«Твоя правда,— сказав Петро,— але я мав на увазі інше: щоб ти став не слугою, а робив послуги королям».— «Слово „послуга“ лише на один склад довше, ніж слово „слуга“»,— зауважив Рафаїл. «Як би ти це не витлумачив,— мовив Петро,— я вважаю, що в такий спосіб ти міг би принести користь не лише поодиноким людям, а й всьому суспільству, та й поліпшити своє становище».— «Поліпшити своє становище, обираючи шлях, від якого відсахується моя душа? — спитав Рафаїл.— Тепер я живу, як хочу, а це, безперечно, випадає на долю небагатьом багряноносцям. Хіба без мене мало таких, що запобігають ласки у можновладців? Ти гадаєш, що станеться велика біда, якщо обійдуться без мене або когось іншого, подібного до мене?»
Тоді я сказав: «Дорогий Рафаїле, ясна річ, що ти не жадібний ні до багатства, ні до влади, і людину таких поглядів я, звичайно, поважаю й шаную не менш від кого-небудь із можновладців. А втім, мені здається, що ти зробиш велику справу, достойну тебе і твого розуму, такого шляхетного й філософського, якщо присвятиш свій талант і наснагу суспільству, навіть якби це пов’язано було з певними особистими втратами. Бо коли б ти став радником якогось великого володаря, то міг би принести неабияку користь, схиляючи його до правди й чесності. А що ти саме так діяв би — я не сумніваюсь. Адже від правителя, немов з невичерпного джерела, ллється на весь народ струмінь усілякого добра й зла. Ти завжди завдяки своїй досконалій вченості навіть при відсутності відповідної практики, більше того, хоч би й без ученості, а лише завдяки пребагатому життєвому досвіду, став би видатним порадником будь-якого з королів».
«Дорогий Море,— відповів Рафаїл,— ти припускаєшся подвійної помилки: по-перше, щодо мене, по-друге, щодо самої справи. Бо в мене немає здібностей, які ти мені приписуєш, і якби навіть вони й були у найвищому ступені, то й тоді моє відречення від особистої свободи не дало б державі ніякої користі. По-перше, річ у тім, що володарі здебільшого радніше займаються справами військовими (а в них я не маю ніякогісінького досвіду та й не бажаю його мати), ніж благородними мирними справами. Далеко настирливіше вони дбають про те, щоб усіма правдами й неправдами завоювати нові країни, ніж про те, щоб добре правити своїми володіннями. Крім того, в складі королівської ради немає нікого, хто був би справді настільки розумний, щоб не потребував поради іншого, і немає такого, хто, маючи власну думку, був настільки розумним, щоб хотів прислухатися до поради іншого; ці радники тільки те й роблять, що підтакують найнедоречнішим висловлюванням улюбленців володаря й силкуються своєю згодою досягнути їхньої ласки. Звичайно, сама природа влаштувала так, що серцю кожного милі його власні творіння. Це ми бачимо і в тваринному світі: крукові подобається його пташеня, мавпі — любе її малятко. Отже, коли в королівській раді, де з заздрощів нехтують чужою думкою або найкращими вважають лише свої поради, хтось переповідає те, що прочитав про давноминулі події, чи те, що побачив в інших країнах, то слухачі поводять себе так, немовби уявлення про їхню мудрість наражене на небезпеку,— вони бояться, що заживуть слави дурнів, якщо їм не вдасться знайти помилок у чужих поглядах. А коли доказів їм не вистачає, то вдаються до такого прийому: це, кажуть, було до душі нашим предкам, з якими ми хотіли б зрівнятися щодо мудрості. Сказавши таке, вони заспокоюються, переконані, що чудово себе захистили. Виходить, неначе велика небезпека виникла б для держави, якби знайшовся хтось мудріший у чому-небудь від предків. З усім тим, що вони вдало запровадили в життя, ми дуже радо миримось, але коли в якійсь справі можна порадити розумну зміну, ми вмить судомно чіпляємося за цей довід і не дозволяємо ніяких змін. З такими зарозумілими, недоречними, безглуздими міркуваннями я зустрічався часто-густо в різних країнах, а одного разу також в Англії».
«Скажи, будь ласка,— запитав я,— ти був у нашій країні?» — «Був,— відповів Рафаїл,— я жив там кілька місяців, невдовзі після страхітливої поразки, якої зазнали повсталі західні англійці у громадянській війні проти короля. У цей час я багато чим зобов’язаний вельмишановному панотцеві Джонові Мортону, архієпископові Кентерберійському і кардиналові, тодішньому канцлерові Англії. Муж цей, дорогий Петре (я звертаюсь до тебе, бо Мор знає, про що я хочу розповісти), заслуговував пошани не стільки за своє високе становище, скільки за розум та доброчесність. Він мав середній зріст і ще не зігнувся від похилого віку, вираз його обличчя викликав повагу, а не страх. У поведінці він був невимушений, але разом з тим серйозний і статечний. Інколи він любив, звертаючись до прохачів гострішим тоном, але не на шкоду їм, перевірити, яка в кого вдача, яке самовладання властиве тому чи іншому. Захоплювався чужою чеснотою, немов своєю власною, аби тільки в людині не було зухвалості. Таких він вважав здатними займати державну посаду. Мова його була витончена й рішуча. Притаманні йому були глибоке знання права, незрівнянний розум, дивовижна пам’ять. Свої виняткові природні дані він удосконалив наукою й різними вправами. У мене склалось враження, що король цілком довіряв його порадам, і під час мого перебування в Англії правління державою спиралося саме на них. Адже майже з юнацьких літ, опинившись одразу після школи при королівському дворі, Мортон усе життя був причетний до найважливіших справ, безнастанно зазнавав на собі різних примх долі й у вирі багатьох великих небезпек набрався значного державного досвіду, а набутий в такий спосіб досвід не скоро зникає.
