Ми сказали про це Мугикові, а він знай собі мугикає та, мугикаючи, пояснює:
— Якщо комаху розмочити у воді, вона м’якшає, і її можна їсти.
— Оце так! — відказуємо ми. — Замість того щоб летіти на Місяць, Цвір сяде посеред дороги розмочувати у воді твою комаху та чекатиме, поки її можна буде з’їсти!
Одного разу рано-вранці Мітітакі одержав від свого дядька Фр. Т. Мітітакі пакунок у блискучій упаковці.
— Ах! Ах! — заплескала в долоні сиворакша й почала кривлятися. Навіть Шановний Добродій пожвавішав, заворушився в своєму гнізді, перехнябленому, мов хатка-руїна.
— Що то за чудеса, шановний добродію?
Ми всі злетілися побачити чудеса, які надіслав Фр. Т. Мітітакі.
Перш за все Мітітакі розгорнув папірець і сказав, що ця жуйка — велике відкриття цивілізації, бо вона не така, як жуйки попередніх часів. Ті жуйки, чим довше їх жуєш, тим вони твердіші й урешті-решт їх доводиться випльовувати. Ця жуйка, плід цивілізації, винайдена на пташиній Рів’єрі. Чим довше її жуєш, тим більше вона набухає і стає повітряною кулькою. Тому й називається кульковою жуйкою.
— Ах! Ах! — знову заплескала в долоні сиворакша, а Мітітакі подарував їй обгортку, запевняючи, що це саме та стрічка, яку вона просила. Сиворакша негайно пов’язала новий бант і почала ходити навколо, але йшла трохи боком, щоб усім було видно її бант.
Дядько Мітітакі надіслав йому, крім кулькової жуйки, крихту з пташиної Рів’єри. Мітітакі не скнара, він дозволив усім роздивитись і понюхати крихту. У Фу дуже здивувався, побачивши крихту, і признався, що в Китаї таких крихт нема.
— Ще б пак! — відказав зневажливо Мітітакі.— Де Китай, а де пташина Рів’єра! Це так, як від землі до неба!
Мітітакі вирішив показати нам, що являє собою кулькова жуйка. Він сів на край гнізда, засунув соломинку під крило й почав жувати, проте кулька не утворювалась. Він двічі спускався пити воду через соломинку і аж коли випив утретє, з’явилася невелика кулька. Мітітакі жував щосили, жував і надував її, і кулька почала поступово збільшуватися. Сиворакша заплескала в долоні й заторочила своє:
— Ах! Ах!
Навіть Шановний Добродій, незважаючи на свою похмурість, вигукнув:
— Браво, шановний добродію!
Кулька дедалі більшала, а Мітітакі все жував, бо хотів показати нам, що це за диво — кулькова жуйка, яку надіслав йому дядько.
— Тільки б не вибухнула вона, бо знищить усіх нас! — залементували ми.
Мітітакі лише похитав головою і жував далі.
І раптом сиворакша пискнула: «Ах!» — і випустила свій журнал. Ми побачили, що кулькова жуйка витягла Мітітакі з гнізда і він повис, ухопившись за неї, але не перестав жувати. Вітер підхопив кульку, Мітітакі зробив над нами два-три кола й полетів прямо в небо.
— Справжній дирижабль! — заволала сиворакша. — Справжній дирижабль!..
А кулька все піднімалася й піднімалася, і ми оніміли від несподіванки. Мугик перестав мугикати. Спочатку ми все ще бачили Мітітакі, але згодом він перетворився на цятку і зник, почала зменшуватись і кулька, невдовзі вона теж перетворилась на цятку.
Тільки-но вона перетворилась на цятку, в небі щось гримнуло, і всі ми здригнулися, ледве не повипадавши з гнізд. Шановний Добродій одразу ж озвався:
— Чи не можна тихіше, шановний добродію! Якщо ми всі почнемо так бухкати, що з цього вийде!
— Що сталося? Що сталося? — почали ми питати один в одного, а Дитяча Майка, який знався на кульках, бо в Китаї їх багато, сказав:
— Кулька Мітітакі лопнула. Якщо кульку сильно надути, вона лопає.
— От лихо! — зітхали ми. — Через якусь кулькову жуйку втратити Мітітакі!
— Отже, шановний добродію, наш Мітітакі став жертвою цивілізації,— додав Шановний Добродій.
Ми поволі один по одному розлетілись, бо в кожного були свої справи, та ось надвечір, коли поверталися зморені — хто пішки, а хто на крилах, — чуємо, в небі щось засвистіло: «Ф’юїть!», пролетіло повз нас і впало на землю. Ми кинулися туди й побачили соломинку, яку Мітітакі приніс із пташиної Рів’єри. Оце й усе, що залишилось після вибуху кулькової жуйки. Всі ми дуже засумували, а сиворакша навіть зронила сльозу, взяла нову стрічку й витерла нею очі, не сказавши при цьому «Ах!» і не заплескавши в долоні. Навіть Шановний Добродій не зробив, як звичайно, жодного зауваження, а зіщулився й пробурмотів багатозначно собі під ніс:
— Гм! Гм!
