«Звичайно, не дуже-то прихильно»,— сказав я. «А тепер,— мовив він,— підемо далі. Уявім собі, що порадники якогось короля разом з ним радяться й думають, якими хитрощами можна було б поповнити казну. Один радить підвищити вартість грошей, коли треба самим платити, а потім знову знизити нижче встановленого рівня, коди треба буде стягувати гроші; в такий спосіб можна виплатити багато, витративши невелику кількість грошей, і за малу суму придбати багато. Інший підказує вдавати, що наближається війна, і під цим приводом увести нові податки, а потім урочисто, з релігійним церемоніалом, укласти мир і тим самим створити для простолюддя враження, що ось, мовляв, благочестивий володар щадить людську кров. Ще інший знаходить стародавні, міллю поточені книги й вишукує в них якісь давно застарілі закони; оскільки ніхто не пам’ятає, коли їх запроваджено, то всі їх порушують. Отже, володар має право поновити накладання штрафів за порушення тих законів, а це становитиме багатюще й разом з тим чесне джерело прибутків, тому що все матиме личину законності.
Інший пропонує видати чимало заборон, встановивши великі штрафи за їхнє порушення, особливо за те, що йде врозріз з інтересами народу.; а потім можна поділитися вирученими грішми з тими, на чию шкоду діяли заборони. В такий спосіб володар здобуде прихильність народу і з двох джерел черпатиме прибутки: перше джерело становитимуть грошові штрафи, збирані з тих, кого жадоба наживи заманить у пастку, друге — збори з продажу привілеїв, ціна яких, звісно, буде тим більша, чим кращий буде володар. „Глядіть-но,— скажуть люди,— як наш володар неохоче дарує що-небудь приватним особам, якщо це невигідно народу, і тому підвищує ціпу за привілеї“. Інший, нарешті, радить королю зобов’язати суддів, щоб вони будь-яку справу вирішували на користь короля; крім того, їх слід викликати в палац і пропонувати, щоб вони розглядали справи в його присутності. Тоді жодна така справа не буде визнана настільки несправедливою, щоб хто-небудь із суддів чи з бажання заперечувати, чи з сорому сказати те саме, чи щоб здобути ласку володаря не знайшов щілину, через яку можна б проштовхнути кривотлумачення. Таким чином, при розбіжності в поглядах суддів ясна сама собою справа спонукує до її обговорення, істина береться під сумнів, а це якраз дає королю зручний привід тлумачити закон на свого користь. Інші приєднуються до думки короля або із сорому, або із страху, через те суд спокійно виносить вирок. Адже не може не знайтися причини голосувати за короля. Для цього досить, щоб на боці володаря була справедливість чи буква закону, чи заплутаність змісту документа, чи, нарешті, те, що для сумлінних суддів важить більше, ніж всі закони,— незаперечна прерогатива володаря.
Усі ці порадники одностайно визнають правильність вислову Красса: „Володар, якому необхідно утримувати військо, ніколи не має вдосталь грошей“. Крім того, король, хоч би й хотів, не може ніколи чинити несправедливо, тому що все майно, яке є у людей, як і самі люди, належить королю, й кожний має стільки, скільки в нього не відняла королівська ласка; для володаря дуже важливо, щоб цієї власності у підданих було по змозі якнайменше, бо опора його влади полягає в тому, щоб народ не розбестився від багатства й свободи, тому що люди багаті й вільні не вміють терпляче зносити суворі, несправедливі накази, в той час як убозтво і злидні притупляють розум, привчають до слухняності, позбавляють пригноблених благородного бунтарського духу.