Коли одного разу я сидів у нього за столом, був там випадково якийсь мирянин, знавець ваших законів. Він ні сіло ні впало почав на всі лади вихваляти те суворе правосуддя, яке застосовувалось тоді до злодіїв. Розповідав він, що вішали їх повсюдно, інколи по двадцять на одній шибениці, причому не міг вийти з дива (саме так він висловився), що хоч мало кого з них минає смертна кара, але від якоїсь проклятої долі злодіями скрізь аж кишить. Тоді я, зважившись у присутності кардинала вільно висловити свою думку, промовив: „Нічого тобі дивуватися. Таке покарання злодіїв виходить поза межі справедливості й не дає суспільству ніякої користі. Як відплата за крадіжки воно надто суворе, однак, незважаючи на це, покінчити з цими злочинами не спроможне. Бо проста крадіжка — не такий вже тяжкий злочин, щоб за нього карати смертю, та й найсуворіша кара не зможе втримати від злодійства тих, хто не має іншого способу заробити собі на прожиток. У цьому відношенні не тільки ви в Англії, а й більшість людей на світі, на мою думку, наслідуєте поганих наставників, які воліють лупцювати учнів, аніж їх учити. Адже крадієві наперед визначено тяжкі й жахливі муки, хоч доцільніше було б подбати про такий лад, який забезпечив би всім членам суспільства засоби для життя. Тоді ні в кого не виникло б страшної необхідності спершу вкрасти, а потім загинути“».
Правознавець зауважив: «Про це достатньо подбали. Є ремесла, є землеробство, з них можна жити, якби тільки люди самохіть не воліли допускатися злочинів».— «Ні, так тобі не викрутитися, — відповів я.— Насамперед облишимо тих, хто часто повертається додому каліками з зовнішніх і внутрішніх, громадянських, війн, як недавно у вас після Корнуельської битви і дещо раніше — після війни з Францією. Ці люди заради держави й короля втрачають руку чи ногу, і каліцтво не дає їм змоги займатись колишнім ремеслом, а вік не дозволяє навчитися нового, їх, однак, повторюю, не берімо до уваги, бо війни виникають через певні проміжки часу. Пригляньмося до повсякденного життя. Чимало представників нашої знаті те й роблять, що не тільки самі живуть байдикуючи, мов трутні, за рахунок чужої праці, наприклад, орендарів їхніх розлогих земель, здираючи з них шкіру для помноження прибутків (бо лише таку господарність знають ці люди, зрештою, марнотратні до краю, хоч би мали піти в світ з жебрацькою торбою),— мало того, вони оточують себе величезною юрбою гультяїв-слуг, які не навчились ніякого ремесла, що забезпечило б їм прожиток. Як тільки їхній пан помре або самі занедужають, їх незабарно виганяють, бо знать воліє утримувати дармоїдів, ніж хворих, та й часто спадкоємець померлого не в силі прогодувати батьківську челядь. Отож вигнанці живуть надголодь або крадуть скільки влізе. Та й що їм залишається робити? А коли, поневіряючись, вони подеруть собі одяг і підірвуть своє здоров’я, їх, знесилених хворобою, вкритих лахміттям, ні знать не зволить взяти на утримання, ні селяни не зважаться наймати, знаючи добре, що той, хто виріс безтурботно в неробстві й звик до розкоші, хто, озброєний шаблею й щитом, звисока дивився на сусідів і нехтував всіма навкруг себе, тепер ніяк не здатний мотикою та заступом за мізерну плату і скромні харчі служити вірно бідарю».
На це мій співрозмовник заперечив: «Нам і треба в першу чергу підтримувати таких людей: адже коли спалахне війна, то саме вони, наділені шляхетним і високим способом мислення, а не ремісники й хлібороби, становитимуть силу і боєздатність війська».
«Прекрасно,— зауважив я,— з таким самим правом ти можеш сказати, що заради війни варто підтримувати злодіїв, яких ви, безперечно, ніколи не позбудетеся, поки триматимете отих дармоїдів. Чому розбійникам не бути відважними воїнами, а воїнам — найвідважнішими серед розбійників? Між цими двома заняттями багато схожості. Зрештою, ця вада, дуже поширена в Англії, не є окремим явищем: вона спільна майже для всіх народів. Бо Францію руйнує інша, ще згубніша пошесть: вся країна, навіть у мирний час (якщо миром можна назвати перерви між однією і другою війною) заповнена й обложена найманими солдатами, утримуваними з тих міркувань, з яких ви вважали за необхідне годувати зграю дармоїдів-слуг. У Франції таке становище склалося тому, що лжемудреці вирішили, начебто благополуччя держави вимагає, щоб повсякчасно була напоготові сильна й могутня військова залога, здебільшого з ветеранів. Адже хіба можна довіряти недосвідченим новобранцям? Тим-то слід шукати будь-якого приводу до війни, щоб загартувати солдатів та й взагалі мати людей, готових різати байдуже кого, аби тільки, як дотепно висловився Саллюстій, рука і дух не заціпеніли від бездіяльності.