Ми живемо в пташиному світі, всюди втручаємось, усе бачимо, до всього придивляємось, щоб усьому навчитися. Лелека, приміром, не може в усе втручатися, бо заліз на свої єгипетські ходулі і його видно за сто кілометрів, ми ж, коротуни, можемо сховатися за найменшою травинкою, все побачити й залишитися непомітними. Як каже Пішохід, що насвистує: ми народжені бути шпигунами! Адже око в нас призвичаєне пильнувати, почуття загострені, а якщо вже говорити про спритність, то в цьому ми всіх птахів заткнемо за пояс.
Так ми думали самі про себе, але поки живеш, усе вчишся. Нашою сусідкою стала одна сорока, балакуча, як і всі сороки. Почала вона будувати гніздо. Зо дві підводи гілок принесла, закріпила гілки на дереві, й вийшло величезне гніздо — не гніздо, а палац. Щоб його не мочив дощ, сорока накрила гніздо дахом, а ще зробила двоє дверей: в одні заходила, в другі виходила. Ми подумали, що її палац уже готовий, тепер сорока знесе яєць і почне висиджувати їх. Але вона й далі обладнувала свій палац: наносила багна з річки, вимазала ним підлогу, а коли підлога висохла, почала носити всякі дрібниці, що можуть згодитися в господарстві: то ганчірку, то клоччя, то пір’їну. Сорока ніколи не йде впорожні, а все напихає в свій палац.
Шановний Добродій не витримав:
— Шановний добродію! Ти перетворила своє гніздо в шаповальню, стільки вичісків напхала в нього!
А сорока базікає, в одні двері заходить, в другі виходить і зникає в лісі, а невдовзі знову повертається й несе вовну. Таку нахабу рідко де можна зустріти. Мугик бачив, як вона скубе вовну з овець, щоб обладнати свій палац. Люди женуть овець на пашу, а сорока — хоп-хоп — і до овець, з однієї скубне трохи вовни, з другої і зникає, як дим. Ми, горобчики, хоч би й по коліна ходили у вовні, не зазіхнемо на чуже, а сорока зазіхає.
Одначе, хоч би там як, нарешті вона закінчила обладнувати своє недолуге гніздо, знесла яєць і влаштувалася їх висиджувати. Висиджує, але не так, як ми, тихо й лагідно, а цілий день базікає, так що навіть у Шановного Добродія заболіли вуха. Сиворакша пішла до неї похвалитися своїми бантами, а сорока як почала сміятися, то сміялась, аж поки сиворакша розсердилася, підхопила банти й полетіла геть. Тільки тепер ми зрозуміли, чому в сорочому палаці два входи. Адже хвіст у сороки стирчить на три кілометри, от вона й зробила другий хід, щоб з нього стирчав хвіст, а з переднього — голова.
Отож вона влаштувалася, а ми підлетіли, покружляли навколо й почали шпигувати. Хтозна, навіщо було шпигувати, але про всяк випадок шпигували всі, а найбільше — Пішохід, що насвистує. Йому це краще вдавалося, бо сорока навряд чи здогадалася б, що він за нею шпигує. Пішохід іде собі, нікого не чіпаючи, і недбало насвистує — можна подумати, ніби він вийшов просто так собі, щоб насвистувати. Проте він, насвистуючи, поглядає одним оком на сороку. А дурепа сорока навіть не здогадується, що за нею шпигують. Вона, мабуть, думає: «Цей гороб’ячий народ цілими днями ганяється за комахами, де вже йому займатися шпигунством!»
Однак ми шпигуємо, і чим більше, тим непомітніше робимо це. Навіть сиворакша шпигує. Сорока думає, що та приходить до неї хвалитися своїми бантами, тому кепкує з неї, аж хвіст труситься, а сиворакша вдає із себе ображену і водночас шпигує.
Так тривало кілька днів. Одного ранку, коли Цвір похвалився, що йому залишилося назбирати сухих харчів лише на один день і він буде готовий полетіти на Місяць, у лісі озвалася зозуля.
— Ку-ку! — прокувала вона, перелетіла на сусіднє дерево і знов почала кувати.
Сорока занепокоїлась, вийшла через передні двері свого палацу і ввійшла через задні. Чоловік зозулі підлетів ближче до сороки, сів на сусіднє дерево й почав там кувати. Шановний Добродій саме хотів відповісти, коли побачив зозулю, яка тихо з’явилась на галявині. Зозуля сховалася, знесла яйце і вхопила його дзьобом. Потім втупилась у сороку й пильнувала, що та робитиме далі.
Чоловік зозулі тим часом сидів на дереві й дражнив сороку. Пішохід, що насвистує, обминув зозулю, а вона, побачивши його, вдала, ніби шукає комах на галявині, але не випускала яйця з дзьоба і не відвела погляд від сорочого гнізда. Сорока хвилювалася, мабуть, подумала, що зозуля хоче прогнати її з гнізда й зайняти його, щоб знестися там. Вона навіть не помітила, що це зозулин чоловік, і не здогадалася про його шпигунські наміри.
Нарешті сорока не витримала, налетіла на зозуля й прогнала його в ліс, галасуючи:
— А дідько б тебе вхопив, підла негіднице!
— Ой, ой! — запищав зозулин чоловік, удаючи, ніби дуже злякався, і полетів удвічі швидше за сороку.