Похмурий пан підходить до них, надуває руса.
— П'єте-с? А між тим Росія гине. Всюди запановує хаос. Чернь бунтує.
— А я що кажу? — скрикнув поміщик. — Я й кажу: треба випити, бо ж однаково: хаос!
Хтось читає вірші вже українського поета:
Всьому під сонцем — край один,
Всьому земному — тлін і тлін.
Хто розгада останній час.
З землі — хто жде, хто візьме нас?
— То це ваші вірші, пане Поет? — допитується поміщик.
— Ні, ні, — заперечує Поет.
— А які ж ваші?
— Мої? Не знаю. Хіба що такі, як ото: «Вічний революціонер, дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя, волю…»
Поміщик злякано відсовується від Поета. Похмурий пан грізно наставляє свої бакенбарди. Але тут підскакує до них п'яненький вертун, посміюючись, шепоче:
— А що я вам розповім, пане Поет, що я вам?.. Панове, паризька штучка, пальчики обсмокчете… І про кого ж? Не про міністрів, і не про мідінеток, і не… Уявіть собі: про сочинителів… Славетний психолог професор Бруардель відвідав якось приватну психіатричну лікарню під Парижем. У кінці візиту директор спитав ученого, як йому сподобалася установа. «Все чудово! — вигукнув професор. — Я зустрів надзвичайно цікаві випадки. Особливо зацікавив мене в саду один невисокий пан, в сірому костюмі й кумеднім солом'янім капелюсі. Своїми дивувакуватими запитаннями він страшенно розважав мене. Це найбожевільніший суб'єкт, якого будь-коли доводилося мені зустрічати. Ви не знаєте, хто це?» — «Як же? — відповів директор. — Знаю. Це письменник Поль Бурже. Він вивчає в нас типи для свого нового роману».
За чверть години до директора прийшов Поль Бурже. «Сьогодні я просто щасливий, — з захватом промовив він. — Я зустрів тут такого шаленця, що неодмінно зроблю його героєм свого роману. Худий, в пальті, в циліндрі, а що він говорить — це просто грандіозне божевілля! Не знаєте, хто це?» — «Знаю, — сказав директор, — це професор-психіатр Бруардель».
Як історійка, пане Поет?
— Панове! Панове! Хвилиночку уваги! — заляпав у долоні прямоспинний молодик. — Ми хотіли б з допомогою чарівного ліхтаря показати вам кольорові діапозитиви… Прикрасити нашу похмуру дійсність… З коментарями і без коментарів… До речі, панове, чи відомо вам, що днями обранець світової літератури індійський поет Рабіндранат Тагор одержує за вірші Нобелівську премію?.. А наш молодий поет… Але де ж наш пан Поет?..
Ходять по квітах, по росі,
Очима чесними
Христовоскресними
Поеми тчуть.
А сонця, сонця в їх красі —
Не чуть.
Царства.
Під спів кров і — без пісень —.
Вмер чорнобривий день,
О лицарі безумного «лицарства»,
З прокляттям вас на перегній!
— Трояндний!
— Молодий!
— Бій!
(«Сонячні кларнети»)
Сидить в Бенгалії Рабіндранат:
«Нема бунтарства в нас: людина з глини…»
(«Вітер з У прагни»)
Коли я закінчила гімназію, постала проблема дальшого навчання. Батько вперто стояв на Києві, до того ж обстоював дуже рішуче і жорстоко: я вчився на Україні, нічого тобі їхати до Петербурга. Я рвалася до столиці, бо там були найкращі наукові сили. Батько стояв на своєму: поїдеш — ти не дочка мені, допомагати не буду. Мамі було дуже шкода нас обох. Поскільки батько не боронив мені їхати, а тільки одмовив у допомозі, то за це взялася мама. Вона поїхала зі мною до київського генерал-губернатора, щоб одержати необхідне для вступу свідоцтво благонадійності, тоді дала мені грошей па перший час і відвезла мене до Петербурга. Там ми зупинилися в нашого колишнього вчителя літератури, дружина якого, в минулому бестужевка, схвалила наш намір і допомогла нашим першим урокам. Жили ми спершу в них на Забалканському проспекті, протії інституту шляхів. Господиня поїхала з намп на Васильєвськіїй острів, де на Десятій лінії були Бестужевські вищі Жіночі курси, знайшла на Сімнадцятій лінії, вже на краю острова, де жили лише студенти та візники-вантажники, кімнатку в родині крамаря, дрібного ярославського «лавошника». За цю кімнатку з самоваром я мала платити двадцять карбованців на місяць і карбованця за доглядання служниці. На тих же сходах домовилися з старенькою сусідкою, що я в неї обідатиму, а вечерю братиму додому разом з склянкою молока на сніданок. Це мало коштувати двадцять п'ять карбованців місячно. На баню, трамвай, театр мені лишалося чотири карбованці. Отак на петербурзькому горищі почалося для мене самостійне життя.
(А в нього в комерційному ще й за навчання — по п'ятдесят карбованців за кожний семестр. Заліків можеш не здати, а гроші — Дай!)
Зранку бігла я на лекції. З побожністю слухала славетних професорів: Тарле, Введенського, Сперанського, Турган-Барановського, відомого історика, вихователя цесаревича, Платонова, Венгерова, Овсяинко-Куликовського, Бодуена де Куртене.
(Ач які імена, ач! А в нього ж у семінарії що? Лебедев — по літургії. 90 років дідуганові, вже ум за розум: «да… облачается в алтарь и входит в стихарь… да…» Викликає одразу по двоє: «Господин Солунский, господин Воскресенский, придите и объясните…» Одного відсилає до вікна, де лежить купа книг, а другого — до себе. Про першого й забуває одразу, а другого починає «істязати» й ставить йому «коляку», аж той благає: «Поставте три — в мене отець сирота… отець сирота… отець сирота…»).
Ми, першокурсниці, ще побоювалися брати участь у заборонених сходках, але ж кортіло страшенно, тому забиралися на хори, звідки добре було видно весь зал, чути промовця з кафедри, що постійно там стояла, видно, як метушилися служителі, які сполучали роботу курсових «шпіонів», як з'являлися для вмиротворіння студентів професори або й сам директор Булич. Мамі я дала обіцянку принаймні перший рік навчання не втручатися в політику, яка неодмінно приведе мене до Сибіру, але почуття колективізму, спільності з студентством, захоплення сміливістю ініціаторів, співчуття — не давали спокою. І на першу ж сходку я не просто пішла, а побігла. Відбувалася вона якось метушливо, виступив невідомий «чужий», не курсовий промовець, і зразу ж зник, промовляв хтось із наших — в голові в мене лишилася метушня. Але вже добре пам'ятаю сходку з нагоди отруєння робітниць па фабриці «Треугольник», на якій було оголошено страйк солідарності. Коли почали збирати підписи на протесті проти смертної кари, я підписала не тільки добровільно, але й з захопленням.
А смертей же, смертей по всій Росії!..
…Візник стояв коло губернської друкарні. В прольотці — Поет. Два прикажчики винесли з дверей дві стопки перев'язаних, щойно віддрукованих книжечок і поставили біля ніг Поета. Хазяїн друкарні з порога кланявся Поетові:
— Пане Поет, ваша книжка…
— Вельми вдячний, — сказав Поет і ледь кивнув візникові.