— Викрасти Вогонь Життя, цього ще ніхто не робив у всій історії Чарівного Світу! Ну, це було б найбільш Непоштивим Вчинком Усіх Часів! Це було б обурливим, але дивовижним. Коротше кажучи, це було б цілком Нечуваним, а тому кожній справжній Видрі слід у цій справі надати посильну допомогу. Мої воїни з ВПСВ, себто Військово-Повітряних Сил Видр, мають повернутися додому, але, Луко Халіфо, Крадію Вогню, я, королівна Видр, зроблю все що в моїх силах, аби допомогти тобі у підготовці цього страхітливого, але й дуже шляхетного і дуже небезпечного, а також абсолютно захопливого!… злочину.
— Я дуже поспішаю, — промовив Лука хоробро, — а ти маєш цей швидкий килим. Чи змогла б ти перевезти мене через усі Рівні й доставити до так потрібного мені Вогню, а потім відвезти назад до місця, звідки я починав свою подорож?
— Ну, Річка — дуже довга й оманлива, — сказала Образцеса Сорая, — замислено киваючи головою. — А тобі все ще треба пройти Туман Часу, де ти нічого не бачитимеш, відтак — Великий Застій, коли Річка заверне в болота й ти не зможеш рухатися далі, потім — Неминучий Вир, коли Час постійно кружлятиме, а ти не знатимеш, як звідти вибратися, а ще Трильйон і Одне Роздоріжжя, коли Річка стане лабіринтом, а ти, поза сумнівом, заблукаєш у заплутаних водних шляхах і не зможеш знайти хоча б одного струменя, що був би справжньою Стежкою Часу. Ну що ж, — сказала вона голосом, з якого Лука догадався, що рішення ухвалено. — Я піду з тобою. Є щонайменше чотири етапи, чи як ти там їх називаєш, «Рівні», і я допоможу тобі їх пройти. Але потім усе все ж буде, як буде.
— А чому ти не можеш відвезти мене аж до місця призначення? — бовкнув Лука дуже розчаровано.
— Тому, мій любий Луко, — відповіла Образцеса Видр, — що цей летючий килим, наданий мені давним-давно самим Царем Соломоном, може робити багато дивних речей, але він не зможе пролетіти крізь Великі Кільця Вогню.
кщо ви ще не літали на чарівному килимі, то, мабуть, нічого не знаєте про морську хворобу. Летючий килим, пересуваючись у повітрі, робить повільні хвилеподібні, коливальні рухи, але не такі, ніби він летить на повітряних хвилях, а так, ніби сам килим став шовковим повітрям, що підіймає вас усе вище й відвозить, куди вам потрібно. Шкода, але це щира правда, що вашому шлункові такий вид подорожі може й не сподобатися, принаймні якийсь час. І якщо ви ніколи ще не подорожували летючим килимом у товаристві із зденервованим ведмедем, що танцює, і навіть із ще більш зденервованим собакою, що розмовляє, а ще зі Слоно-Качкою та Слоно-Селезнем, які вперше літають за все своє нелетюче життя, вже не кажучи про надприродну істоту, що має вигляд, діє і розмовляє як ваш тато, а також зі стародавньою королівною, яка має вигляд, діє і розмовляє як сімнадцятирічна дівчина, а на додаток іще з амфібним судном, яке називається «Арґо», тоді вам треба собі лишень уявити те замішання, що запанувало на облавку зелено-золотого Решама, коли він знявся і взяв курс на Тумани Часу. Летючий килим збільшився до розмірів, необхідних для перевезення всіх своїх пасажирів і вантажу, а це тільки збільшило хитавицю під час польоту.
Картина, варто зауважити, була не з приємних — хаотичною і галасливою. Лунали стогони і завивання, бурчання і гарчання, а також інші характерні звуки, які видають слони (а також качки), коли вони нездужають. Ведмідь Собака не переставав казати: якби ведмеді захотіли літати, вони б відростили крила, а також зізнавався, що ведмеді, сидячи на килимах, думають про ведмежі шкури, якими застеляють підлогу, проте всі слабування спричиняв все ж таки летючий килим; а собака Ведмідь безупинно щось схвильовано лепетав, перекочуючись по килимі, і його монолог звучав приблизно так: Я ж бо випаду, їй-богу. Тримайте мене, бо я випаду. Я зараз випаду, ні доволі, я зараз випаду, будь-якої миті. Я вже випадаю. Насправді килим, щойно хтось із пасажирів надто сильно нахилявся над його краєм, одразу загортався досередини й знову повертав пасажира у безпечне місце.