В згубності утримування такого роду звірів переконалися французи на власній біді. Те саме засвідчують приклади з історії римлян, карфагенян, сірійців та багатьох інших народів. Постійне військо при різних обставинах підривало в їхніх володіннях не тільки владу, а й плюндрувало поля й міста, поки не призвело до занепаду своєї власної держави. А що насправді нема потреби утримувати таке військо, випливає хоч би з того, що навіть французькі солдати, ледь не від колиски загартовані в боях, не дуже-то часто можуть похвалитися перемогами, здобутими у битвах з вашими добровольцями. Зрештою, на цю тему я не хочу більше говорити, щоб присутнім не здавалося, ніби я до вас підлещуюсь. Та й щось мені не віриться, щоб розбещені прислужники знаті могли налякати ваших міських ремісників або простих і грубих селян, за винятком, очевидно, тих, яким кволе тіло відмовило в силі й відвазі, або тих, у кого злидні надломили душевний гарт. Тепер спостерігається небезпечне явище, коли люди здорові й дужі стають слабосилими від бездіяльності (бо знать розбещує лише добірних чоловіків) або розніжуються в заняттях ледь не жіночих. А ось якби ці панські слуги засвоїли потрібне їм для життя ремесло й загартувалися в чоловічих заняттях, то вони, безперечно, по-справжньому б змужніли. У всякому разі, на мій погляд, ніяка держава не має користі з того, щоб на випадок війни (якої у вас ніколи не буде, якщо не захочете) утримувати незліченну юрбу таких людей, бо саме це загрожує миру, про який більше треба дбати, ніж про війну.
Однак це не єдина причина, яка змушує людей красти. Є ще інша, наскільки я розумію, більш вам властива».
«Яка ж це?» — спитав кардинал. «Ваші овечки,— відповів я.— Звичайно такі лагідні й задоволені скромним кормом, вони, кажуть, стали тепер такими ненажерливими і неприборканими, що пожирають навіть людей, плюндрують і спустошають поля, будинки, міста. Бо в тих частинах королівства, де виготовляється цінніша вовна, там знать і навіть деякі абати, люди святі, не задовольняються збором плодів і щорічними прибутками, які звичайно одержували із землеволодінь їхні предки. Їм не досить, що вони, байдикуючи і розкошуючи, не дають ніякої користі суспільству, ще й стали його тягарем. Ні клаптика землі не залишають під ріллю, все перетворюють у пасовиська, зносять будинки, руйнують міста, а храми відводять під овечі кошари. Ці добродії обертають усі поселення, всі оброблені ниви в пустелю, неначе й так у вас мало землі гуляє під лісами та заповідниками для звірини. Для того, щоб якийсь ненажера, справжня кара господня, міг обвести огорожею кілька тисяч акрів, розширивши свої поля за чужий рахунок, одних орендарів виганяють з їхніх садиб, в інших селян забирають землю, обплутавши їх обманом або змусивши силою, ще інших змушують продавати її, замучивши безправ’ям. Так чи інакше, нещасна біднота переселяється: чоловіки, жінки, подружжя, сироти, вдовиці, цілі родини, не стільки заможні, скільки численні, бо землеробство вимагає багато рук для праці. Виселяють їх, повторюю, із звичних і милих серцю домів, а вони не знають, куди їм податися. Все недороге начиння, навіть якби можна було знайти вигідного покупця, обездолені продають за безцінь, бо його треба позбутися. А коли вони під час свого бурлакування швидко все розтратять, що інше залишається їм, як не красти й не повиснути на шибениці, зрозуміло, згідно з законом, чи поневірятися й жебрати? Зрештою, і в такому разі вони потрапляють у в’язницю за те, що волочаться без діла,— адже ніхто їх не хоче брати на роботу, хоч вони щиро пропонують свої послуги. А як можна їх найняти, коли землеробству, до якого вони звикли, немає місця там, де нічого не сіють. Тепер досить одного чабана або взагалі пастуха, щоб пасти худобу на тій землі, для обробітку якої під посів потрібно було чимало рук. Через те хліб у багатьох місцях сильно подорожчав. Але на цьому не кінець. Піднялася також ціна на вовну настільки, що бідніші люди, які виготовляють з неї тканини, зовсім не спроможні її купити, і з цієї причини зростає кількість безробітних. Річ у тім, що після збільшення пасовиськ незліченна кількість овець загинула від моровиці, неначе ця пошесть, наслана на овець, була карою божою за пожадливість їхніх власників, хоч справедливішим було б повернути цю кару на голови самих власників. Хоч кількість овець непомірно зросте, все ж ціна на вовну анітрохи не спаде. Отож, якщо торгівлю вівцями не можна назвати монополією, бо не одна особа їх продає, то, у всякому разі, це — олігополія. Майже вся торгівля вівцями опинилася в руках жменьки багатіїв, яких ніяка необхідність не змушує продавати раніше, ніж їм забагнеться, і тому вони не спішать, поки не з’явиться нагода продавати за вигідну ціну. З тієї ж причини подорожчали також інші породи худоби, причому навіть більше, тому що з розпадом сільських господарств і скороченням хліборобства не стало тих, хто дбав про її приплід. Адже згадані багатії далекі від того, щоб вирощувати ягнят (чи телят), а скуповують у віддалених місцевостях кощаву худобу, щоб, відгодувавши її на своїх пасовиськах, продати втридорога. Гадаю, поки що не відчуваються всі наслідки такого шкідливого явища. Бо досі ці шкодороби піднімають ціну на худобу тільки там, де її продають. Але коли вони почнуть вивозити її з місця купівлі, поки вона ще не встигла розмножитись, то зрештою її запас поступово зменшиться там, де її скуповують, і в цілій країні неодмінно дасть про себе знати її нестача. Таким чином, зажерливість небагатьох паскудників повертає на згубу те, що могло б ваш острів особливо збагатити. Адже подорожчання хліба стало причиною того, що кожний хоче позбутися якнайбільшої кількості своїх працівників; а що робити звільненим з роботи? Одних чекають злидні, а відважніші дадуть себе намовити на розбишацтво.
