Я вам по чистій совісті призналась,
Що хотіла лише вас розвеселить.
(З фондів Дерле, архіву-музею літератури й мистецтва)
Але той спогад був ще в майбутньому, далеко-далеко від тої дівчини-скрипочки, що збирає київські каштани.
Зелені їжачки (таки ж їжачки!) падають, розбиваються, і в білих лушпинках лежать блискучі, немов полаковані, брунатні горіхи. Сторож — дід, у кашкеті з бляхою, ходить по шовкових газонах, назбирує повен кошик зелених їжачків і роздає нам. Ми стоїмо — у фартушках, спідничках, штанцях, обуті чи босі, обшарпані чи прибрані, але наші серця однаково б'ються в нетерпінні й тривозі: скільки і яких саме каштанів дасть сьогодні дід у маленьку жменьку. Самому брати каштани — гріх. Крий боже ступити кому па траву! Навіть коли закотиться десь під кущ улюблений м'ячик, чорний (за десять копійок), то й тоді треба йти і благати діда, щоб дістав.
Удома я мріяла винайти чудесний спосіб, щоб каштани лишалися блискучими та гладенькими цілий рік. Я заливала їх водою, солила, мастила оливою, вазеліном. Але вони однаково тьмяніли, зморщувалися невпинно, як старі обличчя, що неспроможні затримати одвічну молодість.
Тоді їй ставало сумно, хоч ще й не знала, що таке сум.
Я жила самотньо. Вранці мама одкреслювала мені червоним олівцем шматок газети (згодом я довідалася, що це чорносотенний «Киевлянин», редакторові якого україножеру Пихну батько зробив якусь послугу, за що той щоразу задурно присилав нам чергові номери свого видання) і казала: «Повідшукуй усі «а» або якусь іншу літеру». Я годинами сиділа в салоні, виконуючи своє завдання. Так мимохіть я навчилася читати. Було мені тоді років чотири.
До моїх розваг належала поява на подвір'ї мандрівного «Петрушки» або мавпочки, яка танцювала на спідничці й дрібними холодними пальцями брала з моїх мокрих од хвилювання рук приховану на цей урочистий випадок копійку; часом морська свинка витягала зраненого папірця — «щастя». «Вас ожидает встреча с блондином», — читала я по складах. Часом куховарка кликала мене вдень до кухні. Там уже була яка-небудь її подруга. Вони діставали з-під подушки засмальцьованого «Соломона», крутили з хліба кульки і кидали їх на сонячне обличчя, поділене на дрібні номеровані сектори. Кулька зупинялася на якомусь числі, і я мала читати пророчі віщування.
У неділю мама водила мене до крамниці Мазченка. Зрідка купувала яку-небудь недорогу забавку, але зате ми ходили по всіх відділах, і серце мені завмирало від споглядання тих незліченних скарбів, що їх мала ця найкраща на весь Київ крамниця. Я знала, що грошей у нас мало і що вони завжди потрібні на щось нове, і розуміла це так, як розуміють дорослі.
Часом ми ходили до Миколаївського скверу, що навпроти університету. Там був великий басейн у формі Чорного моря з чаплею посередині. Мати читала, а я бігала і збирала ті ж таки каштани. Іноді ми йшли до ботанічного саду. Там, у кінці темної алеї, були ями, де жили колись вовки, і стояло дві скіфські баби. Я тихенько підходила до них, торкалася їхніх згорнених камінних рук і шепотіла: «Здрастуйте, бабусю». Тоді, задоволена, поверталася до мами.
Раз я на власні очі бачила, як «бунтують» студенти. Біля темно-червоного будинку університету йшла студентська демонстрація, а назустріч їхали на баских конях козаки з нагаями. Мама звернула зі мною в бічну вулицю. Через п'ятнадцять років козаки так само їхали назустріч нашій демонстрації на Великому проспекті в Петербурзі.
Ми ходили й на Володимирську гірку. Сиділи біля пам'ятника Драгомирову, що вмер чи вбився там. Відвідували панораму Голгофи, таємничу, в широкому освітленні, з майже живими постатями Христа, розбійників, Пілата. Я гаразд знала євангельську епопею і дужо переживала за Христа. Біля панорами, вулицею від костьолу стояли ятки. Там продавалися срібні персні «від святої Варвари», червоні хрестики, в яких крізь скло було видно Миколу-чудотворця, дрібні срібні хрестики на шию, воскові писанки, барвисті разки намиста, скляні буси, ікони, вінчальні свічки, ладан, якісь загадкові пляшечки. Усе це купували прочани на спогад. Коло панорами стояв тир. Хлопці стріляли в химерні фігури і коли влучали, десь починала грати дивна музика, фігури ворушилися, танцювала балерина, хлопала крильми чайка, кланявся, скидаючи капелюха, тірольський стрілець. А коло бар'єра тиру стояла скринька і в ній мальована бляшана квочка. У щілину підставки треба було кинути п'ятака, тоді квочка піднімала бляшані крила і голосно квоктала, а до скриньки біля хвоста випадало бляшане пофарбоване яєчко з препоганими яєчками.
Святого Володимира з величезним хрестом я помітила якось лише згодом. Він ніяк не міг змагатися щодо популярності з бляшаною квочкою.
