— А ти бачив, як він пише? — запитала вона. — Чи допоможуть йому ті їжаки й водопровідники у письмі? Чи його «пісьпси» «випіси» замінять школу? І треба ж такі назви придумати! Їх би використовувати в туалеті.
Рашид примирливо усміхався.
— Це назви ігрових приста-вок, — почав він, але Сорая різко повернулася, і помахуючи рукою високо над головою, пішла геть.
— Навіть не починай зі мною про таке говорити, — сказала вона через плече якнайгучніше. — Я на таке не приста-ю.
У тому, що Рашид Халіфа був безпорадним у Муу, не було нічого дивного. Впродовж більшої частини життя він працював своїм уславленим язиком, а от його руки, відверто кажучи, нудьгували. Вони були незграбними, неоковирними, у нього буквально все падало з рук. Як то кажуть, руки росли у нього не з того місця. Впродовж шістдесяти двох років вони зламали безкінечне число речей, ще більше розбили, а з іншими речами, які не падали, не ламалися і не розбивалися, вони просто невправно поводилися, а ще бруднили геть усе ним написане. Тому їх не можна було назвати вмілими. Якщо Рашид намагався забити цвяха в стіну, то на шляху молотка завжди з’являвся палець, і він по-дитячому кривився від болю. Щоразу, коли він пропонував свою допомогу Сораї, вона просила його (дещо неввічливо) бути настільки добрим і не простягати своїх рук.
Однак, з другого боку, Лука міг пригадати, що часом татові руки буквально оживали.
І це чистісінька правда. Лука мав лишень кілька років, коли в татових руках з’явилося життя й навіть власний розум. Вони мали свої назви: Ніхто (права рука) і Дурниця (ліва), і вони були дуже слухняними й робили все, що хотів Рашид, приміром, він міг ними махати в повітрі, якщо хотів на чомусь наполягти (він любив побалакати) або якщо ніс їжу до рота (він також любив попоїсти). Вони навіть хотіли помити частину Рашида, яку він називав ге-е-пе-а, що було дуже люб’язно з їхнього боку. Проте Лука швидко здогадався, що вони мають власну лоскітливу натуру, особливо коли він був десь поруч. Інколи, коли права рука починала скоботати Луку і він просив:
— Ой, не треба скоботати!
Тато казав:
— А хто скобоче? Ніхто. Я не скобочу.
А коли починала скоботати й ліва рука, а Лука, регочучи, наполягав на своєму:
— Ні, це ти скобочеш, — тато відповідав:
— Та що ти кажеш? Дурниці. Я не скобочу. Останнім часом Рашидові руки почали заспокоюватися, здається, ставали повільними. По суті, весь Рашид потрохи сповільнювався. Він ходив повільніше, ніж раніше (хоч швидко він ніколи не ходив), їв повільніше (але не надто повільніше, ніж раніше) і, що було найтривожнішим, говорив повільніше (а він завжди говорив дуже, дуже швидко). Він повільніше всміхався, й інколи Лука чітко бачив у своїй уяві, як татові думки сповільняються остаточно. Навіть його оповіді ставали повільнішими, а це було неприпустимим для його професії.
«Якщо все йтиме такими темпами, — казав собі тривожно Лука, — то незадовго він зупиниться цілком і повністю». Його дуже лякав образ тата, що зупинився — застряг на середині речення, на середині жесту, на середині кроку, себто, коли він геть чисто задеревів; але, на превеликий жаль, якщо тільки якимсь чином не повернути Рашидові колишню швидкість, то все так і станеться. Тому Лука почав міркувати над татовим пришвидшенням; як би то натиснути на педаль, щоб відновити його згаслу енергію? Але чудової зоряної ночі, напередодні розв’язання цього завдання, сталася біда.
Через один місяць і один день після появи ведмедя Собаки й собаки Ведмедя небо над містом Кагні, річкою Силсила й морем позаду них сповнилося мерехтливими зорями й стало настільки чудовим, що навіть риби-вугрі підіймалися у товщі води на поверхню і, дивлячись на нього, всміхалися проти своєї волі (якщо ви коли-небудь бачили усміхнену рибу-вугор, то знаєте, що це видовище не з найкращих). На Надхмарному нічному небі, ніби за помахом чарівної палички, раптом засяяла смуга галактики й нагадала людям, якою вона було ще до забруднення повітря, після чого вона стала невидимою. У місті через смог дуже рідко можна було побачити Чумацький Шлях, тож тепер від сусіда до сусіда ішла звістка про рідкісне явище на небі. Вся околиця повиходила з будинків і стояла з роззявленими ротами, ніби просячи, аби її хтось полоскотав, і Лука якусь мить навіть розмірковував над тим, чи не стати йому головним лоскотарем, а тоді вигадав собі якусь іншу витівку.