А Слоно-Птахи безперестанку питали одне одного, чого вони взагалі потрапили на килим. У сум’ятті під час від’їзду з Ретроспекторату вони якимсь дивом потрапили на облавок килима разом з «Арґо», але щось не пригадували, аби вони висловлювали згоду на своє перебування на килимі.
— Якщо ми чогось не пам’ятаємо, то такого й не було, — промовив Слоно-Селезень. Вони почувалися викраденими, такими, яких силою втягнули в пригоду, до котрої вони не мали жодного стосунку і яка, очевидно, була надзвичайно небезпечною, до того ж вони боялися випасти з килима.
Авжеж, Образцеса Сорая познущалася з них досхочу, вона це вміла робити, називаючи їх малятами, дівчатками і бевзями, а також ні-рибою-ні-м’ясом; вона казала їм, що вони страхопуди й нікчеми, страхополохи, легкодухи й квачі, а також що вони — запарені (цього слова Лука не знав, але легко міг здогадатися про його значення). Вона кликала їх «ціпціп», даючи їм зрозуміти, що вони боягузи, а найгірше було, коли вона зневажливо «пікала», наче до якихось мишей.
Ніхтотато переносив політ на килимі без жодних проблем, упевнено стояв за спиною Образцеси, тому Лука сповнився рішучості якнайшвидше й собі твердо стати на ноги. Перегодя це йому вдалося, і він перестав падати; за якийсь час уже всі четверо звірів також твердо стояли на всіх дванадцятьох лапах, а тоді нарешті стогони й бурчання припинилися, всі заспокоїлися і вже ніхто, по суті, не слабував.
Лука, як тільки зміг підвестися й утримувати рівновагу на летючому килимі, відчув страшенний холод. Килим саме підносився вище й летів швидше, і в нього зуб на зуб не попадав. А от Образцеса Сорая, здається, нітрохи не потерпала від холоду, хоч і була вдягнена в легку сукню, яка, як виявилося, була пошита з павутини та крилець метеликів; також не мерз Ніхтотато, який стояв за її спиною в Рашидовій яскраво-червоній сорочці з короткими рукавами і мав досить безтурботний вигляд. Ведмідь Собака завдяки своєму хутру також непогано почувався, а Слоно-Селезень і Слоно-Качка закуталися в пухнасте пір’я — їм також не було холодно, а от собака Ведмідь весь тремтів, від чого Луці ставало ще холодніше. «Хто б міг подумати, — розмірковував Лука, — що ця витівка з польотом виллється у численні практичні проблеми». Образцеса, коли побачила, що він змерз як цуцик, почала його діймати.
— Здається, — сказала вона, — ти думав, що килим має центральне опалення та інші вигоди. Але, дорогенький, це тобі не сучасний м’який міжміський довговорсовий килим. Намотай собі на вус, це — антикварна річ.
Однак припинивши дражнити Луку, Сорая плеснула в долоні — і дубова скриня, якої Лука досі не помічав на облавку летючого килима, відчинилася, й звідти випурхнуло дві тонких шалі. Одна шаль полетіла в руки Луки, а друга огорнула Ведмедя. Лука закутався у шаль — і відчув себе як у тропіках, йому стало жарко, і він вже волів прохолодного повітря.
— Людям не вгодиш, — промовила Образцеса, читаючи його думки, а тоді відвернулася від нього, аби приховати свою приязну усмішку.
