— А ти не привид? — запитав він слабким голосом. — Якийсь ти дивний і незвичайний.
— Хіба я вдягнений у біле простирадло? Здається, й ланцюгами не дзенькаю? Хіба я схожий на упиря? — питала примара зневажливо. — Невже я такий страшний? Гаразд, не відповідай. Річ у тому, що привидів і примар узагалі не існує, тому я не можу бути одним із них. Наразі мене також усе дивує.
Шерсть Ведмедя настовбурчилася, а Собака ніби щось пригадував, збентежено хитав головою.
— І чого це тебе так усе дивує? — питав Лука, намагаючись бути впевненим. — Я ж бо не просвічуюся. — Прозорий Рашид Халіфа підійшов ближче до Луки, і той ледь не кинувся від нього навтьоки.
— Я не за тобою сюди прийшов, — сказав він. — Дивно, що ти в доброму гуморі й здоров’ї. А також, між іншим, твій Собака й Ведмідь. Усе це дуже дивно. Прикордоння так легко не перетинають.
— Що ти маєш на увазі? — допитувався Лука. — Яке Прикордоння? За ким ти прийшов?
Коли він поставив останнє запитання, то відповідь на попереднє він уже знав, тож воно відпало само по собі.
— Ага, — сказав він, — тоді це мій тато?…
— Ще не зараз, — промовив прозорий Рашид, — але я терпляча людина.
— Ідіть собі геть, — промовив Лука, — чого вам тут ходити, пане… А як вас звати?
Прозорий Рашид усміхнувся ніби по-дружньому, але не цілком по-дружньому:
— Я, — почав він пояснювати люб’язним голосом, який не до кінця був люб’язний, — я татова сме…
— Не кажіть того слова! — закричав Лука.
— З твого дозволу, хотів би пояснити, — наполягала примара, — що сме…
— На кажіть того! — заволав Лука.
— …кожної людини інша, — промовила примара. — Двох однакових не буває. Кожна жива істота неповторна, не така, як усі інші; її життя має свій унікальний, особистий початок, особисту, унікальну середину, а значить, як звідси випливає, кожен має свою унікальну, особисту сме…
— Ні! — аж зойкнув Лука.
— …а я татова, чи дуже скоро буду татовою, а тоді ти вже не зможеш крізь мене бачити, бо тоді я буду суцільним, а тата, вже даруй мені, більше не буде взагалі.
— Ніхто не забере мого тата. Ніхто! — вигукнув Лука. — Навіть ви, пане…, хай би як вас там називали, ідіть собі геть разом зі своїми страхітливими казками.
— Ніхто, — промовив прозорий Рашид. — Так, мене можна так називати. Ось хто я є. Отже, Ніхто й забере твого тата, саме так, а я — той ніхто, про якого й мовиться. Я твій — як би то сказати? — Ніхтотато.
— Дурниця, — промовив Лука.
— Ні, ні, — поправив його прозорий Рашид, — боюся, що Дурниця тут ні до чого. От побачиш, я не якась там тобі Дурниця.
Лука сів на східці будинку і схопився руками за голову. Ніхтотато. Він добре розумів, про що йому казав прозорий Рашид. Мірою згасання його тата цей примарний Рашид набирав сили, і вкінці буде лишень цей Ніхтотато, а тата не буде взагалі.
Однак він був переконаний: без тата йому не обійтися. З цим він ніколи не змириться. Його переконаність зростала й додавала снаги. Тут може бути лишень один вихід, сказав він подумки. Цього Ніхтотата треба спинити, і він обов’язково придумає, як це зробити.
— Чесно кажучи, — промовив Ніхтотато, — я хочу бути з тобою відвертим і тому повторюю, що ти, перейшовши межу, вже досяг незвичайних речей, тож думаю, ти здатний на ще незвичайніші речі. Можливо, ти навіть спроможний досягти своєї мрії — ха-ха-ха! — і доможешся мого знищення. От сатана! Як приємно! Просто… чудово. Мене це так збуджує.
Лука підвів погляд.
— А що означає «перетнути межу»? — запитав він.