Здавалося, зорі танцювали, ніби жінки на весіллі, кружляли в найкращому одязі з осяйними білими, зеленими і червоними діамантами, смарагдами й рубінами, ніби блискучі жінки танцювали в небі й мерехтіли краплинками жагучих самоцвітів. Танець зірок поліпшив настрій людям, які виходили на вулиці з бубнами й барабанами і веселилися як у велике свято. Собака й Ведмідь також веселилися, стрибали й завивали, а Гарун, Лука й Сорая та їхня сусідка пані Оніта — всі танцювали. Рашид не танцював. Він сидів на ґанку і дивився на зорі, і ніхто, навіть Лука, не міг звести його на ноги.
— Щось мені тяжко, — казав він. — Ноги немов налиті оливом, руки — ватяні. Видно, зросла сила земного тяжіння, бо мене щось до землі дуже хилить.
Сорая назвала його ледащом, та й Лука дав спокій татові, який сидячи їв банани, куплені у торговця, що проходив мимо. Лука гасав під зоряним святом.
До пізньої ночі тривала вистава небес, і весь час здавалося, що це призвістка чогось доброго, якогось несподіваного приходу хороших часів. Однак невдовзі Лука збагнув усю помилковість враження. Це могло бути хіба що своєрідним прощанням, останнім салютом. Річ у тому, що Рашид Халіфа, леґендарний казкар з міста Кагні, заснувши тієї ночі з усмішкою на устах, з бананом у руці та із посмикуванням брови, так і не прокинувся наступного ранку. Натомість спав далі, тихо похропуючи з солодкою усмішкою на вустах. Він проспав увесь ранок, день і знову ніч, а тоді знову ранок за ранком, день за днем, ніч за ніччю.
Ніхто не міг його розбудити.
Спочатку Сорая думала, що він перевтомився, тому всіх зацитькувала, просила не тривожити його. Незабаром розхвилювалася й уже сама намагалася його розбудити. Спочатку говорила тихо, промовляла ніжні слова. Потім гладила йому чоло, цілувала щоку й співала пісеньку. Нарешті вже нетерпляче лоскотала підошви ніг, шалено трясла за плечі і, як останній засіб, щосили кричала у вухо. Він задоволено мугикав (губи його розпливалися у ще ширшій усмішці), але не прокидався.
І Сорая, затуливши обличчя руками, опустилася на підлогу біля чоловікового ліжка.
— Що я робитиму? — заголосила вона. — Він завжди був таким мрійником, і тепер пішов від мене, бо любить свої мрії-сни більше за мене.
Про стан Рашида щось пронюхали в газетах, і журналісти цілими днями нишпорили околицею, намагаючись витягти якнайбільше інформації. Хоч Сорая і випровадила з нічим фотографів з дому, проте того ж дня було опубліковано статтю під заголовком «ШАХ-КАЗНА-ЩО БІЛЬШЕ НЕ БАЛАКАЄ» і дещо їдкішу статтю під заголовком «ТЕПЕР ВІН КРАСЕНЬ, ЩО СПИТЬ, АЛЕ НЕКРАСИВИЙ».
Коли Лука побачив заплакану маму, а тата в обіймах Глибокого Сну, йому здалося, що настає кінець усього світу або щонайменше його більшої частини. Із самого малечку Лука намагався рано-вранці прокрастися до спальні батьків і заскочити їх там ще сонними, але кожного разу вони прокидалися, перш ніж йому вдавалося доповзти до ліжка. Тепер же Рашид не прокидався, а Сорая аж ніяк не могла на таке «пристати», і це слово (Лука знав точно) нічого не мало спільного з ігровою приставкою, тому йому захотілося бути всередині вигаданої реальності, мати змогу натиснути на кнопку «Exit» і повернутися до справжнього життя. Але кнопки «Exit» не було. Він був удома, хоч дім цей раптом перетворився на чуже й страхітливе місце, де не було сміху і, що найстрашніше, не було Рашида. Здавалося, неможливе стало можливим, немислиме стало мислимим, і Луці дуже не хотілося називати цю страшну річ якимсь конкретним словом.