Уклад нашого життя порушувався на контракти. Я ждала цієї події цілий рік. Батько возив мене на контракти сам. Ми їхали візником. Це був Петро, що постійно стояв на розі і був батьковим придворним. Коли він їв, коли спав, де жив і чи взагалі десь жив, опріч своєї прольотки, — я не знала. Він завжди стояв на розі, як пам'ятник, і мені часто здавалося, що стоїть він там лише задля того, щоб повезти мене на контракти. А там був славетний фонтан Самсон, за яким уже кипів буйний Контрактовий ярмарок, і все там шаленіло, люди ставали мовби несамовиті, щось дзвеніло, бубоніло, гримало, ляскало, крутилася карусель з білими й гнідими кониками, запряженими в яскраво помальовані візочки, пронизливо скрикували надуті гумові чортики з чорно-зеленими мармизами, пищали глиняні коники й півники, яким малеча дула попід хвостики, а продавався, здавалося, там увесь світ. Барвисті стрічки, намиста, коралі, дукачі, тисячі й тисячі див, щороку інша крамниця, щороку купують і продають, торгуються, жартують, лаються, сміються. Ноги не чують втоми, очі розбігаються, а маленька душа розпливається від щастя бачити все те, дихати запахом жовтого казанського мила, халви, шкіри, барвистих сап'янців, килимів. А тоді — пряники. Лишечко! Хто тільки вигадав усі ці медівники, м'ятні, горіхові, тульські, вяземські, ці незабутні ласощі, що й серед ночі навпомацки вгадала б їх за пахощами й смаком! Пастила: рожева, біла, фісташкова, шийна, пухка. Горіхи в цукрі, халва, мигдаль, фісташки, купи горіхів… Години чи вічність спливають непомітно в цьому раю серед гарячих пахучих хвиль?
А над Києвом, над Дніпром справді пливе хвилями вічність, та тільки я неспроможна осягнути її, побачити, відчути, до решти поглинута цим привабливим земним світом, в якому стільки краси, що, може, вистачить мені на все життя, хоч величі й немає. Бо велич не належить простій людині. Вона судилася хіба що пророкам, апостолам та поетам, які пливуть по життю в золотих човнах.
Із сивої-сивої Давнини причалюють
Човни золотії.
Благословенні будьте, гори, і ти, ріко мутная!
І засміялись гори,
Зазеленіли…
І ріка мутная сповнилася сонця і блакиті —
Торкнула струни…
(Сонячні кларнети»)
Явилася ясна неуявленно…
— Гм, кажете, поет. Але ж поетом ще треба стати…
— Я стежила за вами, пане Павле, всі ці роки. Читала все ваше…
— Ет! Що там читати! П'ять віршиків. Та й що поет сьогодні? Салон у модної губернської дами. Повно гостей. Гомін. Жіночий сміх. Господиня вводить молодого поета. Йому назустріч вискакує прямоспинний молодик, схожий на перевдягненого жандармського офіцера.
Господиня рекомендує поета гостям. Мовляв, їй рекомендували його як окрасу літератури. Майбутню, але окрасу. Молодик хапає поета, веде до всіх.
— Панове! З-поміж невеликої плеяди багатообдарованих і нещоденних особистостей нашої тоскливої сучасності одною з найяскравіших і виокремлених за своїм надзвичайним талантом є, безсумнівно, особа нашого Поета. Він сяє, мов метеор, в сірому осінньому тумані нашої понурої щоденності.
Поет невміло цілує дамам руки, вітається з чоловіками. Його приймають до гурту, саджають на стілець, оточують з шанобливістю нерозуміння. Вусатий пан, у фраку, підсідає до Поета, пропонує йому випити.
— А в мене, знаєте, в Херсонській губернії маєток, і там, уявіть, зненацька бунт… Ну, схопили бунтівників. Що ж виявляється? Заводіякою серед строковиків був якийсь сочинитель. З різночинців, з поповичів чи дяковичів… Найнявся в строк, а сам — у революцію! Припровадили до мене цього сочинителя, став я з ним бесідувати. І що ж? Європейська освіченість! Можете собі уявити? За пояс мене заткнув… Ну, ми ж не проти Європи. Дав я грошовий заклад, доволі значний, скажу по секрету, випустили цього сочинителя. Мало того: купив я йому квиток до Парижа, їдь собі до Європії, роби там революцію! Не хоче! Можете собі уявити: не хоче! Але ж чортзна-що! Я кладу за нього свої гроші, купую йому квиток до самого Парижа, а він… Бунтувати! Невже сочинителі не можуть не бунтувати, пане Поет?
Якась дама, пускаючи очі під лоба, читає Мережковського:
Если розы тихо осыпаются,
Если звезды меркнут в небесах,
Об утесы волны разбиваются,
Гаснет луч зари на облаках, —
Это смерть, но без борьбы мучительной,
Это смерть, пленяя красотой,
Обещает отдых упоительный, —
Лучший дар природы всеблагой.
— Оцо добре, — каже вусатий поміщик. — «Лучший дар природы всеблагой» — це дуже добре. Це ваші вірші, пане Поет?
— Ні, ні, — злякано махає руками Поет.
— Ну, однаково. За це треба випити. Вип'ємо, пане Поет?