У сузір’ї визначних гуманістів епохи Відродження незгасним блиском яскріють імена прогресивних мислителів і письменників Томаса Мора (1478—1535) й Томмазо Кампанелли (1568—1639). Вони на світанку Нового часу у своїх творах про ідеальне суспільство — Мор в «Утопії» (1516), Кампанелла в «Місті Сонця» (1623) — створили оригінальний, глибоко продуманий, сміливий, як на той час, проект справедливого соціально-політичного ладу, заснованого на комуністичних і гуманістичних засадах. В їхніх творах були сформульовані деякі кардинальні риси комуністичного суспільства, як от: колективна власність, усуспільнення засобів виробництва, рівноправність усіх людей, демократизм управління державою, загальнообов’язкова трудова повинність, необхідність знищення протилежностей між містом і селом, між розумовою і фізичною працею, піклування держави про фізичне здоров’я і високу культуру громадян тощо. Крізь далечінь часів, крізь століття, крізь гущу епохальних соціально-політичних перетворень і потрясінь великі гуманісти донесли до наступних поколінь, до наших днів схвильовану, пройняту гуманістичним пафосом проповідь необхідності оновлення людського суспільства, яка досі не втратила своєї злободенності. Твори Т. Мора й Т. Кампанелли є ранніми зразками комуністичних утопій, тому що в цих проектах досконалого безкласового суспільства не вказано на конкретні шляхи їх реалізації, не названо суспільної сили, спроможної здійснити перебудову існуючого суспільного устрою. Від «Утопії» Т. Мора бере початок цілий напрямок в історії суспільних ідей — утопічний соціалізм, а сам автор твору став засновником цього напрямку. Т. Мор і Т. Кампанелла вважаються далекими попередниками теоретиків наукового соціалізму. У золотому фонді видатних творів соціально-політичної думки «Утопія» й «Місто Сонця» займають почесне місце як нев’янучі пам’ятки одвічної мрії людства про соціальну справедливість. Вони й сьогодні приваблюють уми наших сучасників високим гуманізмом і непохитною вірою в краще завтра людства.
Видатний англійський письменник-гуманіст, великий мислитель, державний діяч, засновник утопічного соціалізму, Томас Мор народився 7 лютого 1478 року в Лондоні, у сім’ї відомого юриста. Після закінчення граматичної школи служив деякий час пажем у домі Джона Мортона, архієпископа Кентерберійського, лорда-канцлера Англії, який, помітивши в хлопця неабиякі розумові здібності, порадив віддати його в коледж Оксфордського університету. Оксфорд на рубежі XV—XVI століть став визначним центром гуманізму в Англії. Тут викладали такі видатні англійські гуманісти, як Джон Колет, Уїльям Гроцін і Томас Лінакр. Вони були наставниками молодого Томаса Мора й згодом стали його щирими друзями-однодумцями. Навчаючись у Оксфорді в 1492—1494 рр., Т. Мор наполегливо й залюбки вивчав класичні мови, античну літературу та філософію, захоплювався мистецтвом, цікавився природознавством, астрономією і геометрією. Перебування в Оксфордському університеті мало великий вплив на формування світогляду юнака, але на настійну вимогу батька, який хотів бачити сина юристом, Мор залишає університет і присвячує себе вивченню юридичних наук. У 1502 р. він став адвокатом і одночасно викладачем права. Як адвокат Т. Мор зажив значної популярності в Лондоні завдяки своїм здібностям, чесності й сумлінному веденню справ. «Ніхто не розглядав так багато справ, як Мор, ніхто не провадив їх сумлінніше»,— писав Еразм Роттердамський. У 1504 р. двадцятишестилітнього Т. Мора було обрано в парламент членом палати громад. У цей рік король Генріх VII вимагав від парламенту надзвичайних податків, упевнений, що ніхто не посміє виступити проти його вимог. Саме тоді молодий Т. Мор так сміливо й обгрунтовано виступив проти королівських пропозицій, що Палата громад відхилила їх. Боячись переслідування з боку незадоволеного монарха, Мор відходить від політичної діяльності до кінця панування Генріха VII, тобто до 1509 р., займаючись адвокатською практикою. Вільний час він віддає поглибленому вивченню стародавніх мов і античної літератури, перекладу творів давньогрецьких авторів, складанню власних творів у віршах і прозі латинською й англійською мовами. З вступом на трон Генріха VIII, з яким гуманісти пов’язували великі надії, бачачи в ньому омріяного короля-філософа, ідеал освіченого володаря, Т. Мор повертається до громадської діяльності, входить у склад першого парламенту цього короля. У 1510 р. його призначено помічником шерифа Лондона, зокрема юридичним радником і суддею в цивільних справах. На цьому посту Т. Мор своєю непідкупністю і справедливим вирішуванням справ здобув собі великий авторитет і став помітною постаттю у політичному житті, значну популярність мав він і в колах лондонського купецтва. У 1521 р. він стає державним скарбником, у 1523 р. обирається спікером палати громад, а в 1529 р. досягає найвищого поста — стає лордом-канцлером (це був перший випадок надання цієї посади не представникові аристократії й вищого духовенства). Тим часом його стосунки з Генріхом VIII, чий деспотизм дедалі посилювався, зіпсувалися. Розрив короля з папою римським, спричинений відмовою останнього дати згоду на розлучення з першою дружиною Катериною Арагонською, секуляризація церковних маєтків, проголошення себе главою англійської церкви, встановлення абсолютної монархії та інші дії деспотичного монарха, з якими не міг миритися Т. Мор, призвели до того, що він подав у відставку з поста канцлера. За відмову присягнути Генріху VIII як главі англійської церкви колишній улюбленець короля був ув’язнений в Тауері, звинувачений у державній зраді й засуджений до страти. Вирок суду від 1 липня 1535 р. оголошував: «Вернути засудженою в Тауер, звідти волочити по землі через усе лондонське Сіті в Тайберн, там повісити його так, щоб замучився мало не до смерті, зняти з петлі, поки він ще не вмер, відрізати статеві органи, розпороти живіт, вирвати і спалити нутрощі. Потім четвертувати його і прибити по одній чверті тіла над чотирма брамами Сіті, а голову виставити на Лондонському мосту». Король «милостиво» замінив йому цю кару простим відрубанням голови. Почувши це, Т. Мор з іронією зауважив: «Борони боже моїх друзів від такої милості». Т. Мор був страчений 6 липня 1535 р. Мстивий сатрап Генріх VIII не задовольнився стратою колишнього канцлера: він конфіскував його скромний маєток і вигнав його дружину і дітей з будинку в Челсі.
