Зацокали підкови, прольотка покотилася по вулиці.
На Архієрейській башті годинник одбив чверть. У Богоявлепському соборі кінчалася заутреня. Біля криласа богомільні баби показували священикові якісь папірці. Священик налякано шепотів: «Ізиди, сатано!» Відтручував прокламації, які пхали йому до рук неписьменні прихожанки.
Слідом за прольоткою біг молодий робітник і кидав прокламації Поетові. Поет читав прокламацію, а мовби чув голос священика з собору: «Це глас сатани… Проти віри, царя й отечества піднімається стоглава гідра…»
Візник завернув до площі. Там повно люду. Студенти, мастерові, дітлашня. Одразу гурт людей набігає на прольотку, хапають коня за вуздечку.
— Розпрягай!
— Злазь!
— До барикади!
Візник зіскакує на землю, метушиться зі збруєю.
— Але ж, панове-добродії, — каже Поет, — я везу… нові книжки… Це для вас…
— Для барикади! — кричать йому.
Прольотку перевертають. Книжки летять на бруківку. По них топчуться чиїсь ноги.
— Осліпли, чи що! — кричить молодий робітник, який розкидав прокламації. Він бере стопку книжок, дбайливо ставить її під стіну будинку.
Поет опиняється серед людей. Він стиснутий з усіх боків. Його проштовхують у перші ряди. І тут він бачить, що на другому кінці площі стоять жандарми. Їхні гвинтівки націлені на демонстрантів. Дві стіни стоять одна проти другої. Розклекотана беззбройна стіна демонстрантів і мертво-непорушна стіна жандармів. Дула гвинтівок видаються Поетові ширшими за розтруби дзвонів, що віддзвонюють заутреню.
Зненацька розпачливе: «Козаки!» — і всі починають утікати. Не знаючи куди і як, але втікати. Хоча не всі. Дехто виколупує булижника з бруківки. Хапають кілки. Десь пролунав револьверний постріл.
Жандарми кинулися на безоружних. Жандармський офіцер, в якому Поет упізнав прямоспинного молодика з салону пані Н., побачив Поета.
— О, пан Поет! Як же і яким чином, дозвольте спитати?
— Де б'ються за свободу…
— Ви стали жертвою насильства, як я розумію.
— Ні, ні. Я цілком свідомо і навіть закономірно. Прошу взяти до уваги…
Жандарми вже тягли до свого офіцера молодого робітника.
— Ентот, вашскородь!
— Особо, вашскородь!
— Тек-с, — звертаючись до жандармів і Поета, каже офіцер. — А чи знаєте, пане Поет, що цей… гм… хотів вас убити?
— Мене? — обурився Поет. — Нісенітниця. Наклеп! Він… мої книжки…
— Саме так, — суворо сказав офіцер. — Саме ваші книги і вас він хотів убити. А ось тепер ми його розстріляємо. Ось і буде гаразд.
Жандарми штовхають робітника до стіни, де він склав книжки.
— Але ж дозвольте, — кричить Поет. — Але ж це!.. Людське життя… Найдорожче… Панове, невже ви? Я протестую! Я…
— Стій! — гукнув офіцер. — Ви куди його поставили, бевзі?
Жандарми не зрозуміли.
— Там мистецьке ліплення, ідіоти! Попсуєте! Он туди його! Ось так. Тепер можна. Хоча стій! Ей ти, відвернися! Не розумієш? Спиною стань.
— Не хочу, — сказав робітник.
— Що-о?
— Не хочу?
— Це… Це… — Поет ухопив офіцера за обшлаги мундира. — Ви не посмієте! Чуєте?
— Його справа, — спокійно мовив той. — Не хоче, то й хай. Ну!
Поет затулив очі долонею…
Розшалілий світ неминуче котився до війни. І скотився. Бунтівливий московський поет Маяковський писав:
Сегодня ликую!
Не разбрызгав, душу
сумей,
сумей донесть.
Единственный человечий,
средь воя,
средь визга,