Як з цією страшною вбогістю і злиднями узгодити безглузду розкіш? Бо і в прислужників знаті, і в окремих ремісників, ба навіть у деяких селян, коротше — у людей всіх верств вражає незвичайна пишність в одязі й надмірна розкіш у їжі. А що говорити про шинки, кишла й будинки розпусти, якими є винарні та пивні, нарешті, як не згадати безсоромні розваги, наприклад, гру в кості, карти, м’ячі, скраклі, диск,— хіба вони не штовхають своїх прихильників прямо на розбій, вмить очистивши їхні гаманці від грошей?
Покінчіть з такими згубними пошестями! Постановіть, щоб ті, хто руйнує господарства й села, або їх відбудували, або віддали тим, що захочуть їх відновити й будувати. Покладіть край цьому скуповуванню землі, яким займаються багатії, забороніть свавілля, схоже на монополію! Менше годуйте дармоїдів! Верніться до землеробства, відновіть обробку вовни, щоб це заняття стало почесною працею, яка давала б прибуток юрбі дармоїдів: і тим з них, кого злидні зробили вже злодіями, і тим, що тепер стали волоцюгами або панськими слугами, а в недалекому майбутньому стануть, певна річ, злодіями. Звичайно, якщо ви не вилікуєтесь від цих недуг, то дарма вам чванитися застосуванням суворих кар за крадіжку, запроваджених вашим правосуддям, насправді ж більше зовні пристойним, ніж справедливим і корисним. Адже при такому стані речей ви дозволяєте виховувати людей в якнайгірших умовах і поступово, з дитячих років, псуєте їхню мораль, переконуючи себе, що вони заслуговують на покарання лише тоді, коли, ставши дорослими, скоять ганебні злочини, яких, однак, можна було сподіватися від них уже з дитинства. Хіба ви самі не вирощуєте злодіїв для того, щоб згодом їх вішати?»
Поки я так говорив, згаданий правознавець підготувався до заперечення. Він вирішив вдатися до звичайного способу розмірковування тих людей, які старанніше повторюють докази попередника, ніж на них відповідають, бо переконані, що суть дискусії полягає у виявленні доброї пам’яті.
«Ти, звичайно, говорив чудово,— почав він,— хоча видно, що ти чужоземець і міг скорше десь трохи чути про наші справи, ніж їх грунтовно вивчити. Це я в кількох словах переконливо доведу. Насамперед перелічу по порядку твої докази, відтак покажу, до якої помилки призвела тебе необізнаність з нашими справами, і нарешті спростую й розіб’ю вщент всі твої положення. Отже, щоб почати, як я пообіцяв, з першого пункту: „Здається мені...“»
«Мовчи,— перебив його кардинал,— раз ти так починаєш, то, очевидно, не в твоєму намірі відповідати стисло. Отож ми звільнимо тебе від необхідності давати відповідь, однак збережемо за тобою обов’язок відповісти при наступній нашій зустрічі. Я особисто хотів би призначити її на завтра, якщо, зрозуміло, це на руку тобі й Рафаїлу. А поки що, дорогий Рафаїле, я був би дуже радий почути від тебе, чому, на твою думку, злодійство не заслуговує найвищої міри покарання і яку іншу кару натомість, кориснішу для суспільства, ти сам призначив би. Адже ти, сподіваюсь, не схвалюєш злодійства. Якщо і тепер люди, незважаючи на смертну кару, намагаються красти, то чи є така сила або страх, що зможуть відлякати злодіїв, коли їм буде збережено життя, як ти цього хочеш? Чи пом’якшення кари вони не тлумачитимуть як заохочення й запрошення до злодійства?»