Т. Мор — один з найбільш освічених представників епохи Відродження; широким був світ його наукових, літературних, культурних інтересів; глибокі знання він мав у галузі філософії, історії, політики, юриспруденції, літератури, особливо античної. Невтомно працюючи над поглибленням своїх знань, він тягнувся до життя змістовного, повноцінного, обравши собі за девіз вислів знаменитого італійського філософа-гуманіста Піко делла Мірандоли: «Не задовольняючись пересічним, пристрасно прагнути найвищого».
Т. Мор перебував у тісному зв’язку з видатними сучасними йому гуманістами різних країн: Г. Бюде, Б. Ренаном, Й. Палуданом, І. Буслідіем, П. Егідієм, Л. Вівесом, але особлива дружба встановилася між ним і славетним гуманістом Еразмом Роттердамським. Ріднила їх взаємна симпатія, тотожність політичних і морально-етичних поглядів, переконання про необхідність перебудови суспільного ладу на гуманістичній основі, опір будь-якому фанатизму, догматизму, мракобіссю, любов до античної культури й літератури. Познайомився Т. Мор з Еразмом в Англії у 1499 р. і підтримував з ним неослабну дружбу до кінця своїх днів. «Прямо-таки народжений і створений для дружби... Хто шукав досконалого зразка справжньої дружби, не знайде кращого, ніж Мор»,— так висловився про свого друга Еразм.
У домі Мора була написана в 1509 р. славнозвісна Еразмова сатира «Похвала Глупоті». Коли в 1535 р. Еразм, немічний вже від старості й хворий, дізнався про страту Т. Мора, то з невимовною тугою вигукнув: «У мене таке відчуття, немовби я сам страчений разом з ним».
Літературний доробок Т. Мора невеликий за обсягом (інтенсивна державна діяльність, широка адвокатська практика, зайнятість сімейними справами залишали, як він сам визнав у листі Петру Егідію, мало часу для літературної й наукової творчості). Але цей доробок вагомий за змістом, наснажений високим ідейним зарядом, сповнений глибокого громадянського звучання, різноманітний за жанровими ознаками. У його складі переклади з давньогрецької мови на латинську чотирьох сатиричних діалогів Лукіана та значної кількості епіграм різних авторів; з латинської на англійську — біографії Піко делла Мірандоли. Оригінальні твори представлені поемою на коронацію Генріха VIII та епіграмами, написаними латинською й англійською мовами, які позначені демократичним духом, волелюбністю й неабиякою дотепністю; визначною пам’яткою англійської прози — «Історією Річарда III», документальною розповіддю про злочини Річарда Глостера, який шляхом інтриг, обману й вбивств захопив королівську владу. Твір цей, пройнятий яскраво вираженою спрямованістю проти тиранії й беззаконня можновладців, став для В. Шекспіра основним джерелом при створенні славнозвісної драми «Річард III». Окрему групу складає низка гострих полемічно-релігійних трактатів проти М. Лютера та його англійських однодумців У. Тіндела, С. Фіша та інших, де Т. Мор виявив себе рішучим противником Реформації.
Важливе значення для пізнання біографії, політичної і літературної діяльності Т. Мора має його багата епістолярна спадщина.
Проте найпомітнішим, найоригінальнішим і найвпливовішим твором Т. Мора стала «Золота книжечка, така ж корисна, як забавна, про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія», відома під скороченою назвою «Утопія». Вона не тільки принесла авторові славу й визнання за життя, а й обезсмертила його ім’я навічно. Бо «Утопія» — один з вершинних творів епохи Відродження, новаторський за своїм задумом, вмістом і формою, знаменне й самобутнє явище не лише в літературному процесі того часу, а й в контексті світової літератури. Названа вона «Золотою книжечкою» (за своїм розміром вона справді невелика), бо епітетом «золотий», в значенні «прекрасний», «чудовий», прийнято було вже в античності характеризувати твори, які відзначалися художньою цінністю і глибоким змістом. Таким епітетом наділив свій роман римський письменник І ст. Апулей з Мадаври, назвавши його «Метаморфози, або Золотий осел». Очевидно, сам Мор усвідомлював новаторство й цінність свого твору, коли назвав його «Золотою книжечкою», та й заслуговує він цієї назви, бо проблематикою далеко випередив своє століття.