Припустимо таке: я тоді знову встану і почну сперечатися: мовляв, усі ці поради для короля ганебні й згубні, бо не тільки його честь, а й безпека полягають радше в багатстві народу, ніж у його власному. Далі я буду доводити, що народ вибирає короля для себе, а не для нього самого, щоб завдяки його зусиллям і наполегливості люди могли жити в добробуті й безпеці, вільні від несправедливості. Тим-то священним обов’язком володаря є більше піклуватися про щастя народу, аніж про своє власне, подібно до того, як обов’язок пастуха, якщо він вівчар, полягає в тому, щоб нагодувати овець краще, ніж себе самого. Якщо ці порадники гадають, що убозтво народу є надійною запорукою миру, то вони глибоко помиляються, як це показує дійсність. Справді-бо, де можна знайти більше чвар, як не серед злидарів? Хто якнайнаполегливіше прагне до перевороту, як не ті, кому не до вподоби існуючий суспільний лад? У кого, нарешті, є більш відчайдушне прагнення викликати загальне сум’яття, в надії на цьому поживитися, як не у тих, кому нічого втрачати? Отже, коли якогось короля його підданці зневажають або ненавидять до такої міри, що він не в силі утримати їх в покорі, хіба що за допомогою образ, грабунку й конфіскації майна, доводячи їх таким чином до жебракування, то йому, певна річ, краще відмовитися від трону, ніж відстоювати владу цими засобами. Застосовуючи їх, він, щоправда, зберігає титул володаря, але, ясна річ, втрачає свою велич. Не личить королівському достоїнству панувати над злидарями, а радше — над громадянами заможними і щасливими. Це саме мав, безперечно, на увазі Фабріцій, муж високого й благородного духу, коли відповів, що воліє правити багатими, ніж самому бути багатим. І справді, коли хтось один удосталь має розкоші й втіх, а всі інші навколо стогнуть і плачуть, то такий король не господар у королівстві, а сторож в’язниці. Як невігласом є той лікар, що вміє лікувати хворих, лише викликаючи іншу хворобу, так само той, хто не вміє змінити життя громадян в інший спосіб, крім як позбавивши життєвих благ, повинен визнати, що він не спроможний правити вільними людьми. Хай він спершу вилікується від своєї млявості й зарозумілості, бо за такі вади народ зневажає чи ненавидить свого володаря. Хай, отже, живе він собі на свої кошти, нікому не шкодячи, хай узгоджує витрати відповідно до прибутків, приборкує злочинців, хай вмілим повчанням більше запобігає злочинам підданців, аніж дозволяє їм розростатися, щоб потім за них карати. Хай володар не відновлює легкодухо закони, відмінені звичаєм, особливо такі, що давно вийшли з ужитку й нікому не потрібні. Хай ніколи під виглядом штрафу не бере того, чого чесний суддя не дозволив би взяти жодній приватній особі, як одержане несправедливо, обманним шляхом.
Нарешті, я міг би розповісти їм про чудовий закон макарійців, які живуть неподалік від Утопії. Їхній король у перший день свого панування після врочистих жертвоприношень зобов’язується під присягою не мати у своїй скарбниці більше, ніж тисячу фунтів золота або рівноварту кількість срібла. Кажуть, що цей закон установив один прекрасний король, який турбувався більше про благо батьківщини, ніж про своє багатство. Цей закон повинен був зарадити такому нагромадженню грошей, яке б викликало їх нестачу в народу. Король, очевидно, вважав, що такої кількості золота чи срібла вистачить на випадок, коли йому доведеться воювати з заколотниками або його державі — відбивати напад ворогів, але ця сума надто замала, щоб намовити громадян на вторгнення в чужі володіння. Це було головною причиною для видання такого закону, другою була передбачлива турбота про те, щоб вистачало грошей для щоденного їх обігу в народі. Король розраховував, що оскільки він зобов’язаний виплачувати все те, що назбиралось у скарбниці зверх установленого законом розміру, то в нього не буде потреби шукати нагоди діяти на шкоду підданців. Такого короля боятимуться лиходії, а любитимуть чесні громадяни. Так ось, якби я проповідував такі й подібні думки людям, схильним до цілком протилежного способу мислення, як ти гадаєш, чи не вийшло б таке, що я розповідаю казку глухим?»