«Взагалі, мені здається, превелебний отче,— відповів я, — що позбавляти когось життя за крадіжку грошей просто-таки несправедливо. Я вважаю, що ніякі блага світу не можуть зрівнятися з життям людини. Коли ж прихильники смертної кари скажуть, що ця кара є відплатою не за вкрадені гроші, а за зневажання правосуддя, за порушення законів, то чи немає підстави назвати це найвище право найвищою несправедливістю? Справді, з одного боку, не можна в законодавстві схвалювати таку суворість, коли за найнезначніший вчинок карають мечем, як це зробив Манлій Торкват, а з другого боку, неправомірне й положення стоїків, які вважають усі провини настільки однаковими, що, на їхній погляд, немає різниці між душогубством і крадіжкою грошей. Але якщо подивитися хоч трохи безсторонньо, то між цими злочинами немає ніякої схожості й спорідненості. Бог заборонив убивати будь-кого, а ми вбиваємо неймовірно легко за вкрадені гроші. Якби хтось тлумачив це так, нібито воля божа забороняє взагалі убивати, за винятком тих випадків, коли людський закон визначить необхідність смертної кари, в такому разі, що заважає людям у такий самий спосіб домовитись між собою про дозвіл на розпусту, перелюбство й кривоприсягу? Але бог заборонив не тільки вбивати ближнього, а й не дав права накладати руку на себе самого. Якщо ж люди погодились убивати один одного на певних умовах, то ця домовленість повинна мати таку силу, щоб звільнити від заповіді божої тих, які без будь-якого божого дозволу гублять усіх, кого велить убивати людське законодавство. Чи у такому разі оця заповідь божа не буде настільки правомірна, наскільки їй дозволить право людське? Висновок, очевидно, такий: заповіді божої слід дотримуватись лише настільки, наскільки це в тому чи в іншому випадку вигідно людям. Нарешті, і закон Мойсеїв, хоч немилосердний і суворий (адже виданий він був проти рабів і притому впертих), карав за крадіжку не смертю, а грошовим штрафом. Не думаю, однак, що в новому законі милосердя бог, який лагідно наказує, як батько дітям, дав нам більшу волю суворо обходитися з ближніми.
Ось причина, чому я проти страти злодіїв. А наскільки безглуздо і навіть шкідливо для суспільства карати однаково злодія і вбивцю, то, гадаю, ясно кожному. І справді, коли розбійник побачить, що засудженому тільки за крадіжку загрожує не менша небезпека, ніж якби, крім того, викрили його у вбивстві, тоді сама ця думка може спонукати розбійника вбити того, кого б він у іншому випадку намірявся тільки пограбувати. Зрозуміло, що при вбивстві небезпека зменшується, бо відправивши на той світ виказувача злочину, у розбійника буде більше надії сховатися з награбованим. Отже, намагаючись налякати злодіїв надто суворими карами, ми, по суті, заохочуємо їх мордувати хороших людей.
А тепер переходжу до відповіді на традиційні запитання, яка кара може бути більш придатною. Мені здається, що набагато легше знайти кращий спосіб покарання, ніж гірший. Навіщо нам сумніватися в корисності того покарання за злочини, яке, як ми знаємо, колись протягом довгого часу застосовували стародавні римляни, дуже досвідчені в керуванні державою? Викритих у тяжких злочинах вони засуджували на довічну роботу в каменоломнях і копальнях, тримаючи їх постійно в кайданах.
А втім, коли йдеться про мою думку в цій справі, то з-поміж подібних звичаїв, притаманних тому чи іншому народу, мені найбільше до вподоби звичай, який я спостерігав і запам’ятав під час моєї подорожі по Персії, гостюючи у так званих полілеритів. Це чималий народ з розумним державним устроєм. Не враховуючи данини, яку вони змушені щорічно сплачувати перському цареві, полілерити у всьому іншому вільні й керуються своїми законами. Через те, що живуть далеко від моря і майже з усіх боків оточені горами, вони цілком задовольняються плодами своєї землі, рідко бувають у сусідів, і їх нечасто відвідують чужоземці. За старовинним народним звичаєм, полілерити не прагнуть розширювати свої володіння, а гори і данина, яку вони платять щорічно своєму володареві, убезпечують їхній край від будь-якого нападу. Цілком звільнені від військової повинності, вони живуть, не скажу, що розкішно, але в достатку, радше щасливо, ніж славно й гучно. Навіть їхня назва, гадаю, мало кому щось говорить, хіба що найближчим сусідам.
Так ось, у полілеритів є такий звичай: спіймані при крадіжці повинні повернути вкрадену річ власнику, а не володарю, як це буває в інших місцях. Вони вважають, що як у володаря немає ніякого права на вкрадену річ, так і в злодія. Якщо річ кудись зникає, то після оцінки її вартість відшкодовується з майна злодіїв, решту повертають жінкам та дітям злодіїв, а самих злодіїв засуджують на примусові роботи. Якщо злочин був скоєний без жорстокості, то злодіїв не замикають у в’язницю й не заковують у кайдани; вони перебувають на волі, займаючись суспільно корисними роботами. Тих, що відмовляються працювати або працюють надто мляво, не стільки мучать кайданами, скільки підганяють побоями. А ті, що працюють сумлінно, не зазнають наруги, лише на ніч їх поіменно перелічують і замикають у камери. За винятком постійної праці, в їхньому житті немає ніяких прикрощів. Годують їх непогано: тих, хто працює для громадськості, утримують на кошти держави, в інших випадках буває по-різному. Іноді видатки, пов’язані з їхнім утриманням, покриваються з милостині; хоч таке джерело прибутків непевне, але воно краще від інших, оскільки народ там милосердний. В деяких місцях для цієї мети призначають певний поголовний податок. У деяких місцевостях злодії не виконують ніяких громадських робіт, але коли якась приватна особа потребує наймитів, то може прийти на базар і будь-кого з них найняти на день за встановлену плату, дещо меншу, ніж якби наймач хотів узяти на роботу вільну людину. Крім того, злодія за лінощі дозволено відшмагати батогом.
Як наслідок засуджені ніколи не бувають без роботи, і, крім заробітку на своє утримання, кожний з них вносить щоденно певну плату в державну скарбницю.