«Утопію» написав Т. Мор у 1515—1516 рр. Роботу над нею розпочав улітку 1515 р. під час перебування у Фландрії, куди виїхав у складі англійського посольства для ведення переговорів з делегацією кастільського принца Карла (пізніше — імператора Карла V) у справі відновлення торгівлі між Англією та Нідерландами, і закінчив у Англії. За словами Еразма Роттердамського (лист Ульріху Гуттену від 23 липня 1519 р.), Т. Мор спочатку написав другу книгу «Утопії» — саме ту, де розповідається про ідеальну державу утопійців, а потім — першу, отже, друга книга «Утопії» була розпочата і, можливо, закінчена у Фландрії, а перша створена в Англії. Вийшла «Утопія» з друку 1516 р. в бельгійському місті Лувені завдяки заходам Еразма Роттердамського й Петра Егідія (лист Т. Мора цьому гуманісту було вміщено перед текстом «Утопії»). Еразм і Егідій подбали і про наступні видання «Золотої книжечки».
Поштовхом для написання першої книги «Утопії» послужив удумливий і критичний аналіз англійської дійсності та громадянський біль з приводу соціальної несправедливості, яка панувала тоді в Англії. Для другої книги зразок комуністичного суспільства Мор знайшов у діалозі Платона «Держава», на який він не раз посилається в своєму творі з тією, однак, різницею, що у Платона немає соціальної рівності, притаманної «Золотій книжечці», в той час як соціальна рівність і рівність політичних прав громадян стали невід’ємними атрибутами всіх пізніших утопічних романів.
«Утопія» написана у формі розмови, яка нібито мала місце між автором — Т. Мором, його нідерландським другом, відомим гуманістом П. Егідієм, та якимось Рафаїлом Гітлодеєм, особою вигаданою, португальським моряком, який нещодавно вернувся з далеких мандрів і зумів побачити чимало країн, у тому числі й незвіданий досі острів Утопію, де він начебто прожив п’ять років і ніколи звідти не виїхав би, якби не бажання розповісти про його досконалий суспільний лад. Сама назва «Утопія», утворена Мором штучно з двох давньогрецьких слів: ου — «не» та іменника τοποs — «місце», тобто «неіснуюче місце», «неіснуюча країна». Розповідь про подорож у незвідану країну ріднить «Утопію» з давньогрецькими романами Евгемера й Ямбула, в яких мовиться про щасливе життя на фантастичних островах. Крім того, в ній відбилося тодішнє уподобання до описів подорожей, викликане великими географічними відкриттями, починаючи від Колумба. Перша книга «Утопії» містить сміливі міркування Рафаїла Гітлодея про соціальне й економічне становище Англії наприкінці XV — початку XVI ст. Собі самому Т. Мор відводить роль слухача, який нібито лише переповідає розповідь моряка, насправді ж устами Гітлодея висловлені його власні погляди. Така обережність не була зайвою в умовах деспотизму, тим паче, що ця книга по суті являє собою памфлет, нещадну критику соціально-економічного укладу Англії часів автора «Утопії». В ній змальована невідрадна картина соціального лиха й злиднів, які випали на долю найбільшої частини населення Англії — селянства. Річ у тім, що великі землевласники насильно виганяли селян з їхніх ділянок і перетворювали орні землі на пасовиська для овець, щоб постачати вовною мануфактури. Таке насильне захоплення селянських земель латифундистами, так званий процес обгороджування, призводило до обезземелення й повного зубожіння селянських мас. Цей процес, який означав початкове нагромадження капіталу, відповідав інтересам великих землевласників-феодалів й заодно промислової буржуазії, яка з’явилася на арені історії, але приніс неймовірні страждання трудовому люду. Характеристика розорення й зубожіння селянства в результаті обгороджування настільки достовірна, що К. Маркс узяв її до уваги при написанні 24-го розділу першого тому «Капіталу», присвяченого виникненню капіталізму в Європі.
Селяни, силоміць відірвані від землі заради розвитку вівчарства, приречені були на бродяжництво, поневіряння й злигодні, складаючи в умовах слабо розвинутої промисловості численну армію передпролетарів, змушених дешево продавати свою робочу силу. Т. Мор гнівно таврує паразитизм феодального дворянства, яке «живе байдикуючи, мов трутні», та його незліченної прислуги. У першій книзі «Утопії», з її яскраво вираженою антифеодальною й антибуржуазною спрямованістю, автор постає на весь зріст як захисник інтересів трудящих, немилосердно експлуатованих феодалами і буржуазією. Тим-то слушно Еразм Роттердамський зауважив, що «Мора можна сміливо назвати опікуном всіх бідарів» (лист Ульріху Гуттену від 23 липня 1519 р.).
У результаті аналізу соціально-економічного становища Англії Т. Мор приходить до висновку, що «повне скасування приватної власності є єдиною передумовою рівного й справедливого розподілу матеріальних засобів і забезпечення людям щасливого життя»; великим соціальним лихом він називав війну, яка нестерпним тягарем лягав на плечі трудящих, протиставляв її благодаті миру. «Про мир,— пише Мор,— треба більше дбати, ніж про війну».