Луці було тепло, його не мучила хитавиця, тож він почав милуватися чудовими краєвидами, що розкинулися перед його очима. Летючий килим проносився над руслом Річки Часу. Обабіч Річки розкинувся Світ Чарів, і син казкаря милувався місцями, знайомими йому з татових оповідей. Місцевість була всіяна містами, і Лука з дедалі більшим хвилюванням і дедалі більшим калатанням серця впізнав їх усіх: Хваб — Місто Мрій, Умід-Наґар — Місто Сподівань, Замуррад — Смарагдове Місто, Баадал-Ґарг — Надхмарне Місто-Фортеця. Десь далеко на сході піднімалися блакитні гори Країни Втраченого Дитинства, а на заході розташувалася Невідкрита Країна, а ген там удалині було Місце, де Ніхто не Жив. З хвилюванням Лука впізнав дивовижну архітектуру Будинку Ігор і Дзеркальної Зали, а за ними — Райські Сади Ґулістна й Бостан, найдивовижнішу Країну Уявних Істот Перістан, де пері, добрі феї, вступали у двобій із злорадними людожерами-велетнями — девами й бгуттами. «Ох, як мені хочеться, аби килим летів повільніше», — подумав Лука, адже це був світ, який він малював олівцями і фарбами, відколи себе пам’ятав, — світ, який, здавалося, був навіть ліпший, ніж його власний світ.
Тепер, високо над землею, він осягнув велич Світу Чарів і колосальну довжину Річки Часу; Лука також збагнув, що не дістався б до потрібного місця, якби покладався лишень на пам’ять Слоно-Птахів і на їхню тяглову силу. Летючий Килим Царя Соломона на шаленій швидкості наближався до пункту призначення, тож, незважаючи на передчуття великої небезпеки, його охопило збудження, адже завдяки Образцесі Видр неможливе стало трішки можливішим. І тут він побачив Тумани Часу.
Спочатку вони були білою, хмаристою масою на небокраї, але їхня справжня велич розкрилася після того, як килим улетів у цю білу масу. Тумани тяглися, наче якась м’яка стіна, через увесь світ, від небокраю до небокраю, охопивши й проковтнувши русло Річки, окутавши чарівні краєвиди й затуливши небо. За мить-другу вони закриють усе поле зору Луки, і тоді вже не залишиться Чарівного Світу, а будуть лишень В’язкі Тумани. Лука відчув, як оптимізм і збудження покидали його, а натомість у глибину його живота заповзало щось холодне й тривожне. Відчув на своєму плечі руку Сораї, але не заспокоївся.
— Ми досягли Межі Пам’яті, — оголосив Ніхтотато. — Твої гібридні м’ясо-рибні друзі «море й суша» далі не змогли б тебе транспортувати.
Слоно-Птахам це дуже не сподобалося.
— Ми не звикли до того, — промовила Слоно-Качка з величезною гідністю, — аби нас називали словами з меню.
(А це вже заговорив справжній Ніхтотато, збагнув Лука, істота, якої він не любив, і для цього він мав усі підстави. Його справжній тато ніколи б такого не сказав.)
— Також, — промовив Слоно-Селезень, — хочу вам нагадати стародавнє прислів’я з приводу того, що треба робити, коли досягаєте Меж навіть слонячої Пам’яті.
— І що треба робити? — запитав Лука.
— А щоб тебе качка копнула, — сказала Слоно-Качка.
Не встигла вона промовити останнього слова, як одразу з Туманів Часу полетіла черга снарядів, тож килимові довелося реагувати на них блискавично, то знижуючись, то підіймаючись, ухиляючись то праворуч, то ліворуч. (Звірі й Лука знову втрачали рівновагу, знову котилися по килиму, знову лунали ведмежі, собачі і слоно-качині прокльони й стогін.) Здавалося, снаряди були зроблені з тієї ж речовини, що й Тумани. Це були білі Туманоядра, завбільшки з великі м’ячі.
— Вони можуть завдати нам шкоди, навіть якщо зроблені з туману? — запитав Лука. — А що сталося б, якби одне з них влучило у когось із нас?
Ніхтотато лишень захитав головою.
— Не слід недооцінювати Зброю Часу, — сказав він. — Якщо Туманоядро поцілить у тебе, то вмить зітре твою пам’ять. Ти не пам’ятатимеш свого життя, своєї мови і навіть як тебе звати. Ти перетворишся на порожню шкаралупу, будеш нічим, словом, тобі — гаплик.
