— На Рів’єрі не буває, але ж тут не Рів’єра!
Злетів наш горобчик з дерева й пішов полем, а ми порадилися й назвали його Пішохід, що насвистує. Він ішов і недбало насвистував: «Ф’юїть! Хвіть!» Він падав у ямки, дерся вгору на узвишшя, спотикався, поспішав, дряпав коліна, але жодного разу не полетів. Ми побачили, як він затримався біля лелек і запитав їх про щось.
Усі лелеки були на червоних єгипетських ходулях. Восени вони відлітають до Єгипту, купують там ходулі, а навесні повертаються до наших місць. Живуть лелеки в димарях будинків, цілими днями чхають від диму, а коли зголодніють, беруть ходулі під пахви і йдуть у болота. Щоб не промочити ноги, вони стають на ходулі, чалапають болотами й трясовинами і ловлять жаб. Наш Пішохід тинявся біля них, розпитував їх про се, про те, вони йому відповідали, а надвечір узяли мокрі ходулі під пахви й понесли сушити на димарях. Пішохід рушив додому, то підкидаючи ногою камінець, то підстрибуючи на одній нозі й наспівуючи щось. Він сказав нам, що йому не подобається, як ходять лелеки, він теж спробував ходити на ходулях, але зразу ж закинув їх.
Проте, вів він далі, не можна навіть уявити, скільки тих, що ходять по світу пішки. Світ складається в основному з пішоходів! Три мільярди людей ходять пішки, і звірі ходять пішки, і тварини ходять пішки та пасуться на левадах. Леви, тигри, навіть слон, дарма що він — найбільша тварина.
— Я дуже щасливий, що став пішоходом! — сказав горобчик.
Згодом Пішохід придумав собі невимушену ходу. Він засовував крила в кишені, насвистував, і, дивлячись на нього, можна було сказати, що це — справжній пішохід. З цього приводу Шановний Добродій зауважив:
— Нам нічого втручатися, нехай кожен живе, як хоче! Я все життя живу, як хочу, і ще не помилився.
Ми, як водиться, літали, кожен заклопотаний своїми турботами, а Пішохід ходив собі і став найзавзятішим прихильником ходьби. Він твердив, що без пішоходів на цьому світі нічого не можна було б винайти. Пішохід, наприклад, винайшов велосипед, пізніше винайшов парову машину, наробив поїздів, автомобілів, і пароплавів наробив, бо не можна ж пішки чалапати по океанах. Він і дріт винайшов, бо коли йому треба поговорити з іншим пішоходом, що сидить за пагорбом, то не бігти ж за пагорб! На одному кінці дроту гукають: «Алло!», а з другого теж чути: «Алло!» Іноді пішохід сідає в свої поїзди чи автомобілі, везуть вони його куди треба, а потім він знову йде пішки.
— А ми, горобчики, — каже Пішохід, — не винайшли ні поїздів, ні автомобілів, не кажучи вже про пароплави!
Наш горобчик цілими днями говорив про пішоходів, насвистував, усюди шукав пішоходів, щоб побазікати з ними, почути якусь пішохідну новину. У пішоходів і новини пішохідні.
Тут я мушу сказати, що спершу нам було трохи незручно за нашого пішохода. Все, що літає, кивало на нього і зневажливо кидало:
— Дивіться, горобчик пішки ходить!
Було, звичайно, незручно, але ж це наш горобчик, ми не могли відмовитись від нього.
Невдовзі ми вирішили товариством перелетіти через Дунай, бо всі хотіли побачити румунське місто Турну-Мегурель і того ж дня повернутися. Обмірковуючи, як найкраще себе показати, ми вирішили взяти з собою Цвіра, бо там навряд чи є горобчик, який би літав задом наперед, Товстунця, Маленьку Кому, сиворакшу з полагодженим журналом, Дитячу Майку, Довгоніжку. Якщо ж полетить і Пішохід, то у них там очі на лоб полізуть. Організацією перельоту зайнявся Мітітакі, особа вчена й поважна.
У день перельоту нас усіх було не впізнати. Сиворакша прикрашена тисячею трьомастами бантами, а при ній ілюстрований журнал. Мітітакі походжає сюди-туди, дає вказівки, і кожен їх виконує. Навіть Шановний Добродій не робив зауважень, а тільки промовляв:
— Тіс-ніше! Тіс-ніше!
Полетіли всі разом. Під нами йшов, підстрибуючи, Пішохід, недбало насвистуючи. Його приятель Цвір часто вертався заднім ходом, щоб підбадьорити Пішохода, хоч той і не мав у цьому потреби.
Так ми долетіли до Дунаю. Там спустилися, щоб узяти з собою Пішохода, бо він не міг перейти через Дунай. Двоюрідні брати Піук і Мугик перенесли його через ріку, а на другому березі знов пустили на землю. Ми зупинилися ненадовго, щоб відпочити й напитися води з Дунаю.
— Як багато води, шановний добродію! — хитав головою Шановний Добродій.
Сиворакша була на сьомому небі від щастя, що перелетіла через таку велику ріку і не змочила жодного банта.