— Тут, де ти є, це не те, де ти був, — ввічливо пояснив Ніхтотато. — Все, що ти бачиш тепер, це не те, що ти бачив раніше. Ця доріжка — це не та доріжка, цей будинок — це не той будинок, а цей татусь, як я вже пояснював, — це не той татусь. Якщо твій світ зробить півкроку праворуч, то він наштовхнеться на цей світ. Якщо він зробить півкроку ліворуч…, ні, давай про це не будемо говорити. Хіба не бачиш, наскільки тут усе яскравіше порівняно з тим, яким воно було там удома? Бачиш… це… ну, мабуть тобі й варто про це казати… це Світ Чарів.
І тут Лука пригадав, як він спіткнувся на порозі і як на мить у нього сильно запаморочилася голова. Мабуть, саме тоді він перетнув межу? А спіткнувся він праворуч чи ліворуч? Здається, праворуч. Отже. це Праворука Стежка? Але чи найкраща ця стежка для нього? А чи не ліпше було б для нього як для шульги спіткнутися ліворуч?… І тут він піймав себе на думці, що заплутався. Чому він узагалі опинився на якійсь Стежці, а не на доріжці перед будинком? Куди ця Стежка може його привести і чи варто йому навіть думати про те, аби піти по ній далі? Чи варто йому думати про те, аби якось втекти від цього Ніхтотата й повернутися до безпечного затишку своєї кімнати? Чари — це вже занадто для нього.
Авжеж, Лука знав геть усе про Світ Чарів. Він змалку чув про Світ Чарів від тата й навіть повірив у нього — накреслив карти і намалював картини такого світу: Потік Слів, що впадає в Озеро Мудрості, Гору Знань і Вогонь Життя, ну і все таке інше; але він не вірив у цей світ так, як, скажімо, він вірив у кухонний стіл, вулицю чи розлади шлунку. Для нього Чарівний Світ був настільки ж реальним, як любов, нещастя чи страх. Він був таким же реальним, як оповідання, коли ти його читаєш, чи міраж, допоки ти не наблизишся до нього ближче, або сон, коли він сниться.
— А чи не сон це? — дивувався він, тоді ж бо як прозорий Рашид, що назвав себе Ніхтотатом, у задумі повільно кивав головою.
— Це, звісно, багато чого пояснює, — казав він приязним голосом. — А давай перевіримо. Якщо це справді сон, тоді твої собака й ведмідь почнуть говорити. Бачиш, я знаю про твою чарівну фантазію. Ти хочеш, аби вони змогли говорити, правда? Говорити до тебе твоєю мовою і розповідати свої історії. Я чудово знаю, що вони розкажуть дуже цікаві історії.
— А звідки ви знаєте? — запитав приголомшено Лука, і, знову ж таки, відповідь прийшла до нього одразу після того, як прозвучало запитання. — Ага. Ви знаєте, тому що мій тато знає. Я одного разу говорив про це з татом, і він сказав, що колись вигадає історію про собаку і ведмедя, що розмовляють.
— Саме так, — промовив Ніхтотато спокійно. — Всім, чим був твій тато, все, що твій тато знав, казав, робив, тепер поступово переходить до мене. Хоч мені і не слід випереджувати події, — продовжував він, — однак мені здається, що твоїм друзям дуже хочеться привернути до себе увагу.
Лука обернувся й побачив, що собака Ведмідь звівся на задні лапи й відкашлювався, наче якийсь оперний тенор. А потім почав співати, але не по-собачому з гавканням, завиванням і дзявканням, а простими, зрозумілими словами. Співав він з легким чужоземним акцентом, помітив Лука, так ніби прибув з іншої країни, а слова, хоч були цілком зрозумілими, проте зміст трохи спантеличував.
А тоді настала черга ведмедя Собаки, який також звівся на задні лапи, склавши їх, як той учень у школі чи якийсь промовець. Заговорив він чистою людською мовою голосом, достоту схожим на голос брата Луки Гаруна, і Лука від несподіванки аж спіткнувся. Ніхтотато вчасно простягнув рятівну руку точнісінько так, як би це зробив справжній Рашид Халіфа.
