льолюні я, льолюні.
І взяв за руку Рафаель,
не мовила ні тона.
Заплакала. А він обняв:
мадонна!
(«Вітер з України»)
А в щоденнику тих років: «Ночами божеволію. Ще буде мені і нужди, і горя, і сліз, і смертей. А зараз я хочу жити, бо тільки так увесь розцвіту. Відважної, розумної мадонни не знайду, міщанки й чуть не хочу.
…Бідній Ліді достається. Зразу воно саме собі лягло на ліжко: голова болить. У кухні Катерина Кузьмівна ніяк не вспокоїться — і все за дрібниці. А я давно одклав Пушкіна (сонце зайшло), і враз щось понесло мене в свою кімнату, упав на подушку і заплакав. Ізнов Наталка.
Уже темно. Винесу гасульку Ліді, бо їй же треба до іспиту готуватись. Ліда, вставайте, а то ж ви через мене та й не учитесь (нема третьої гасульки). Ліда: Та ні, йдіть собі пишіть, у вас голова не шумить…
А в мене голова останніми часами шумить по тижню й по півтора. Та тільки натхнення чортзна-куди іде».
«Написав за ці два дні 56 віршів, і ще голова хоч шумить, «La bella Fornarina» без чернетки вийшла. До обіду вірш, і по обіді вірш, і ще ввечері. Напишу, одкрию двері в столову: Ліда, пожалуйте сюди. І Ліда вже біжить, підскакує, садовиться на крісло й сяє: ну, читайте, пушки-друшки!»
Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея, —
не може ж так буть!
Не може ж так буть, о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю —
поете, устань!
(«Плуг»)
Про себе ж записав: «Поет при каганці пише, а сам прожектором освітлює віки».
І тут же скаржиться: «Чорт його що в мене за вдача! (Часто каже Ліда: дівчачур!). Після співанки не хотілося додому вертатись: душа шукала розмови, зближення з блакитними, сірими, чорними. А я такий мовчазний, несміливий, підозріливий часом. А ще до того на весну: жовтий-жовтий і обідраний, неохайний.» Не хочу брехати, не можу. Я жити хочу, зараз жити! Жінки я майже не знаю. Хай я з нею розіб'юсь і наново почну свій геній будувати — цього я не боюсь. Я жити хочу повно! Бо схима за легені тягне!»
На станції Київ-2 робітнича капела давала концерт. Соліст Бачинський переплутав слова з «Зеленої ліщиноньки» і «Світи, світи, місяцю», тоді Тичина, який диригував хором, на ходу щось «сочинив» і встиг підказати хористам, а ті, не розгубившись, проспівали. Коли йшли додому, багато говорили про це, захоплювалися своїм диригентом, захоплювалася й молоденька хористочка Ніна, яка тулилася до Тичини, аж її рука опинилася в його руці, і він, розгубившись, крутив та крутіїв її пальці. Тоді якось само собою вийшло, що вони відкололися від гурту і опинилися коло каменя, що лежав біля мосту з цього боку квітникарства. «Може, сядемо?» — несміливо припросив Тичина. Сіли і знов говорили про концерт, тоді перейшли на вірші, і Ніна ніяк не могла зрозуміти, як він може їх писати, та ще й такі ж вірші! «Ну, як? Цього й не скажеш. Я дивлюсь на стіну, а там від рамки вікна — чисто діез. Ставте діези в ключі! А воно ж так просто виходить, що аж соромно, що людям подобається…». Вона була ще така молода, що не вміла погамувати своєї цікавості. «А ви б на мені могли женитися?» — «Гм, гм…» — «І в церкві б стали вінчатися?» — «Таж я удвічі старший! Мені тридцять, а вам — тільки п'ятнадцять! Це ж я вас затримав, а вам од мами попаде!..»
Сам собою вривається в ці роки вірш, написаний в ті ж таки роки, але опублікований тільки по смерті поета:
Мадонни, Ундіни, Гудруни,
Ізольди мої Злотокосі,
Любив я вас тисячу тисяч,
А жінки не знаю ще й досі.
Стрічав я вас тисячу тисяч
І все ж не знаходив по спаю.
В еротику кличуть поети,
А я її знаю й не знаю.
Як бризне ласкавість, як бризне,
Як крикне уява про жінку —
Я довго стою непритомний
В болючім замкнутім завінку.
(«В серці у моїм»)
«Чи маю я право в часи голоду залізного, в час смертей близьких, чи маю я право за себе, за свій талант дбати?.. Бачу, що я мало мучусь, мало шукаю, мало страждаю. Отже, маю право шукати і буду» (10 березня 1922 р.).
«Хтось мене любить і цінує. Десь близько той друг коло мене, а я це знаю, хто» (21 березня 1922 р.).
«Ліда (шиє пантофлі): Наш дон Павло все вірші пише. Як не вірші пише, то їсти хоче» (10 травня 1922 р.).
І раптом серед пожовклих папірців один надірваний, і на ньому олівчиком, як розпач: «Як зачинив двері хатні, зразу чогось Наталку згадав. Ні, я…» — і відірвано. А на звороті: «Сьогодні я щасливий тим, що в гурті юних, співучих душ пройшовсь по морозу. Темний Київ думав: що воно таке по вулицях колядує? Я щасливий з того, що в безкінечних явищах, формах можу ловити ту красу, до якої мене непереможно тягне. Ось звідки моє страждання» (25 грудня 1921 р.).
За всіх скажу, за всіх переболію,
я кожен час на звіт іду, на суд.
Глибинами не втану, не змілію,
верхів'ями розкрилено росту.
Ніколи так душа ще не мужала!