Лука замовк. Якщо це під силу Туманоядру, думав він, то що станеться з ними в Тумані Часу? Вони не мають вибору. Він просто з’їхав з глузду, коли надумав проникнути крізь захисні лінії Чарівного Світу й досягти Серця Часу. Він, звичайний хлопчисько, поставив перед собою недосяжну мету. Якщо він і далі втілюватиме свої наміри, то під загрозою опиниться не тільки власне життя, але й життя його приятелів. Він не мав права цього робити; але, з другого боку, він не має права зупинятися, бо зупинка означатиме втрату надії на татове одужання, хай би якою примарною була ця надія.
— Не переживай ти вже так, — промовила Сорая Видр, перериваючи його болісні думки. — Ти ж не один. Май віру у великий Летючий Килим Царя Соломона Мудрого.
Настрій Луки трохи поліпшився, проте тільки трохи.
— Хтось знає про наше прибуття? — поцікавився він. — Хіба не тому прилетіли ці снаряди?
— Не обов’язково, — промовив Ніхтотато. — Гадаю, своїм наближенням до Туманів Часу ми спровокували приведення в дію автоматичної системи оборони. Зрештою, юначе, ми ось-ось зламаємо Правила Історії. Коли ввійдемо в Тумани, то залишимо позаду світ Живої Пам’яті й рухатимемося до Вічності; себто, — продовжував він, побачивши сум’яття на обличчі Луки і здогадавшись про необхідність пояснення, — ми рухаємося до таємної зони, де не цокає жоден годинник, де Час зупинився. Тому нікому з нас не варто туди потикатися. Це можна пояснити в такий спосіб. Коли якась комаха потрапляє в зону твого тіла, коли вона починає рухатися навколо тіла й ти почуваєшся ненайкраще, твоє тіло починає виділяти антитіла, і вони борються з комахою аж до її знищення, після чого твоє самопочуття поліпшується. За цього стану справ, боюся, ми — комахи, тому нам слід очікувати… протидії.
Колись шестирічний Лука бачив по телевізору кілька зйомок планети Юпітер, надісланих на Землю маленьким безпілотним космічним зондом, який, фактично, повільно падав на поверхню газового гіганта. Щодень зонд наближався до планети, і вона здавалася дедалі більшою. На зображеннях було чітко видно повільних рух газів, зміну кольорових шарів, зародження різноманітних смуг і вирів, а також дві Плями — більшу і меншу. Під кінець зонд почав притягуватися ґравітаційним полем планети і зник назавжди, за уявленнями Луки, тихо «ляпнувши» на її поверхню з таким собі всмоктувальним звуком, після чого Юпітер по телевізору більше не показували. Мірою того як летючий килим Решам наближався до Туманів Часу, Лука помітив, що їхня поверхня, як поверхня Юпітера, була сповнена різного роду рухів. Тумани пливли, крутилися у вирах, переливалися різнокольоровими, дуже заплутаними візерунками; наближаючись до Туманів, Лука побачив, як білий колір розщеплювався на безліч ніжних відтінків. «Ми — зонд, — думав він, — і то не безпілотний, а пілотований, і кожної секунди він може ляпнутися — і все. Кінець передачі».
Тумани наближалися до них, оточували їх зусібіч, засліплювали, аж тут летючий килим беззвучно увійшов у газоподібну білизну, проте Тумани Часу до них не торкалися, оскільки килим був оснащений невидимим щитом, силове поле якого дозволяло утримувати Тумани на певній відстані. Сидячи під невидимою захисною оболонкою бульки, а саме це обіцяла Сорая, — май віру в килим, казала вона, подорожні розпочали свій Перехід.
— О боже, — вигукнула Слоно-Качка, — ми входимо у забуття. Для Птаха Пам’яті — це просто трагедія.
«Це так ніби осліпнути, — думав Лука, — лишень ця сліпота має безліч кольорів і відтінків з цятками й спалахами — таке можна побачити за повіками із заплющеними очима». Він знав, що глухота може наповнити голову статичними і всякими іншим звуками, тож сліпота, можливо, також наповнює голову всіляким непотребом. Однак ця сліпота була іншою; вона була цілковитою. Йому пригадалося Ніхтотатове запитання: «А що було до Вибуху?», й одразу він усвідомив, що ця білизна, ця відсутність геть усього навколо могла бути відповіддю на нього. Це навіть не можна було назвати місцем. Це було тим, що було, коли не було нічого. Тепер він уже добре знав, що мають на увазі люди, коли говорять про речі, загублені в Туманах Часу. Це лишень образний вислів, а от Тумани — це не просто слова. Це те, що було, коли ще не було слів.
