Ніхтотато заплескав у долоні.
— Як гарно! — вигукнув він. — Дізнавайтеся! Мені так подобається, коли хтось дізнається. А тут маємо справу зі справжнісіньким пошуком! Ти також, юначе, береш участь у пошуку, хіба ні? Авжеж береш, — теревенив він далі, так що Лука не спромігся навіть слова вставити. — Ти хочеш врятувати тата, авжеж, хочеш. Ти хочеш, аби я, ненависний тобі Ніхтотато, згас, а твій тато став собою враз. Ти хочеш мене знищити, хіба ні, юначе? Ти хочеш убити мене, але не знаєш як. Річ у тому, що ти не знаєш як. Але ти знаєш назву того, що в Реальному або в Чарівному Світі може здійснити твоє бажання. І навіть якщо ти призабув щось трохи, то твій друг, ведмідь, що розмовляє, тобі вже нагадав.
— Ви хочете сказати Вогонь Життя, — промовив Лука. — Ви це маєте на увазі, так? Вогонь Життя, що горить на вершині Гори Знань.
— Бінґо! В яблучко! Цілком правильно! — кричав Ніхтотато. — Геєна Вогненна, Опік Третього Ступеня, Самозаймання, Вогонь Вогнів. Авжеж! — він буквально пританцьовував від задоволення, злегка чеберяючи ногами й підкидаючи капелюх-панаму. Луці довелося лишень визнати, що саме таке робив Рашид Халіфа, коли був собою дуже задоволений. Дивиною залишалась танцівникова прозорість.
— Це ж бо лишень казка, — слабким голосом промовив Лука.
— Лишень казка? — перепитав Ніхтотато голосом, в якому вчувався справжній жах. Тільки вигадка? Я щось не чую. Авжеж, юний молокососе, більшої дурниці ти не міг бовкнути. Ти сам є маленькою Крапелькою з Океану Оповідок, таким собі коротким Бевканням Шаха-Казна-Що. Ти як ніхто інший, повинен знати, що Людина — це Істота-Казкар, і в її оповідях криється її ідентичність, її розуміння свого джерела життєвої сили. Хіба щури розповідають казки? Хіба морські свинки хочуть щось розповісти? Хіба слони фантазують? Ти добре знаєш, так само як і я, що ні. Лишень людина згорає від книжок.
— Але ж Вогонь Життя… це ж бо казка, не більше, — наполягали разом Собака ведмідь і Ведмідь собака.
Ніхтотато випростався незадоволено.
— Виходить, що у ваших очах я є, — сердився він, — якимсь казковим героєм? Може, я схожий на ельфа? Може, у мене на спині ростуть прозорі крильця? А може, я скидаюся на піксі? Кажу вам, що Вогонь Життя — настільки ж справжній, як і я, і лишень Незгасимий Вогонь зробить усе те, чого ви так бажаєте. Він перетворить ведмедя на Людину, а собаку — на Собаку-Людину, і це також покладе мені край, стане Моїм Кінцем. Луко! Малий вбивце! Твої очі палають від самої думки про це! Як хвилююче! Я серед найманих убивць! Чого ж ми чекаємо? Починаймо вже? Вперед! Цок-цок! Не гаймо часу!
У цю мить Лука відчув, ніби хтось ніжно полоскотав підошви його стоп. Потім над небокраєм зійшло срібне сонце, і на околиці, себто на околиці, яка не була по-справжньому околицею Луки або ж не до кінця справжньою, почало відбуватися щось геть незвичайне. Передусім, чому сонце срібне? І чому все таке яскраве, чому все таке насичене запахами, чому все таке крикливе? Приміром, зацукровані фрукти на ручному візку вуличного торговця, що стояв на розі, мали дуже дивний вигляд і смак. Було дивним навіть те, що Лука зміг побачити ручний візок вуличного торговця, тому що свій візок він завжди ставив на перехресті, і його не було видно з будинку Луки, а тут візок опинився буквально перед його носом зі своїми дивно забарвленими цукатами, над якими дивно дзижчали дивно забарвлені мухи. Лука дивувався. Він не зробив жодного кроку й одразу побачив вуличного торговця, що спав під візком, тож візок, вочевидь, також не зрушував з місця; тоді, виходить, перехрестя перемістилося до нього або ж він перемістився до перехрестя?