Прийшли лікарі, Сорая провела їх до кімнати, де спав Рашид, і зачинила двері. Гарунові також дозволили зайти, а от Лука залишився з пані Онітою, що йому дуже не сподобалося, бо вона хоч і дала багато цукерок, але повернула його до себе обличчям так, що він згубився у її пазусі, як мандрівник у незнайомій долині, що пахла дешевими парфумами. Згодом з’явився Гарун:
— Вони не знають, що з ним таке, — сказав він Луці. — Він просто спить, а вони не можуть знайти причини. Вони поставили крапельницю, бо він нічого не п’є і не їсть, а йому потрібні поживні речовини. Якщо він не прокинеться…
— Він прокинеться! — вигукнув Лука. — Він зараз прокинеться!
— Якщо він не прокинеться, — казав далі Гарун, і Лука помітив, як його кулаки ще більше стиснулися, а в голосі вчувалося ще більше тривоги, — тоді його м’язи, усе тіло спорохнявіє, і…
— І нічого не буде, — перебив брата Лука. — Він просто відпочиває, от і все. Він просто ставав повільнішим, ставав важчим, і йому треба відпочити. Всеньке своє життя він піклувався про нас, а тепер має право на відпочинок, хіба не так, тітонько Оніто?
— Так, Луко, — промовила пані Оніта, — ти добре кажеш, дорогенький. — І по її щоці скотилася сльоза.
А тоді справи пішли ще гірше.
Якось уночі Лука лежав у ліжку, надто вражений і засмучений, тому не міг заснути. Собака Ведмідь також був у ліжку, посопуючи й попискуючи у своєму собачому сні, і ведмідь Собака непорушно лежав на солом’яному матраці на підлозі. А Лука геть не спав. Нічне небо за вікном уже давно не було блакитним, але вкрилося хмарами, нависло над землею, ніби хмурилося, а тоді ген далеко загуркотів грім, ніби заговорив якийсь велетень. Раптом Лука почув шум крил, що билися, зовсім поряд, тож він зістрибнув з ліжка, підбіг до відчиненого вікна, висунув голову і погляну на небо.
Семеро грифів з рюшем, чи то пак, смужкою пір’я навколо шиї, схожі на європейських дворян зі старосвітських картин або на циркових клоунів, летіли простісінько до нього. Вони були відразливими, смердючими й гидкими. Найбільший, найогидніший, найсмердючіший гриф сів на підвіконня поряд з Лукою, так ніби вони були давніми друзями, тоді ж бо як решта шість ширяли неподалік. Собака Ведмідь прокинувся й підтюпцем підбіг до вікна, почав гарчати й шкірити зуби; ведмідь Собака підскочив також і за мить навис над Лукою, ніби хотів роздерти того грифа на шматки.
— Почекайте, — сказав їм Лука, зрозумівши, що треба спочатку розібратися що до чого. З шиї Головного Грифа з-під рюша звисала торбинка. Лука простягнув руку; гриф не зрушив з місця. Всередині торбинки був сувій паперу, а на папері — послання від капітана Ааґа.
«Нікчемний чорноязикий хлопче, — йшлося у посланні, — мерзенний відьмаку, ти гадав, що після всього заподіяного мені я сидітиму, склавши руки? Ти, бридкий малий чаклуне, думав, що я не зможу заподіяти тобі більшої шкоди, ніж ти заподіяв мені? Ти настільки зарозумілий і дурний, немічний малий прокліннику, що уявив себе єдиним мольфаром на все місто? Не берися за прокльони, якщо не можеш їх собі підпорядкувати, недолугий карлику-ворожбите, бо я повертаюся й дам тобі належну відсіч. Ще жорстокіше тобі помщуся — повалю з ніг того, кого ти найбільше любиш».