У другій книзі «Золотої книжечки» як протиставлення порочному, несправедливому соціально-політичному устрою Англії часів Т. Мора змальовано ідеальне суспільство, засноване на комуністичних засадах, яке, за словами Рафаїла Гітлодея, існує на острові Утопія. На цьому острові створено безкласове суспільство соціальної рівності, без експлуатації людини людиною, бо немає там приватної власності, а в основу соціального устрою покладено суспільну власність: земля, будинки, засоби виробництва, вся продукція, яка виготовляється для споживання, є всенародним добром. При відсутності приватної власності громадяни Утопії на перший план ставлять громадський добробут, а не власні корисливі інтереси. В Утопії діє загальнообов’язкова трудова повинність, плодами праці користуються всі на рівних правах відповідно до своїх потреб. Активну участь у суспільному виробництві й громадському житті беруть і жінки. Фізичною працею зобов’язані займатися всі, за винятком службових осіб, правителя держави й вчених. Шестигодинний робочий день при свідомому ставленні до праці забезпечує достатньо продуктів для всього населення. Решту вільного часу жителі Утопії присвячують відпочинку, інтелектуальним заняттям і культурним розвагам. Освіта доступна для всіх. Таким чином, у державі утопійців створено всі умови для всебічного, гармонійного фізичного й духовного розвитку громадян, для максимального задоволення духовних запитів. Політичний устрій острова грунтується на засадах демократизму. Держава утопійців — це демократична республіка, в якій службові особи вибираються на один рік, за винятком правителя, що обирається довічно. Волю народу виражає сенат, у компетенцію якого входять законодавчі функції, загальне керівництво виробництвом, судочинство, контроль за правильним розподілом продуктів у країні. Демократичний характер держави утопійців виявляється і в релігійній терпимості щодо різних вірувань, існуючих на острові. У цій книзі Мор ставить питання про ліквідацію протилежностей між містом і селом, між фізичною й розумовою працею.
Такі основні риси соціально-політичного ладу Утопії. Сучасне ж європейське суспільство уявляється Мору «змовою багатіїв», які використовують державу як знаряддя для захисту своїх корисливих інтересів, для обману й експлуатації трудящих. У проекті ідеальної досконалої держави Т. Мора є й слабкі сторони. Це — відсутність ідеї технічного прогресу, наявність рабства (інститут рабства не фігурує вже в проекті досконалої держави Т. Кампанелли), орієнтація на відстале сільське господарство й ремісничі майстерні. Однак, незважаючи на це, «Утопія» в історії соціальних ідей посідає визначне місце. Історичне значення цієї книги полягає в тому, що в ній «на зорі Нового часу Томас Мор запропонував людству розумно обгрунтоване вирішення проблеми соціальної справедливості й утвердження комуністичної спільності та рівності всіх людей». «Утопія» відкрила в розвитку суспільної думки новий напрямок, так званий утопічний соціалізм. Заголовок твору «Утопія» став загальною назвою для позначення описів вигаданої країни з ідеальним суспільним ладом без указання конкретних заходів для його здійснення.
Високо оцінили появу «Утопії» гуманісти — сучасники Т. Мора — такі як Еразм Роттердамський, П. Егідій та інші. Буслідій висловив переконання, що «Утопію» будуть читати всі народи, її будуть славити в усі віки, оскільки там немає власності: у всіх усе спільне. Тому все тут спрямоване... не для забаганки небагатьох, а для підтримання однієї лише справедливості, рівності й спільноти.
В політичній і соціальній літературі відомо мало творів, які мали б такий тривалий вплив на суспільну думку, як невелика книжечка Т. Мора. Вона започаткувала в літературі окремий жанр — утопічний роман, суть якого становить не захоплюючий сюжет, не психологія зображуваних осіб, а опис досконалого, справедливого суспільного ладу. Її вплив помітний на таких творах, як «Християнополь» В. Андрея (1619), «Місто Сонця» Т. Кампанелли (1621), «Нова Атлантида» Ф. Бекона (1627), «Подорож в Ікарію» Е. Кабе (1842—1848), «Вісті нізвідкіля» У. Морріса (1891) та інших. Як в «Утопії» Т. Мора, так і в цих утопічних романах серцевину складає соціальна проблематика, але це не наукові трактати, в них немає наукової системи викладу, погляди автора подані в художній формі, щоб твір був не сухим науковим чи публіцистичним трактатом, а захоплюючим чтивом, не лише вагомий за змістом, а й цікавий за формою.
«Утопія» написана латиною — універсальною мовою тогочасної освіченої Європи. Нею користувалися гуманісти епохи Відродження, вона була мовою науки, дипломатії, університетського викладання, католицької церкви. Якщо письменники того часу ставили собі за зразок мову класиків римської прози, зокрема Ціцерона, не допускаючи ніяких неологізмів, архаїзмів і вульгаризмів, то латинській мові «Утопії», хоч за її основу послужила добірна проза класичного періоду римської літератури, властиві лексичні елементи, характерні для пізньої латини, зокрема для середньовічної,— неологізми, грецизми тощо. Про те, що Мор блискуче володів латинською мовою, свідчить його літературна спадщина, цей хист проявився і в «Утопії».
Стиль «Утопії» ясний, дохідливий, різноманітний залежно від змісту: тут в елементи живої розмовної мови, спокійної розповіді, наукового опису, юридичної й релігійної термінології, науково-філософської аргументації, наявне сатирично-гумористичне забарвлення. Гуманісти — Еразм, Бюде, Ренан — хвалили літературний талант Мора, «силу і багатство його красномовства, чистоту, міць і виразність його латинської мови». Завдяки латині, інтернаціональній мові того часу, «Утопія» переступила межі Англії, знайшла міжнародний відгомін і стала доступною для широких кіл освічених сучасників. Пізніше європейці знайомилися з нею у перекладах на національні мови. «Утопія» Томаса Мора близька й зрозуміла радянським людям ідеєю безкласового суспільства й держави з демократичним устроєм, де немає приватної власності, експлуатації людини людиною, де усуспільнені засоби виробництва, де праця є почесним обов’язком кожного громадянина, де всім відкритий доступ до освіти; близька своїм гуманістичним пафосом («Ніякі блага світу,— писав Мор,— не можуть зрівнятися з життям людини»), закликом до миру і засудженням війни, переконанням, що побудова комуністичного ладу можлива при наявності високої свідомості членів суспільства, при вболіванні всіх за громадське, як за своє власне. Тим-то в Москві неподалік від Кремлівської стіни стоїть гранітний обеліск, на якому викарбувано імена визначних мислителів та революціонерів, що внесли свій вклад у визволення людства від експлуатації й безправ’я. Серед них і ім’я творця «Утопії» Томаса Мора.