Усі вони носять одяг однакового кольору, волосся їм не голять, а підстригають дещо над вухами, з яких одне трохи підрізане. Дозволяється, щоб друзі приносили їм їжу і питво, а також одяг відповідного кольору, зате давати гроші вважається карним злочином однаковою мірою як для того, хто дає, так і для того, хто бере. Вільній людині брати з будь-якого приводу гроші від засудженого не менш небезпечно, ніж рабам (так називають засуджених) доторкатися до зброї. Кожна область мітить своїх рабів особливим знаком, знищити який — кримінальна справа, так само як перехід за межі своєї області або розмова з рабом іншої області. Задум втечі не менш небезпечний, ніж сама втеча. За співучасть у такому задумі рабові грозить страта, вільній людині — рабство. Донощику, навпаки, призначені нагороди: вільному — гроші, рабу — воля, а обом — прощення і безкарність за співучасть, щоб злочинець не вважав, що безпечніше виконати злий намір, ніж покаятись у ньому.
Я розповів вам закони і порядки, які існують у полілеритів щодо злодійства. Легко можна помітити, наскільки вони людяні й корисні. Гнівом спалахують судді, щоб викоренити пороки, але людей щадять і поводяться з ними так, що вони мусять стати добрими і протягом решти життя, спокутуючи всю шкоду, яку заподіяли раніше, принести суспільству користь. Далі, нічого боятися, що засуджені повернуться до своїх колишніх звичаїв. Мало того, мандрівники, вирушаючи куди-небудь у дорогу, почувають себе безпечними, коли їхніми провідниками є саме ці раби, яких декілька разів міняють на кордоні кожної області. Справді-бо, все зроблено так, щоб запобігти злочину з боку рабів: зброї немає, наявність грошей може стати доказом злодійства; в разі спіймання смертна кара неминуча, і ні крихітки надії куди-небудь втекти. Це виключено, бо як може сховатися й стати непоміченим втікач, який своїм одягом не схожий на інших? Хіба що втікав би голим, але й тоді його виказало б підрізане вухо. Нарешті, можна подумати, що серйозна небезпека виникне тоді, коли раби задумають змову проти держави. Начебто якась окрема область зважиться на такий ризик, не підмовивши і не збунтувавши спершу рабів з багатьох інших областей. Як тут можуть змовлятися люди, яким під загрозою смертної кари заборонено зустрічатися чи обмінюватися вітаннями. До того ж, щоб повірити в можливість задуму змови, вони повинні беззастережно довіряти своїм товаришам, бо знають, що мовчати про намір утечі небезпечно, а виказувати — дуже вигідно. З другого боку, кожен з рабів може сподіватися, що колись стане вільним, якщо буде слухняним і скромним, а також дасть підстави вважати, що виправиться в майбутньому. І справді, щороку кільком рабам дарують волю в нагороду за терплячість».
Коли я це сказав і додав, що, мабуть, немає ніякої причини, чому б такий спосіб не запровадити в Англії з далеко більшою користю, ніж та справедливість, яку так вихваляв згаданий правознавець, тоді саме він і промовив:
«Ніколи цього не можна буде запровадити в Англії, не наражаючи державу на велику небезпеку».
При цих словах він похитав головою, закопилив губу і замовк. Усі присутні готові були приєднатись до його думки. Тоді взяв слово кардинал:
«Нелегко передбачити, мало б це успіх чи ні, не зробивши попередньо проби. Однак якщо після винесення смертного вироку володар звелить відкласти страту, то можна було б застосувати звичай полілеритів, скасувавши одночасно привілей притулку. Саме тоді, коли наслідки виправдають доцільність такого звичаю, слушно було б його запровадити, у противному разі можна після відстрочки стратити тих, що були засуджені раніше. І страта виявиться тоді не менш корисна державі й не менш справедлива, ніж якби вирок виконали негайно. Небезпеки від відстрочки страти я не бачу ніякої. Мало того, мені здається, що такий спосіб можна успішно застосувати до волоцюг; досі ми нічого не домоглися, незважаючи на оголошення багатьох законів для винищення цієї пошесті».
Щойно кардинал сказав це, всі наввипередки взялися хвалити його докази, схожі на мої, хоч раніше, коли я говорив, мене слухали зневажливо; особливо ж їм припала до вподоби згадка про волоцюг, тому що це був власний додаток кардинала.
Не знаю, чи варто переказувати подальшу розмову, бо вона була смішна. Проте я розповім: узагалі було все доречно й мало деякий зв’язок з нинішньою темою.
Випадково стояв біля стола один нахлібник, який, очевидно, хотів удавати з себе дурника і робив це так, що скидався на справжнього блазня. Його дотепи, якими він намагався розсмішити товариство, були такі тривіальні, що частіше сміялися з нього самого, ніж з дотепів. Все ж інколи вдавалися йому вислови цілком доречні, немов на підтвердження приказки: «При частій грі трапиться й виграш». Тут хтось із гостей зауважив, що я у своїй промові досить уваги приділив заходам проти злодіїв, а кардинал потурбувався про волоцюг, залишається тільки, щоб суспільство взяло під свою опіку людей, яких хвороба або старість довели до злиднів і зробили непрацездатними, без засобів до життя. Тоді згаданий нахлібник так озвався:
«Дозволь мені висловитись у цьому питанні. Бо я маю чудову думку, аби навести тут порядок. Я гаряче хочу не бачити людей цього гатунку у себе перед очима. Вони мені добряче й частенько давалися взнаки, вимагаючи грошей жалісливим бідканням, але ніколи не могли мене розчулити настільки, щоб витягнути з мене хоч би шеляг. Завжди-бо траплялось одне з двох: або в мене не було бажання що-небудь давати, або хоч би й хотів, то не міг дати, оскільки нічого не мав при собі. Тим-то тепер вони порозумнішали, бо коли бачать, що я йду повз них, пропускають мене мовчки, щоб не витрачати марно часу: вони не сподіваються одержати що-небудь від мене, немовби я священик. Так ось, я раджу усіх отих жебраків розподілити в законному порядку й розмістити по монастирях бенедиктинців як ченців-мирян, а жінки повинні стати черницями».