Йому треба було все обміркувати. Він пригадав золоте правило свого шкільного учителя, магістра природничих наук пана Холмса, чоловіка з люлькою в роті та зі збільшуваним двовипуклим склом у руці, надто тепло одягненого як на погоду, що стояла надворі. Тож цей пан Холмс любив казати: «Відкидай неможливе, а те, що залишиться, хай би яким воно було неймовірним, — істина». «Але ж, — думав Лука, — що мені робити, коли залишається тільки неможливе, коли те неможливе — єдине пояснення?» А тоді він дав відповідь на своє запитання, послуговуючись золотим правилом пана Шерлока. «Отже, неможливе мусить бути істиною». А неможливе пояснення в цьому випадку було таким: якщо він не рухається світом, тоді світ рухається повз нього. Він поглянув на свої чутливі до лоскоту ступні. Це ж бо правда! Земля вислизала з-під його ніг, ніжно лоскочучи ступні. От він уже й залишив вуличного торговця далеко позаду.
Поглянув на Собаку й Ведмедя, які поводилися так, ніби були на ковзанці без ковзанів. Вони ковзали по рухливому шляху, зісковзували з нього, при цьому голосно висловлювали свій подив. Лука обернувся до Ніхтотата.
— Це ви робите, я знаю, — докірливо промовив він до нього, а Ніхтотато широко розплющив очі, розставив руки й невинно відповів:
— Що? Прошу? Якісь незручності? Мені здалося, що нам треба поквапитися.
Найгірше, а може, найкраще було те, що Ніхтотато поводився достоту так, ніби він був Рашид Халіфа. Він мав Рашидову міміку, жестикуляцію і сміх, він навіть удавав невинного, коли добре знав про свою вину, а саме так чинив Рашид, коли був незграбним, або неправим, або замислив якусь каверзу. Він мав Рашидів голос, таке ж, як у Рашида, хитке черевце, він навіть починав ставитися до Луки з пестливою прихильністю, що геть чисто нагадувало Рашидове ставлення до Луки. Змалку Лука добре затямив, що всі закони встановлює мама і з нею треба поводитися дуже обережно, а Рашид, правду кажучи, мав м’яке серце. А чи могло так статися, що Рашидова вдача перейшла до його затятого ворога Ніхтотата? А чи не тому цей страхітливий анти-Рашид намагався допомогти Луці?
— Гаразд. Тоді зупиніть світ, — наказав Лука Ніхтотатові. — Нам треба дещо узгодити, аби все було до кінця зрозуміло ще до того, як хтось з вами кудись піде.
Йому здалося, ніби десь високо-високо й дуже далеко з глухим скрипом почала зупинятися величезна машинерія, його підошви вже ніхто не лоскотав, а Собака і Ведмідь перестали ковзати. Від дому пройшли вони вже добрячий шмат дороги і випадково (або ж не випадково) зупинилися майже на тому місці, де Лука був того пам’ятного дня, коли кричав до Капітана Ааґа, дивлячись з Рашидом на сумний парад циркових звірів у клітках. Місто почало прокидатися. З придорожніх харчевень, де варили міцний, солодкий молочний чай, здіймався дим. Дехто з власників крамниць уже підіймав жалюзі й виставляв вузькі рундуки з тканинами, продуктами й ліками. Позіхав поліцейський у темно-синіх шортах і з довгим кийком у руці. Корови, так само як і люди, ще спали на тротуарах, а от велосипеди й скутери вже борознили вулиці. Проїхав автобус, напханий людьми, що добувалися до промислової зони, де колись були заводи з виробництва смутку. Так, багато чого змінилося в Кагні, й смуток уже не був головною статтею експорту міста, як за часів ранньої юності брата Луки Гаруна. Попит на риб-вугрів упав, бо люди воліли їсти смачнішу привізну їжу: оскалених риб з південних морів, м’ясо північних оленів і дедалі більше вегетаріанського харчу з мережі крамниць «Веселий Сад», що відкривалися повсюдно, куди не кинеш оком. Люди хотіли почуватися добре навіть тоді, коли не було від чого почуватися добре, тому заводи з виробництва смутку позакривали й пустили в непам’ять, перетворивши їх на «Облівіуми», себто на велетенські торгові комплекси, куди містяни ходили танцювати, купувати, вдавати із себе інших і забуватися. Проте Луці було не до самообману. Він потребував відповідей.