«Утопія» перекладена багатьма європейськими мовами. Перший переклад виконав англійською мовою й опублікував у 1551 р. Р. Робінсон. Є декілька перекладів російською мовою. Перший з них, невідомого автора, виданий за панування Катерини II у 1789 р.; другий здійснено в 1790 р. не з латинського оригіналу, а з французького перекладу. Потім «Утопія» з’явилася аж у 1901 р. у перекладі Є. Тарле як додаток до його магістерської дисертації «Суспільні погляди Томаса Мора в зв’язку з економічним становищем Англії». Декілька видань витримав переклад О. Генкеля (перше видання 1903 р., четверте —1928 р.), в основу якого було покладено не латинський оригінал, а німецький переклад. З мови оригіналу був виконаний переклад відомого філолога-класика О. І. Малеїна (1935 р., 1947 р.; трете видання, відредаговане Ф. О. Петровським, вийшло в 1953 р. воно ж перевидане в книзі «Утопический роман XVI—XVII вв.» — Серия «Библиотека всемирной литературы»). Новий російський переклад («Утопия», М., 1978) належить Ю. М. Каган.
До українського читача озвалася «Утопія» в 1930 р. завдяки перекладу професора Київського університету І. В. Шаровольського. Його бібліографічна рідкість викликала потребу заново прочитати безсмертну «Утопію» й донести її до широких читацьких мас України. Це і є завданням нинішнього перекладу.
Дорогий Петре Егідію, мені трохи соромно посилати тобі майже після року оцю книжечку про державу утопійців, яку ти, безперечно, сподівався одержати через півтора місяця. Адже ти знав, що, пишучи цей твір, я не потребував ані вдаватися до вигадок, ані обдумувати його композицію — залишалося тільки переказати розповідь Рафаїла, яку я чув разом з тобою. З тієї ж причини в мене відпала турбота про вишуканість, бо мова оповідача не могла бути добірною, насамперед тому, що він розповідав без підготовки; далі, як тобі відомо, оповідач виявився не так добре обізнаний з латинською, як з грецькою мовою. Тим-то що більше мова переказу наближалася б до його невибагливої простоти, то ближчою була б до правди. Саме про неї я повинен дбати якнайбільше, що й роблю.
Признаюсь тобі, друже Петре, ось у чому: наявність готового матеріалу настільки полегшила мою працю, що мені майже нічого не залишилось зробити. У противному разі, як обдумування матеріалу, так і розпланування його вимагали б чимало часу та наполегливості навіть від людини неабиякого обдаровання й непересічної вченості. А якби ще від мене вимагали писати не тільки правдиво, а й красномовно, то, щоб виконати таку вимогу, не вистачило б мені ні часу, ні наполегливості. Тепер, коли відпали ці труднощі, через які довелося б пролити стільки поту, мені залишилось одне — всього-на-всього записати почуте, а це було вже завданням неважким. Проте для виконання цього «неважкого завдання» інші мої заняття залишили мені обмаль часу. Бо безнастанно я зайнятий судовими справами, причому одні з них веду сам, другі слухаю, треті долагоджую як посередник, четверті вирішую як суддя; одного доводиться відвідувати в службових справах, іншого — в приватних. І ось, присвятивши цим заняттям мало не весь день, решту його я віддаю своїм рідним, а собі, тобто літературі, не залишаю нічого.
Повернувшись додому, треба, звичайно, порозмовляти з дружиною, побалакати з дітьми, поговорити із слугами. Усе це я вважаю за свій обов’язок, який треба виконати, якщо не хочеш бути у своєму домі чужою людиною. Та й взагалі слід старатися бути якнайприємнішим для тих, кого або природа призначила тобі в супутники життя, або випадок так велів, або ж ти сам собі вибрав. Важливо тільки не псувати рідних надмірною ласкавістю чи поблажливістю робити із слуг панів.
Серед таких ось занять непомітно минають дні, місяці, роки. Коли ж тут писати? До речі, я ще нічого не сказав ні про сон, ні про їду, яка в багатьох людей забирає не менше часу, ніж сон, що поглинає ледь не половину життя. Своїм набутком я роблю тільки той час, який викрадаю у сну і їди. Його, звичайно, малувато, все ж маю його дрібку і завдяки цьому хоч і поволі, але нарешті закінчив «Утопію». Посилаю тобі, дорогий Петре, щоб ти її прочитав і нагадав про окремі факти, якщо вони випали з моєї уваги. Щоправда, я своїй пам’яті досить довіряю, але не настільки, щоб думати, що я не міг нічого призабути. Річ у тім, що Іоанн Клемент, мій вихованець, дуже мене збентежив. Він, як тобі відомо, був разом з нами (я радо дозволяю йому бути присутнім при будь-якій розмові, що може дати йому якусь користь, бо чекаю рясних плодів від того пагінця, який почав зеленіти завдяки заняттям грецькою і латинською мовами). Наскільки я пригадую, Гітлодей розповідав, що Амауротський міст на річці Анідр завдовжки п’ятсот футів, а мій Іоанн твердить, що треба двісті футів відняти: ширина річки, за його словами, не перевищує трьохсот футів. Пригадай собі, будь ласка, як воно було насправді. Якщо ти такої самої думки, як Іоанн, то я погоджусь і визнаю свою помилку. Якщо ти не пригадуєш, то залишу, як написав, бо мені здається, що я добре запам’ятав. Взагалі буду старатися із усієї сили, аби в моїй книжечці не було неправди; в сумнівних випадках я скоріше скажу неправду ненароком, ніж збрешу навмисне, бо волію бути чесною людиною, ніж хитромудрою.