— О могутній юний визволителю, — розпочав величаво ведмідь, але, як здалося Луці, трохи невпевнено. — О незрівнянний юний страждальцю, знай, що я не завжди був таким, яким ти мене бачиш тепер, тому що я був монархом а-а-а північної країни з густими пралісами й мерехтливим снігом, що ховалися за вигином гірського паса. І звали мене тоді не «Собака», а-а-а Арта-Шастра, князь Квофу. У тому холодному прегарному краї ми грілися танцюючи, і про наші танці почали складати леґенди, бо кружляючи, тупаючи й плигаючи, ми з повітря пряли срібні і золоті ниті, які нас збагачували й прославляли. Так, так! Круговерті й крутоверті були нашою найбільшою радістю, а кружляючи, ми дуже тішилися, а наша золота країна була місцем дива, а наш одяг сяяв як сонце.
Тепер його голос зміцнів, ніби був певний у тому, що казав:
— Отже, ми процвітали, — продовжував він, — але наші сусіди нам дуже заздрили, й один з них — велетень, себто казковий принц з головою птаха, який називався, — і тут ведмідь Собака знову затнувся, — а-а-а Дрізд Дев, себто Людожер-Велетень, Цар Сходу, який співав, як соловей, але танцював як останнє вайло, тож нам найбільше заздрив. І напав він на нас з леґіоном велетнів, ну…Тридцять Птахів, такі собі плямисті потвори, а ми — золотий народ — любили танці й були надто невинними й добрими, щоб дати належну відсіч. Однак ми були також затятим народом і не виказали жодних таємниць. Так, так! — вигукнув він схвильовано й поквапився закінчити розповідь. — Коли нарешті Птахи-Людожери втямили, що ми не збираємося вчити їх, як ткати з повітря золото, і що ми стоятимемо на смерть, але не розкриємо наших таємниць, вони вдалися до настільки страхітливого пурхання, ляскання, зойкання й крякання, що стало зрозуміло: без Чорної Магії тут не обійшлося. За мить-другу народ Квофу, який приголомшило верещання Людожерів-Велетнів, почав тріскатися й кришитися, втрачати людську подобу і перетворюватися на німих звірів — мавп, малих мавпочок, мурахоїдів і — так! — ведмедів, а Дрізд Дев вигукував: «Тепер, йолопи, спробуйте потанцюйте! Спробуйте побігати вистрибом і зітчіть трохи срібної джиги! Чим ви не поділилися, з тим і простилися, так само як із своєю людськістю. Ви залишитеся ницими, замурзаними звірами, якщо тільки не зумієте — ха-ха! — викрасти Вогонь Життя!» А цим він хотів сказати, що ми вічно залишатимемося у пастці, оскільки Вогонь Життя — це казка, до того ж навіть у казці викрасти Вогонь Життя неможливо. Тож я став ведмедем — ведмедем-танцюристом, але без золотих танців! Ведмедем я мандрував світами, аж тут капітан Ааґ спіймав мене для свого цирку, а тоді я знайшов тебе, юний володарю.
Таку історію міг би оповісти Гарун, подумав Лука, довга оповідь з Моря Оповідок. Коли ж він закінчив свою історію, Луку охопило велике розчарування.
— Ви обидва — люди? — запитав він із жалем. — Насправді ви не ведмідь і не собака, а зачаровані принци в подобі собаки й ведмедя? Тоді мені слід вас називати не «Собака» і «Ведмідь», а «Арат-як-його-там» і «Барак»? Оце так, тривожився за тата, а тепер треба помізкувати, як уже вас повернути до реального життя, до справжніх ваших личин? Але ж ви добре знаєте, що мені лишень дванадцять років.
Ведмідь знову став на чотири лапи.
— Гаразд, — сказав він. — Допоки я в личині ведмедя, можеш називати мене «Собакою».
— А допоки я собака, — промовив собака, — можеш називати мене «Ведмедем». Але також правда, що оскільки ми у Світі Чарів, то хотіли б дізнатися, в який спосіб ми можемо зняти з себе ненависні нам чари.