— Лишень без містифікації, — промовив він твердо. — Прямі відповіді на прямі запитання, будь ласка. — Тепер, аби контролювати свій голос, він мусив увесь час напружуватися, а ще перебороти відчуття страху, що переповнювало все його єство. — По-перше, хто вас послав? Звідки ви? Де… — і тут Лука затнувся, бо запитання було направду страхітливе, — …коли ваша… робота… буде зроблена… куди збираєтеся піти?
— Це вже по-перше, по-друге і по-третє, якщо бути точним, — сказав Ніхтотато, і вулична корова, на величезний подив Луки, пройшла крізь нього і пішла собі далі, — але давай не сперечатися через дрібниці й не присікуватися. — Потім упродовж якогось часу він мовчав у глибокій задумі. — А ти знаєш, що таке Вибух?
— Великий Вибух? — запитав Лука. — Чи інший Вибух, про який я не знаю?
— Був лишень один Вибух, — промовив Ніхтотато, — тому прикметник Великий тут недоречний. Вибух був би Великим, якби був щонайменше ще один Малий, Середній чи навіть Більший Вибух, з яким можна було б його порівняти і від якого можна було б його відрізнити.
Лука не хотів гаяти часу на суперечки.
— Так, я чув про нього, — промовив він.
— Тоді скажи мені, — вів далі своє Ніхтотато, — що було до Вибуху?
Це було одним із Найбільших Запитань, на які Лука часто намагався, однак безуспішно, дати відповідь.
— Що передувало Вибуху? — запитав він сам себе. — І як могло все вивергнутися з Вибухом, якщо не було, з чого вивергатися? В нього аж голова розболілася, так він зосереджено думав про Вибух, тому, звісно, про це він думав не довго.
— Я знаю, якою має бути відповідь, — сказав він. — Вона має бути «Нічого», але я до кінця цього не розумію, якщо бути з вами до кінця відвертим. Хай там як було, — додав він настільки серйозно, наскільки це можна було зробити, — але це не має жодного стосунку до теми нашої дискусії.
Ніхтотато помахав пальцем перед його носом.
— Навпаки, майбутній найманий вбивцю, — сказав Ніхтотато, — він має безпосередній стосунок до нашої дискусії. Якщо весь усесвіт може вибухнути з Нічого, а тоді Бути, хіба ти не розумієш, що протилежне тоді також можливе? Себто вбухнути і Не-бути так само як вибухнути і Бути? Всі, хто був чи є людиною, Наполеон Бонапарт наприклад, або ж імператор Акбар, або ж Анжеліна Джолі, або ж твій тато, можуть просто повернутися до нічого, ну, коли вони відійдуть? Шляхом Невеличкого, під чим я розумію особистого, Анти-Вибуху?
— Анти-Вибух? — повторив Лука дещо збентежено.
— Абсолютно точно, — сказав Ніхтотато. — Не поширюючись, а звужуючись.
— Ви хочете сказати, — запитав Лука, відчуваючи, як у ньому піднімається обурення, — що мій тато на межі переходу в Ніщо? Це ви мені хочете сказати?
Ніхтотато не відповідав.
— А як тоді щодо життя після сме… — почав було знову Лука, але зупинився, ляснув себе по голові й перефразував запитання.
— А як щодо Раю?
Ніхтотато мовчав.
— Ви хочете сказати, що Раю нема? — допитувався Лука. — Не один би містянин, якби дізнався, що ви хочете мені сказати, відповів би вам, наскільки мені відомо, не одним «теплим» словом.
Ніхтотато ні пари з вуст.
— Ви щось дуже мовчазний, — промовив уже сердито Лука. — Може, ви й не знаєте стількох відповідей, як прикидаєтеся, що знаєте. Може, ви вже й не таке велике цабе, як вдаєте із себе.
— Не зважай, — промовив собака Ведмідь якось дивно, аж надто по-братському. — Тобі справді треба повертатися додому.
— Мама переживатиме, — промовив ведмідь Собака.
Лука ніяк не міг звикнути до дару мови у звірів.
— Перш як піти, я хочу почути відповідь, — наполягав на своєму Лука.
Ніхтотато кивав головою повільно, ніби розмова, яку він провадив з кимось невидимим, щойно закінчилася.