Зрештою, цьому легко можна буде зарадити, якщо ти дізнаєшся від самого Рафаїла особисто або листовно, а це слід тобі зробити ще через іншу заковику, яка виникла, не знаю лише з чиєї вини: з моєї (це скоріше всього), чи твоєї, чи самого Рафаїла. Річ у тім, що ні нам не впало на думку запитати, ні він сам не здогадався сказати, в якій частині Нового Світу розміщена Утопія. Я ладен був би, звичайно, цей недогляд виправити, пожертвувавши немало грошей із власних заощаджень. Бо, з одного боку, мені соромно самому не знати, в якому морі лежить цей острів, про який я стільки розповідаю, а з другого боку, незручно перед іншими людьми, особливо перед одним благочестивим чоловіком, теологом за фахом, який запалився неймовірним прагненням відвідати Утопію не з марної забаганки чи з цікавості побачити щось нове, а щоб підтримувати і зміцнювати нашу релігію, яка там щасливо пустила коріння. Аби зробити це в офіційний спосіб, він вирішив попередньо клопотатися, щоб папа римський послав його туди й призначив єпископом для утопійців; його ніскільки не бентежить та дражлива обставина, що сану цього він домагається випрошуванням. Він вважав таке домагання виправданим, оскільки воно не походить ні з честолюбства, ні з користолюбства, а з побожності.
Тому-то прошу тебе, мій Петре, звернутися до Гітлодея або особисто, якщо тобі це зручно, або ж листовно, якщо він далеко від тебе, і домогтися того, щоб у цьому моєму творі не було ні крихітки неправди, а все відповідало достовірності. Останнім часом я схиляюсь до думки, чи не краще було б показати цю книжечку йому самому. Адже ніхто інший не зумів би так добре, як він, виправити помилки, якщо вони там є, а він не зможе цього зробити інакше, як не прочитавши все, що я написав. Ти ж матимеш нагоду відчути — подобається йому мій твір, чи він нерадо сприймає його. Адже якщо він сам вирішив описати свої пригоди, то, очевидно, не бажав би, щоб я це зробив за нього. У всякому разі, я не хотів би виданням твору про державу утопійців випередити Гітлодея й перехопити в нього красу і привабливість новизни.
Зрештою, правду кажучи, я досі не вирішив остаточно, чи взагалі видавати мені книжку. Бо в людей смаки такі різні, вдачі такі примхливі, душі такі невдячні, погляди такі недоречні, що, бачиться, далеко щасливіше живуть ті, хто у веселому і приємному настрої догоджає собі у всьому, ніж ті, хто сушить собі голову, як би то видати щось таке, що принесло б користь чи насолоду розбещеним або й невдячним. Переважна більшість людей не знає літератури, а багато нехтують нею. Невіглас відкидає все те, що йому незрозуміле, а напівграмотний відкидає як буденне те, що не рясніє старовинними словами; декому подобається лише давнина, більшості — тільки сучасне. Один настільки похмурий, що не визнає жартів, інший настільки позбавлений почуття гумору, що не терпить дотепів; тугодум боїться будь-якої насмішки, як той, кого покусала скажена собака; дехто до того непостійний, що, сидячи, хвалить одне, а стоячи — інше. Є такі, які сидять у шинках і, попиваючи вино, висловлюються про таланти письменників та з поважним виглядом гудять усе, що завгодно, смикаючи письменників за їхні твори, немов за волосся, а самі тим часом перебувають, як мовиться у приказці, «поза обстрілом». Ці розумники так чисто поголені з усіх боків, що в них немає жодної волосинки, за яку можна було б ухопитись. Далі, є люди настільки невдячні, що навіть тоді, коли їм якийсь твір дасть насолоду, вони все одно не відчувають любові до автора; вони схожі на тих невихованих гостей, які, запрошені на розкішний бенкет, ідуть нарешті додому, не подякувавши господарю. Добре було б, якби ти влаштував своїм коштом бенкет для людей, що мають тонкий смак, різні уподобання і до того ж відзначаються пам’ятливістю і вдячністю.
А все ж таки, мій Петре, поговори з Гітлодеєм про те, що я тобі казав. Адже потім можна буде ще раз справу обміркувати. Зрештою, за розум я взявся лише тоді, коли закінчив писати твір. Що ж до видання твору, то я в майбутньому, якщо Гітлодей цього забажає, піду за порадою друзів і передусім твоєю.
Будь же здоровий, мій дорогий Петре Егідію, разом з твоєю прекрасною дружиною. Люби мене, як завжди, бо я тебе люблю навіть більше, ніж раніше.
Не так давно найнепереможніший король Англії Генріх, восьмий з черги під цим іменем, щедро наділений всіма рисами визначного володаря, мав неабиякого значення спірні справи з найяснішим державцем Кастілії Карлом. Так ось, щоб вести переговори і владнати непорозуміння, наш король відправив мене послом у Фландрію як супутника і порадника незрівнянного мужа Кутберта Тунсталла, якого нещодавно король, на превелику радість усіх, призначив начальником архіву. Я не буду ніскільки його хвалити — не з побоювання, щоб мене, як його відданого друга, не запідозрили у надто прихильному свідченні його заслуг, а тому, що його чесноти і вченість ціную вище, ніж я міг би передати їх словами. Вони до такої міри відомі й знамениті, що розводитися про них нема потреби, хіба що, славлячи його особу, я опинився б у становищі людини, якій, як-то кажуть, забаглося лампою освітити сонце.