Отож ми летіли далі й прилетіли до Турну-Мегурель. Тамтешні горобці, побачивши нас, ахнули. Цвір кружляє задом наперед, Пішохід простує дорогою, насвистуючи, Товстунець пахкотить, як паровоз, Піук і Мугик весь час мугикають веселі пісні, У Фу одягає свою дитячу майку, Довгоніжка так витягнув ноги, що вони стирчать аж за Турну-Мегурель, Мітітакі показує, як пити воду через соломинку, Шановний Добродій пихато походжає й для солідності прокашлюється. Сиворакша своїми тисячею трьомастами бантами здійняла таку пилюку, що в ній сховалася половина Турну-Мегурель і одна нога Довгоніжки.
Румунський горобець товчеться на одному місці, розводить від подиву крилами. Зустрічаючи нас, він, як і годиться, розпитує про все та все шкодує, що нема в них ні пішохода, ні горобця, який би літав задом наперед. Ніхто з них не вміє пити через соломинку, а п’ють прямо дзьобом.
Господарі накрили стіл, почали пригощати нас крихтами, переважно мамалижними. Одна горобчиха, Флоріца, закружляла навколо Шановного Добродія та все припрошувала:
— Прошу вас, домнуле покуштуйте ось цю крихту!
— Та куштую, куштую, — поважно відказує Шановний Добродій і сидить над крихтою, як справжній домнул. Інші горобці розпитують Сиворакшу про банти і просять подивитися журнал мод, а вона відповідає:
— Сіль ву пле!
На прощання горобці з Турну-Мегурель зітхали:
— Бачите, які ви майстри, а ми в Турну-Мегурель тільки й уміємо клювати крихти. Ніхто з нас не здогадався ходити пішки, літати задом наперед або щось інше. Правда, ми хочемо полетіти до міста Тулчі, але ще не літали.
— Добре, що у вас є такий намір, — каже Шановний Добродій. — Бо в кожного, хто хоч трохи поважає себе, повинен бути якийсь намір. Ми, приміром, хочемо зробити багато чого, але ще рано про це казати.
Отже, в Турну-Мегурель ми себе вже показали.
Повертаючись додому, ми розмовляли про те, що кожен мусить побувати на чужині, щоб його оцінили. Ми часто жартуємо один з одного, а виходить, що ці жарти — наша гордість, і навіть Шановний Добродій на чужині став «домнулом».
Так закінчився наш переліт через Дунай. Після цього кожен з нас і далі вдосконалювався в тій справі, яка припала йому до смаку. Правда, якось Пішохід сказав мені по секрету:
— Знаєш, Джіффе, коли пішохід простує, недбало насвистуючи, на душі в нього легко й ясно, але все одно настає мить, коли дуже хочеться полетіти! Всім серцем відчуваю це. Не знаю, чому так, але це так!
Я вже згадував, що в Мітітакі є дядько на пташиній Рів’єрі, звати його Фр. Т. Мітітакі. Сам Мітітакі літав туди в гості, а повернувшись, почав пити воду тільки через соломинку, а ми всі пили дідівським способом — дзьобом.
— Чому не покинете цих застарілих звичаїв? — каже нам Мітітакі, посмоктуючи воду через соломинку.
А як же ми можемо покинути, коли, скільки світу-сонця, горобець тільки так і п’є воду: нахилиться, ковтне, потім підніме голову до неба і дякує небу, що дало дощ і ми не загинули від спраги. Може, ми й прості горобці, може, ми й давніші від будь-чого найстародавнішого, але ніколи не забуваємо дякувати за кожний ковток води.
Мітітакі ж ніколи не дякує, насмокчеться через свою соломинку, ткне її під крило та так і гуляє. Сиворакша крутиться біля нього, здіймає пилюку своїми тисячею трьомастами бантами й підмовляє Мітітакі написати дядькові, щоб той вислав нову стрічку з яскраво-рожевими смужками.
— Стрічка — це найпростіше! — поважно відказує Мітітакі, але листа дядькові не шле.
Сиворакша, однак, не впадає у відчай і далі підлизується до Мітітакі, аж дивитися гидко. Коли настав час лелекам летіти у вирій, Мітітакі кілька разів побував у них і просив передати щось своєму дядькові. Лелеки пообіцяли передати й полетіли.
Ми все допитувалися, що просив Мітітакі у свого дядька, а він тільки відказує:
— Майте терпіння, як тільки дядько надішле, самі побачите!
Сиворакша влаштувалася ближче до Мітітакі і, щоб час минав непомітно, почала гортати свій французький журнал. Шановного Добродія охопив похмурий настрій, тому він дивився на всіх суворо і ще суворіше кидав:
— Гм! Гм!
Був кінець літа, все навколо вигоріло від спеки, природа завмерла, розслабилася, нас усіх охопили лінощі. Лише Цвір весело насвистує, ходить туди-сюди і збирає суху їжу на три тижні, бо хоче летіти на Місяць, а, за попередніми підрахунками, йому на це потрібно три тижні. Мугик йому допомагає, звичайно, здебільшого мугиканням: крутиться навколо й мугикає, щоб, мовляв, справа йшла на лад, скажу я вам, за десять днів роздобув одну-однісіньку висохлу комаху, та й ту таку, що зуби поламаєш, поки впораєшся з нею.