— Лідусь! Прийми, я зараз! — гукнула жінка від білизни, бо то вона й була, пані Папарук, а Лідусем виявилося оте кругленьке, що стріляло оченятами.
Він став у них мов свій. І за сина і за брата. Покійний господар дому селянський син Петро Папарук добрався до невеличкого капітальцю і став власником перонних кіосків по продажу газет од Києва до Одеси. Копійчана комерція, копійчані бариші. Папарук недавно помер, лишивши вдовою дружину свою Катерину Кузьмівну і доньку Ліду, гімназистку Ольгинської гімназії, що на Терещенківській вулиці. Жити не було на що, довелося зважитись иа «объявление» про здачу кімнати, хоч що там і здавати — малесенькі кімнатки, кухонька, навіть центр усього помешкання «столова» з'єднана з іншими кімнатками, і постояльцеві треба було те й знай зачиняти двері. Але втіха може бути навіть у цьому. «Прийшли гості до хазяйки. Я, щоб бути на самоті з своїми думками, зачинив обидві половинки своїх дверей у столову. Мені здалося: жрець отак закривав врата вівтаря. Закривав як власть маючий. Щось солодко заспівало в моїм серці, і я ще раз вернувся: розчинив і зачинив двері». (Щоденниковий запис 10 травня 4921 року).
Але гості частіше йшли до квартиранта. І в перші пореволюційні роки, коли через Київ котилися хвилі то денікінщини, то петлюрівщини і коли Василь Елланський, зродившись знов зі свого Чернігова, опинився коло улюбленого свого друга і рятував його то від голоду, добуваючи десь хліба, то й від денікінського розстрілу, влаштовуючи ночувати в якомусь католицькому склепі на Байковому кладовищі.
Коли ж вийшли «Сонячні кларнети» і серед захоплених голосів пролунало навіть слово «геній», до Тичини на Кузнечну йшли поети, художники, молоді вчені, хористи з робітничої капели, організованої Тичиною, йшли, як додому, і їх зустрічали там, як удома, за накритим столом, хай і небагатим, часом з самим чаєм, але зате з якою ж ласкавістю і людяністю!
Коли, не знаючи ні прикрих дум, ні втрат,
Ми сповивали ніч у серпантин цитат,
Признань захованих і явних декламацій.
……………………………………………………….
Хто знав, що й дотепер, до років горя й праці,
Ті легковажні дні, уламки буйних літ,
Простягують золотий, метеоритний слід? —
так згодом напише один з поетів, що відвідували гостинний дім Папаруків.
Тут і Тичина, голосний і юний,
Животворив душею давній міф
І «Плуга» вів у сонячні комуни…
Шинеля в нього була стара й зношена. Замість підкладки — самі ґноти, а вата вся осіла. Катерина Кузьмівна лагодила ту шинель нишком, щоб квартирант не знав, бо не дозволяв нічого для себе робити. Хоч і добрий, але строгий. А ще: наївний і розгублений, як дитя. У сусідки Катерини Сократівни було весілля, запросили Папаруків, з ними й пана Павла, хтось подав йому смажену курицю (жирна, аж капає з неї), а він впустив ту курицю собі на коліна! А штани ж мав одні-однісінькі!
Ліда сміялася з нього, а він з неї, бо ж так кумедно говорила:
«Читати більше не буду,
бо вже мені очі вирячились».
«Це мама там, видно, крикає на всю хату».
«— Лідочко, ану, біжимо в ту хату!
— Сам бізий!»
«Ти ще полеж трохи оддохнай».
«Не пахай рибу» (не нюхай себто).
«Сьогодні заметуха» (заметіль).
Сьогодні у нас голодашки» (нічого їсти).
«Я не люблю, коли цхаски» (коли хто чхає).
«Їж кисіль, він смачний і не дуже калюжний» (рідкий).
За звичкою Поет занотовував кожен такий химерний вислів, мабуть і в гадці не маючи, що симпатія до людини приходить навіть такими шляхами і що ця маленька Лідусь через багато років стане його дружиною Лідією Петрівною — хранителькою його пенат і його генія.
Тим часом знов і знов згадував про Наталку. І в книжці «Плуг», де вміщено дивовижної сили тетравірш «Мадонно моя…».
На бедрах, як струнах,
лежить рука.
Здрастуй, дівчинко, —
чия ж ти така?
………………………………
Із ким тепер, в яку годину
молодий відмолодюсь?
Невже ж не раз не помолюсь
за моє кохання, за людину?
(«Плуг»)
І в книжці «Вітер з України», де в «Плачі Ярославни» раптом лунає розпачливе: «Ой, яка пустеля!» і де ота дивовижна «La bella Fornarina»:
Гуляв над Тібром Рафаель
в вечірній час в іюні.
— Се сум, се сон, лелію льо,