У Бругге, відповідно до домовленості, нас зустріли ті, кому державець доручив вести справу,— всі люди визначні. Серед них головною особою був бургомістр Бругге, чоловік вельмишановний, а вустами і душею посольства — Георгій Темсіцій, настоятель собору в Касселі, красномовний не лише від ученості, а й від природи. До того ж він був чудовий правознавець і неабиякий мастак вести переговори завдяки своєму таланту й великому досвіду.
Коли ми, збиравшись не один раз, у дечому не дійшли певної згоди, вони, попрощавшись з нами, поїхали на кілька днів у Брюссель, щоб дізнатись про думку їхнього державця. А я тим часом, скориставшись нагодою, поїхав у Антверпен. Під час мого перебування в цьому місті відвідували мене різні люди, але наймилішим із усіх був Петро Егідій, уродженець Антверпена, чоловік надзвичайно приємний, славнозвісний серед своїх співгромадян великою чесністю й поважністю, достойний якнайвищої пошани. Не знати, чому більше при його молодому віці слід було дивуватись — його вченості чи гарному характеру (він-бо вельми порядний і високоосвічений). До того ж він ставився до всіх з відкритим серцем, а в стосунках з друзями виявляв таку прихильність, безпосередність, вірність і щире почуття, що годі, мабуть, знайти кого-небудь, хто міг би зрівнятися з ним щодо прикмет досконалого друга. Властива йому рідкісна скромність, навіть без дрібки вдаваності, ні в кого не мала стільки простодушності, поєднаної з розсудливістю, як у нього. Далі, в розмові він був такий милий, так незлобливо жартівливий, що своєю невимушеною привітністю і приємними балачками полегшував мені в значній мірі тугу за батьківщиною, рідною домівкою, дружиною й дітьми, побачити яких охопило мене тривожне прагнення, бо вже минуло більше чотирьох місяців, як я їх не бачив.
Одного разу я був на богослужінні в храмі діви Марії, прекрасній будівлі, куди ходить сила-силенна віруючих. Коли закінчилася відправа і я мав вернутися в заїзд, то випадково побачив, як Егідій розмовляв з якимсь підстаркуватим чужоземцем, із засмаглим обличчям, довгою бородою та з дорожнім плащем, що недбало звисав з його плеч. Обличчям і одягом він скидався на моряка. Помітивши мене, Петро підходить до мене і вітається. Я хотів відповісти йому, але він відводить мене трохи вбік і каже: «Бачиш цього чоловіка? — і показує на того, з яким він щойно на моїх очах розмовляв.— Я,— каже він,— намірявся прямо звідси повести його до тебе».— «Я був би дуже радий,— відповідаю я й додаю: — Не так йому, як тобі».— «І зовсім ні,— заперечує Егідій,— коли б ти знав цього чоловіка, то зрадів би саме йому. Річ у тім, що з усіх людей на світі ніхто не міг би розповісти тобі стільки історій про невідомі країни та їхніх жителів, скільки знає він, а мені відомо, як жадібно ти слухаєш такі новини».— «Виходить,— кажу,— я правильно здогадався, бо зразу, з першого погляду, визначив, що цей чоловік — мореплавець».— «Усе-таки,— не погоджується Петро,— ти дуже помилився, бо він, щоправда, плавав по морях, але не як Палінур, а скоріше як Улісс, точніше — як Платон. Адже цей Рафаїл (таке його ім’я, а прізвище Гітлодей) чудово знає латинську мову та й грецькою володіє досконало. Причому, грецьку він засвоїв навіть грунтовніше, ніж латинську, бо цілком присвятив себе філософії, а в цій галузі людського знання, як він дізнався, латинською мовою немає нічого гідного уваги, крім деяких творів Сенеки та Ціцерона. Віддавши братам отчий маєток, яким він володів у себе на батьківщині (сам Рафаїл — португалець), і бажаючи побачити світ, він приєднався до Амеріго Веспуччі й був його нерозлучним супутником у трьох подорожах із тих славних чотирьох, про які повсюдно сьогодні читають, але з останньої подорожі назад не повернувся. Річ у тім, що Рафаїл наполегливо догоджав Амеріго і навіть домігся від нього бути в числі тих двадцяти чотирьох чоловік, яких залишили у фортеці наприкінці останнього мореплавання. Отже, його залишили згідно з його власним бажанням, бо до душі йому більше були мандри, ніж турбота про розкішний гробовець у рідному місті. Адже з його вуст постійно злітали такі вислови: „Хто не має урни, того прах у небі спочинок знайде“, або: „Дорога до Всевишнього звідусіль однакова“. Якби не милосердя боже, то він дорого заплатив би за такий спосіб мислення.
Розлучившись з Веспуччі, Рафаїл з п’ятьма товаришами з фортечного гарнізону об’їхав багато країн і наостанок якимсь дивом опинився на Тапробані, звідки прибув у Калікут, де застав, немов на замовлення, кораблі португальців, і зрештою, над усяке сподівання, повернувся на батьківщину».