Кардинал усміхнувся на це,— видно, жарт йому сподобався,— проте інші сприйняли його всерйоз. Втім, згадка про священиків і ченців настільки розсмішила одного ченця-богослова, що він сам почав жартувати, хоч взагалі-то був чоловіком серйозним, майже похмурим. Звертаючись до веселуна, він сказав: «Навіть у такому випадку ти не звільнишся від жебраків, якщо не потурбуєшся про нас — жебрущих ченців».— «Та й про вас подбали,— відповів нахлібник,— адже кардинал як слід потурбувався про вас, коли звелів затримувати і притягати до роботи волоцюг, а саме ви і є найгірші волоцюги».
При цих словах усі поглянули на кардинала і, помітивши, що він не заперечує, з задоволенням сприйняли це зауваження, за винятком, звичайно, ченця. Він (і не дивно), глибоко вражений такою ущипливістю, настільки обурився і таким скипів гнівом, що не міг утриматися від лайки: він назвав жартуна негідником, наклепником, поріддям підлоти, цитуючи при тому страшні погрози із святого письма. Тоді веселун почав жартувати всерйоз і почував себе у своїй стихії. «Не гнівайся, милий брате,— відповів він,— у святому письмі сказано: „Терпінням вашим врятуєте душі ваші“».
На це чернець (наведу його власні слова) мовив: «Я не гніваюся, шибенику, ще й до того ж не грішу. Псалмоспівець учить: „Гнівайтесь, але не грішіть“».
На делікатне зауваження кардинала, щоб вони вгамували свої пристрасті, чернець зауважив: «Я кажу, владико, так, як і слід казати в пориві побожного рвіння. Бо і в святих людей бувало добре рвіння, через те й сказано: „Рвіння до дому твого з’їло мене“. Хіба в церквах не співають: „Єлисей декого насмішить, коли в храм спішить“? Насмішники відчули на собі гнів лисого старця; саме така кара може спіткати і цього насмішника, блазня, лихослова».
«Можливо,— відповів кардинал,— ти дієш, керуючись добрими спонуками, але мені думається, ти вчинив би пристойніше, у всякому разі, розумніше, якби не пускався у смішну суперечку з дурним блазнем».
«Ні, владико,— заперечив чернець,— я не вчинив би розумніше. Адже сам премудрий Соломон каже: „Відповідай дурневі відповідно до його глупоти“. Так я тепер і роблю, показуючи йому яму, куди він упаде, якщо не побережеться як слід. Адже багато було насмішників, які глузували з одного тільки лисого Єлисея, проте всі вони відчули гнів його. Наскільки ж тяжчою буде кара, що спостигне одного насмішника, який глузує з багатьох ченців, серед яких є немало лисих. Зрештою, у нас є папська булла, що відлучає від церкви всіх, хто кепкує з нас».
Кардинал, побачивши, що цим суперечкам не видно кінця-краю, кивком голови звелів нахлібнику йти геть і вміло повернув розмову на іншу тему; трохи згодом вів устав із-за стола й взявся розглядати справи прохачів, а нас відпустив.
«Ось, любий Море, якою довгою розповіддю я втомив тебе. Мені було б просто-таки соромно так довго переказувати все це, якби ти сам не наполягав на цьому і якби я не мав враження, що ти, зацікавлений моєю розповіддю, не хотів нічого з неї упустити. У всякому разі, я вважав своїм обов’язком переказати все це, хай дещо стисліше, з уваги на поведінку деяких осіб, які не погоджувалися з моїми поглядами, але відразу їх схвалювали, коли мені підтакував кардинал. Вони догоджали йому до такої міри і так підлещували, що ледь не всерйоз сприйняли вигадку нахлібника, яку кардинал потрактував як жарт. З того ти можеш зробити висновок, як цінили б придворні мене й мої поради».
«Далебі, мій Рафаїле,— сказав я,— ти зробив мені велику приємність. Твоя розповідь була розумна й разом з тим сповнена принади. Крім того, слухаючи її, мені здавалось, що я не тільки перебуваю на батьківщині, а й навіть у деякій мірі до мене повертається моє дитинство під впливом зворушливої згадки про того кардинала, при дворі якого я виховувався у хлоп’ячі роки. Друже Рафаїле, ти не можеш собі уявити, наскільки ти став мені дорожчим, коли з такою теплотою згадав про цього мужа, хоч ти взагалі дуже дорогий мені. Все ж я незмінно дотримуюсь думки, що ти своїми порадами можеш принести суспільству багато користі, якщо побореш у собі нехіть до палаців володарів. А зробити це ти повинен насамперед як чесна людина. Адже і твій Платон відстоює погляд, що держави тільки тоді будуть щасливі, коли філософи стануть царями або царі — філософами; однак не скоро прийде те щастя, якщо філософи не зволять навіть давати своїх порад царям?»