Хоча ніч була теплою, Лука почав тремтіти. Чи може це бути явою? Чи могло так статися, що на вогняне прокляття циркового боса той відповів сонним прокляттям його тата? В такому разі, думав Лука зі страхом, Глибокий Сон стався через нього? Поява у його житті собаки Ведмедя й ведмедя Собаки жодним чином не могли компенсувати утрати тата. Проте, з другого боку, він помітив, що батькова повільність почала виявлятися ще задовго до ночі з зорями, що танцювали, тому ця записка могла бути звичайною брехнею. В будь-якому разі він не збирався показати Головному Грифові, що записка його вразила, тому гучним, твердим голосом, яким говорив у шкільних виставах, він промовив:
— Правду кажучи, я просто ненавиджу грифів, і нітрохи не здивований, що ви єдині живі істоти, які залишаються вірними цьому мучителю звірів капітану Ааґу. До чого він тільки додумався! Включити номер з грифами до програми циркової вистави! В цьому виявляється вся його сутність. Цей лист, — продовжував Лука, подерши записку на клаптики під самісіньким безсоромним дзьобом грифа, — це лист паскудного чоловіка, що намагається переконати мене, ніби він спроможний наслати хворобу на мого тата. Він, однозначно, не може насилати хвороб, хоч усіх від нього й нудить.
Потім, зібравшись на силі, він ногою зіштовхнув великого птаха з підвіконня й зачинив вікно.
У сум’ятті Грифи полетіли геть, а Лука впав на ліжко й тремтів усім тілом. Собака й ведмідь тицяли його своїми мордами, але він був безутішний. Рашид далі спав, а він, Лука, не міг позбутися відчуття, що не хто інший, як він — він один був тим, хто накликав біду на свою сім’ю.
Після безсонної ночі на світанку Лука встав й заповз у спальню батьків, як це він робив у ліпші часи. Там лежав тато, спав з під’єднаним до руки катетером, через який його годували й поїли, а поряд на моніторі зазубленою зеленою лінією висвічувалося серцебиття. Правду кажучи, Рашид не скидався на проклятого чи навіть засмученого… Він мав вигляд щасливої людини, ніби йому снилися зорі, і він танцював з ними уві сні, жив з ними на небі й усміхався. Проте Лука добре знав, що зовнішній вигляд — це ще не показник; світ не такий, як здається на перший погляд. Сорая спала на підлозі, спершись спиною на стіну. Ніхто з батьків не прокинувся, як це зазвичай ставалося, коли до них підкрадався Лука. Було дуже сумно. Ледве тягнучи тоги, Лука повернувся до своєї кімнати. Крізь вікно він побачив небо, що лишень починало сіріти. Світанки бадьорять людей, але Лука навіть подумати не міг про щось веселе. Він підійшов до вікна і затягував штору, аби полежати в темноті й трохи відпочити, і саме в цю мить він побачив незвичайну картину.
На доріжці під будинком Халіфи стояв чоловік, одягнений в яскраво-червону сорочку, на голові мав знайомий уже ношений капелюх-панаму, стояв і розглядав будинок. Лука вже хотів було окликнути його й послати Ведмедя й Собаку відігнати чужинця, коли ж чоловік раптом повернув голову й глянув йому просто у вічі.
Але якщо Рашид був на доріжці під будинком, то хто тоді спав у ліжку? А якщо Рашид спав у ліжку, тоді як він може бути надворі? У Луки голова пішла обертом, він уже й не знав що думати; однак ноги його буквально самі понесли. За ним потягнулися ведмідь із собакою, а Лука біг щодуху туди, де на нього чекав тато. Він босоніж збіг з горішнього поверху, спіткнувся, зробив крок праворуч, похитнувся, знову відновив рівновагу й вилетів через передні двері надвір. Це просто чудово, думав Лука. Рашид Халіфа прокинувся і вийшов надвір на прогулянку. Все буде добре.
оли Лука вибіг з Собакою і Ведмедем з парадних дверей будинку, його охопило дивне відчуття, наче він перейшов якусь невидиму межу й опинився на початковому етапі якоїсь віртуальної реальності. Він трохи тремтів, тремтіли також собака й ведмідь, хоча світанок був теплим. Довкілля мало дивні барви: небо було блакитнішим, бруд — брунатнішим, а будинок — рожевішим і зеленішим, ніж зазвичай… а його тато був не його татом, бо крізь цього Рашида Халіфу можна було дивитися. Зовні він достоту скидався на славного Шаха-Казна-Що; на голові мав такий же капелюх-панаму, був одягнений у таку ж яскраво-червону сорочку, говорив Рашидовим голосом, ішов достоту Рашидовою ходою; але цей Рашид Халіфа просвічувався — не цілком, а трохи лишень більше, ніж наполовину, так ніби він був наполовину справжнім, а наполовину світловою ілюзією. Коли небо почало світліти, прозорість постаті стала ще помітнішою. В Луки голова пішла обертом. Невже щось сталося з його татом? А чи, може, цей тато, що просвічувався, а чи…