Коли Петро розповів це, я подякував йому за таку увагу до мене і за бажання посприяти мені насолоджуватися розмовою з цим чоловіком у надії, що його розповідь буде мені приємною. Тепер я звернувся до Рафаїла. Після обміну привітаннями і висловами загальноприйнятої ввічливості, які звичайно кажуть при першій зустрічі незнайомі люди, ми всі пішли до мене додому. Там у саду сіли собі на лавку, вкриту зеленим сукном, і почали розмову.
Рафаїл, отже, розповів нам, як після від’їзду Веспуччі він сам і його товариші з фортеці почали поступово ласкавою поведінкою приваблювати до себе тубільців і спілкуватися з ними не тільки у повній безпеці, а й в найкращій дружбі. Згодом здобули вони приязнь та прихильність їхнього володаря (ім’я його й назву країни Рафаїл не запам’ятав). Завдяки його щедрості він сам і п’ятеро його товаришів одержали вдосталь харчів і грошей на дорогу, а також найнадійнішого провідника (бо по воді доводилось просуватися на плотах, а суходолом — на возі), щоб провів їх до інших володарів, куди вони прямували з якнайкращими рекомендаціями. Після багатоденної подорожі вони відвідали малі та великі міста в пристойно впорядкованих державах з великим населенням. А поблизу лінії екватора, обабіч нього на всьому просторі, охопленому бігом сонця, побачили безлюдні пустелі, висушені безупинною спекотою. Скрізь бруд, похмура природа, все суворе й необроблене, всюди водяться хижі звірі та змії, живуть люди, не менш дикі, ніж звірі, і не менш небезпечні. Зрештою, що далі вони їхали від екватора, то поволі все ставало кращим: і небо лагідніше, і земля милує око зеленню, і норов у тварин ласкавіший. Насамкінець з’явилися народи, великі та малі міста, де велася жвава сухопутна і морська торгівля — внутрішня, з найближчими сусідами, а також зовнішня — з найвіддаленішими племенами.
Рафаїлу пощастило відвідати багато країн, змірявши їх уздовж і впоперек завдяки тому, що не тільки його, а й його товаришів радо брали на будь-який корабель, що вирушав у дорогу. Він розповідав, що кораблі, які вони побачили в перших країнах, мали плаский кіль, на щоглах були напнуті вітрила з позшиваних шматків папірусу або з лози, а в інших місцях — із шкіри. Далі вони надибували кораблі з загостреними днищами та з вітрилами з конопляного полотна, нарешті з’явилися кораблі, цілком схожі на наші. Їхні моряки були добре обізнані з морем і розбирались у погоді. За словами Рафаїла, вони щиро йому дякували, бо він навчив їх користуватися магнітною стрілкою, про існування якої вони досі не знали і через те, зрозуміла річ, з острахом пускалися в море, не зважуючись плавати в іншу пору року, а тільки влітку. Тепер, покладаючись на цей інструмент, моряки не бояться зимових буревіїв. Як наслідок — вони стали більш безтурботними, аніж убезпеченими від лиха. Тим-то слід побоюватися, що винахід, який мав дати їм користь, може через нерозважливість стати причиною великих бід.
Розповідати докладно про все, що і в якій країні він бачив, було б надто довго, та й не входить воно в мету цього твору; можливо, ми поговоримо про це іншим разом. Особливо ж доцільно буде звернути головну увагу на розумні й корисні установи, помічені цим мандрівником у народів, які досягли певного рівня культури. Про все це ми жадібно розпитували його, і він дуже радо відповідав на наші запитання. Поки що ми утрималися від розпитувань про різні чудовиська, бо вони перестали бути чимсь незвичайним. Усіляких Скілл, хижих Келен, людожерних Лестригонів та подібних їм жахливих страховиськ можна знайти ледь не скрізь, а ось громадян з розумними і здоровими поглядами на життя ти не всюди знайдеш.
Зрештою, відмітивши у цих нових народів чимало хибних законів, Рафаїл разом з тим перелічив багато таких, що могли б послужити прикладом для виправлення помилок, яких припустилися наші міста, народи, племена й королівства.
Тепер я маю намір переповісти те, що він розповідав про звичаї й установи утопійців. Попередньо, однак, перекажу розмову, яка послужила неначе переходом до згадки про цю державу.
Так ось, Рафаїл дуже влучно перелічив спершу хиби в державному устрої нашому і тих народів (а їх назбиралося чимало тут і там), далі він підкреслив розумні установи, наявні як у нас, так і в них, причому він характеризував звичаї й здобутки кожного народу так проникливо, що складалось враження, немовби він прожив увесь вік у тих краях, де зупинявся лише ненадовго.
Тому Петро, який з подивом слухав його, сказав: «Далебі, мене дивує, дорогий Рафаїле, чому ти не запропонуєш свої послуги якомусь королю. Я впевнений, що ти припав би до вподоби будь-якому з них, бо своєю вченістю і знанням людей та країн міг би не лише їх розважати, а й повчати добрими прикладами й допомагати мудрими порадами, водночас ти чудово влаштував би свої власні справи та й подбав би про своїх рідних».
«Що стосується моїх рідних,— відповів він,— то я про них не журюсь, бо, думається мені, я чесно виконав свої зобов’язання щодо них. Інші тільки на схилі віку або в час хвороби відписують їм своє майно, причому навіть неохоче це роблять, і тільки тому, що не можуть більше його доглядати, а я розподілив усе, що мав, поміж рідних і друзів, будучи не лише сповна здоровим і міцним, а й молодим. Гадаю, що вони повинні бути задоволені моєю добротою й не вимагатимуть від мене ще чого-небудь, приміром, щоб я заради них поступив на службу до королів».