Білизна не була порожнечею; вона рухалася, безупинно кружляла навколо килима, наче та юшка, зварена з нічого. Ніщо-Суп. Килим летів так швидко, як тільки міг, себто насправді дуже-дуже швидко, але здавався нерухомим. У бульці не відчувалося вітру, а ззовні бульки не було на що дивитися, тож враження руху зникло. «Здається, — думав Лука, — ніби килим завис усередині Туманів і назавжди залишився у підвішеному стані». Лишень він подумав про це, як у нього з’явилося це відчуття. Вони не рухалися. Тут у Дочассі вони пливли за течією, забуті, загублені. Як же Слоно-Качка назвала це місце? Забуттям. Місцем цілковитої непам’яті, неістотності, небуття. Лімбо, як кажуть релігійні люди. Місце між Небом і Пеклом.
Лука почувався самотнім. Хоч його важко було назвати самотнім, адже поряд з ним стояли його приятелі й друзі, однак він почувався страшенно одиноким. Йому хотілося до мами, він сумував за братом, але найбільше він прагнув татового пробудження. Йому хотілося побачити свою кімнату, своїх друзів, свою вулицю, свою околицю і свою школу. Йому хотілося, аби його життя знову стало таким, яким воно було раніше. Тумани Часу клубочилися навколо килима, а Луці в їхній білизні ввижалися якісь пальці — довгі, як вусики рослин, що тяглися до нього, аби схопити його і задушити. Геть самотній у Туманах Часу (хоч насправді не зовсім один), він почав розмірковувати над тим, що він зробив на землі. Він порушив перше правило дитини — не розмовляти з незнайомцями, а тоді буквально дозволив незнайомцеві забрати себе з безпечного дому до найменш безпечного місця, яке він коли-небудь бачив. Отже, він був телепнем, і тепер йому доведеться заплатити за свою необачність. А хто ж цей незнайомець? Він сказав, що його ніхто не відряджав, але викликав. Ніби людина, що вмирає, — у Туманах Часу Лука нарешті спромігся вимовити це слово, але тільки про себе, в думках, — ніби його тато, що вмирає, міг викликати свою смерть. Він уже й не знав, вірити в таке чи ні. Якою ж дурницею з його боку було податися в цю блакить, в цю білизну з людиною — істотою! — якій він не вірить і не довіряє? Луку завжди вважали дуже розсудливим хлопцем, але він спростував цю думку, от і все. Він уже й не знав, хто з хлопців міг бути ще менш розсудливим.
Лука скоса глянув на ведмедя й собаку. Ніхто з них не промовив і слова, проте в їхніх очах він прочитав страх перед обіймами холодної самотності. Здавалося, їх покидають розказані ними ж історії про своє життя. Можливо, вони ніколи не були тими людьми, можливо, то були тільки їхні мрії, банальні мрії про своє шляхетне походження; адже хто не хоче бути принцом? Тут у білій пустці правда їхніх оповідей почала вивітрюватися, і вони знову стали звичайними звірами, що прямують назустріч незвіданому.
Нарешті наступили зміни. Білизна потрохи рідшала. Вона вже була не такою суцільною, але скидалася на густі хмари в небі навколо літака, а попереду вже щось було — так! Отвір. Знову з’явилося забуте відчуття польоту, так ніби килим мчав до світла зі швидкістю ракети — до світла, яке тепер було зовсім поряд, вже зовсім близько, і нарешті ррраааззз — і вони потрапили у яскравий сонячний день. Всі на облавку Решама раділи, хто як умів, а Лука, торкнувшись щік, відчув, що вони були мокрими від сліз. Він почув уже знайоме дзень-дзелень, і на лічильнику в горішньому лівому куті його поля зору з’явилася цифра «3». Від збудження він навіть не побачив кнопки збереження.
— Ти не помітив, — сказала Сорая, — але все добре. Я зберегла цей Рівень.
Він поглянув униз і побачив Великий Застій. Річка з цього боку Туманів Часу розтеклася величезним Болотом, що простяглося в усі напрямки, куди сягнеш оком.