«Ні,— заперечив він,— філософи не настільки невдячні, щоб не робити цього з дорогою душею, навпаки, багато з з них виконали свій обов’язок виданням відповідних творів, аби тільки носії високої влади були готові прислухатися до добрих порад. Але Платон, безперечно, блискуче передбачив, що коли царі самі не навчаться філософствувати, то, змалечку набравшись хибних поглядів і заразившись ними, вони ніколи не підуть за порадами філософів. Це сам Платон перевірив на собі при дворі Діонісія. Невже ти гадаєш, що мене не вигнали б або не виставили б на посміховище, якби я при дворі якого-небудь короля запропонував мудрі проекти законів і намагався викоренити згубні зародки зла?
Так ось, уяви собі, що я перебуваю при дворі французького короля і засідаю в його раді у той час, коли в найтаємнішому місці розумні люди під головуванням самого короля ламають собі голови над тим, якими хитрощами і штучками король міг би зберегти Мілан, повернути собі нестійкий Неаполь, згодом підірвати могутність Венеції, підкорити собі всю Італію, далі заволодіти Фландрією, Брабантом, нарешті, приєднати до свого королівства всю Бургундію, крім того, поширити свою владу на інші народи, на які напасти він уже давно виношує намір. Тут один радить укласти з венеціанцями союз, який має так довго тривати, поки це буде вигідно королю, повідомити їм про свої плани, навіть залишити в них частину здобичі, щоб вимагати її повернення після успішного завершення всіх справ. Другий радить найняти німців, третій — задобрити грішми швейцарців, четвертий вважає, що золотом, немов жертвою, треба умилостивити імператорську величність. У той час коли один вважає за необхідне владнати справи з королем Арагонії і, як запоруку миру, відмовитися від чужого королівства Наваррського, інший намовляє, щоб володаря Кастілії обплутати за допомогою якоїсь обіцянки, породичатися з ним і за велику винагороду перетягнути на свій бік кількох видатних його придворних. Далі надходить черга вирішити найскладніше питання, що постановити в справі Англії. Радять, що, у всякому разі, треба вести з нею переговори про мир, закріпити найміцнішими узами завжди нетривкий союз з нею й про людське око називати англійців друзями, а розглядати їх як ворогів. Тим-то завжди слід, про всяк випадок, тримати напоготові, немов на варті, шотландців, які тільки й чекають слушної нагоди, щоб їх випустили проти англійців, коли ті трохи поворухнуться. Отож треба таємно (робити це явно не дозволяють договори) підтримувати якогось визначного шотландського вигнанця, котрий доводив би, що він має права на англійський трон,— саме у такий спосіб можна вгамовувати ненадійного короля Англії. І тут, підкреслюю, в такій напруженій обстановці, коли стільки видатних людей наввипередки даватимуть свої поради, як вести війну, я, непомітна людина, підведуся й накажу повернути вітрила назад, пораджу залишити Італію, відстоюючи погляд, що треба сидіти вдома, бо одне Французьке королівство занадто велике, щоб ним один чоловік міг добре керувати; і тому, роблю тут висновок, хай король не подумує про приєднання інших країн. Як сприйняли б мої поради? Далі я звернув би їхню увагу на спосіб життя ахорійців — народу, що живе на південний схід від острова утопійців. Ахорійці вели колись війну, щоб здобути для свого короля сусіднє королівство, яке, як він твердив, повинно йому перейти в спадок на підставі стародавніх узів свояцтва. Коли вони нарешті домоглися свого, то побачили, що утримування цього королівства в послуху завдає більше клопоту, ніж його підкорення. Підкорене населення то піднімалось на повстання, то зазнавало нападу ззовні. Через те доводилося увесь час воювати або проти нових підданців, або захищати їх, і ніколи не було змоги розпустити військо. Тим часом країна ахорійців розорялася, гроші пливли за кордон; ахорійцям доводилось проливати кров заради мізерної слави однієї людини, мир від цього не став анітрохи міцнішим, безперервна війна підірвала устої моральності всередині держави, люди знайшли смак у розбійництві, вбивства ставали все зухвалішими; ніхто не поважав законів. А володар, увага якого розривалась на два королівства, не міг приділити достатньої уваги кожному з них. Нарешті ахорійці, бачачи, що цим лихам не буде кінця-краю, скликали народні збори і чемно запропонували своєму королю залишити при собі на власний розсуд одне з двох королівств, бо з двома він не справляється. Доводили, що вони є надто великим народом, щоб ними правив король, поділений надвоє. Адже ніхто не схоче взяти на роботу навіть погонича мулів, якщо буде знати, що він служить одночасно іншому господарю. Ось так цей благодушний володар змушений був задовольнитися старим королівством, передавши недавно завойоване королівство одному з друзів, якого незабаром звідти вигнали.
Отже, якби я довів королю, що всі ці воєнні затії, які з його вини не дають спокою стільком народам, вичерпують його казну, розоряють людей і, нарешті, від будь-якої випадковості можуть піти намарне, якби я порадив йому дбати про успадковане від діда-прадіда королівство, прикрашати його якомога, сприяти його якнайбільшому розквітові, любити своїх підданців і втішатись їхньою взаємною любов’ю, жити з ними одним життям, правити ними м’яко і залишити у спокої інші держави, бо того, що доля дала, йому вистачає і навіть зверх того, що треба,— то скажи, мій Море, як сприйнято було б такі поради?»