи, а й самі сніговики попадають. Але що це?
— Шановний добродію, це ти тупаєш ногою? Ні, шановний добродію? Може, Цвір жартує? То, виявляється, не Цвір, бо Цвір увімкнув задній хід і вже кудись летить. Мугик, ти тут? Мітітакі, де ти дів своє кільце? Гей, агов, куди ви всі побігли? Невже ваші серця сховалися у п’яти від тупоту ноги? А чого це бриль іде сам? Це, мабуть, мій китайський приятель У Фу. Він завжди ховається під якимсь брилем, а коли йому набридає сидіти там зіщулившись, то вирушає в дорогу, а разом з ним, звичайно, й бриль. Ні, це не У Фу, а Довгоніжка.
Та раптом кіт підскочив до мене зі своєю пряжею — мабуть, зробив з неї якесь невидиме сильце. Взагалі коти — це щось жахливе. Завжди, коли стаєш перед публікою й розповідаєш про свої бойові подвиги, неодмінно з’являється якийсь кіт, щоб ці подвиги затьмарити. Та я заберу свої подвиги назад, бо не такі ми багаті на подвиги, щоб роздавати їх котам!
Iти по світу, насвистуючи, — що може бути краще! Засунеш крила в кишені і з незалежним виглядом ідеш по полю. Хмара зморщить лоба, вдарить грім, лине дощ, а ти прямуєш собі куди завгодно й насвистуєш, дарма що мокрий як хлющ. Хуртовина завиє, кучугури снігу намете, а ти переступаєш через них, недбало насвистуючи, — краще не придумати! Ось бліда зелень несміливо витикає свій ніс, бджола дзижчить над розквітлими левадами, а пішохід іде собі поміж бджолами, і трава повільно піднімається за ним. Усе поле пропахло лікарськими рослинами. Пішохід глибоко вдихає аромат молодої трави й весело насвистує.
Коли настає спека, перепілочки стогнуть, знемагаючи від духоти, отари овець забиваються в затінок, птахи ховаються в дрімучих лісах, розкривши дзьобики від спеки, шалені вихори вирують на дорозі, і все живе шукає порятунку в затінку. Тільки пішохід іде, незважаючи ні на що, бадьоро ступає по розпеченій землі й насвистує. Колючка на дорозі десь причаїться, присяде навпочіпки і — хоп! — укусить за п’яту, а пішохід — туп-туп — іде собі з проколеною п’ятою й насвистує. Він долає стрімкі схили, перед його очима постають нові краєвиди, а він простує своєю дорогою, і немає для нього ніяких перепон. Іде собі пішохід землею предків, іде, куди йому треба, й бадьоро насвистує!
Усе це прочитав нам один горобчик і при всіх заявив, що віднині сам стає пішоходом. Чику засміявся: де це видано, де це чувано, горобчик — пішохід!
— Побачите! — запевнив горобчик.
Піук погодився з ним, але заявив, що замість насвистувати абияк, краще мугикати: «Піук-піук, старий турок схрестив ноги і смокче чубук». Мітітакі бував на пташиній Рів’єрі, терся серед людей, а тому порадив: коли вирішив стати пішоходом, слід придбати велосипед. Він запевняв, що на пташиній Рів’єрі майже всі пішоходи мають велосипеди.
— Гаразд, а як же взимку їхати на велосипеді по кучугурах? — запитав наш горобчик.
— На Рів’єрі не буває ні зими, ні кучугур, — відказав Мітітакі.