«Безперечно, навіть найглухішим, — погодився я.— Але я зовсім не дивуюся цьому, та й, правду кажучи, мені здається, що немає потреби вести такого роду розмови чи давати такі поради, коли ти впевнений, що вони не знайдуть відгуку. Справді-бо, яку користь має принести або в який спосіб може вплинути така незвичайна промова на тих, в чиїх умах глибоко закоренилися цілком протилежні погляди? Така схоластична філософія може бути приємною серед друзів у невимушеній розмові, але не місце їй на радах володарів, де з великою серйозністю обговорюються важливі справи».
«Саме це я й казав,— додав Рафаїл,— у володарів немає місця для філософії».— «Звичайно,— мовив я,— немає місця для схоластичної філософії, яка вважає себе придатною всім і всюди. Але є інша філософія, життєвіша, що знає, на якій сцені їй виступати, і, пристосувавшись до неї, грає свою роль вміло й добропристойно в тій п’єсі, яку підказує життя. Такою філософією й треба керуватись. Уявім собі, що під час вистави якоїсь комедії Плавта, де домашні раби верзуть усілякі дурниці, ти вийшов би наперед на сцену в одязі філософа й почав декламувати з трагедії „Октавія“ уривок, де Сенека розмовляє з Нероном. Хіба не краще було б тобі зіграти роль німого статиста, ніж недоречною декламацією влаштовувати для публіки таку трагікомедію? Певна річ, ти зіпсував би і спотворив поставлену п’єсу, якби вніс у неї щось стороннє, хоч би твій додаток був кращий від оригіналу. Грай якомога краще ту п’єсу, яка в тебе на руках, і не внось у неї плутанину тим, що спадав тобі на думку з іншої п’єси, хоч би й кращої.
Так стоять справи і в державі, і на нарадах у володарів. Якщо неможливо викоренити помилкові погляди, якщо ти не спроможний відповідно до своїх переконань вилікувати давно закоренілі пороки, то з цієї причини не слід відмовлятися від служіння державі, як не годиться під час бурі покидати корабель лише тому, що ти не здатен втихомирити вітри. Але не треба насильно втовкмачувати незвичайні й нечувані помисли людям, які дотримуються протилежних поглядів, якщо можеш здогадатися, що вони не матимуть у них ніякої ваги. Краще іти до мети кружною дорогою і старатися в міру сили виконати все успішно. Якщо ж не зумієш домогтися того, щоб у якійсь справі взяло верх добро, то постарайся принаймні применшити вплив зла. Адже неможливо, щоб усе на світі було прекрасне, коли не всі люди хороші, та я й не сподіваюсь, що це станеться протягом кількох найближчих років».
Рафаїл зауважив: «Із цього не може вийти нічого іншого, як те, що, намагаючись вилікувати від шаленства інших, я сам разом з ними зсунуся з глузду. Бо якщо я хочу казати правду, то мушу її казати. Зрештою, я не знаю, чи личить філософові казати неправду, але, у всякому разі, це не в моїй натурі. Можливо, ця моя промова буде неприємна й прикра отим королівським радникам, однак я не бачу, чому вона, попри свою незвичайність, повинна здаватись їм безглуздою. Якби я з’ясував тобі, які думки виклав Платон у своєму творі „Держава“, або те, що роблять утопійці у своїй державі, то хоч усе це, звичайно, виглядало б дуже добрим, але могло б тобі видатись чимсь чужим, тому що тут у кожного є приватна власність, а там — усе спільне. Якщо йдеться про мою промову, то вона, застерігаючи від небезпек і вказуючи на них, може не сподобатись тим, які, йдучи протилежним шляхом, вирішили скинути у провалля разом із собою й інших; та й що в моїх словах було такого, про що не слід було б говорити всюди публічно? У всякому разі, я гадаю, що коли ми повинні замовчувати як незвичайне і недоречне всі істини, що їх порочні звичаї людей зробили такими, то, значить, і від християн слід нам приховувати багато дечого із учення Христа, однак він не тільки заборонив приховувати, а й велів навіть одверто із дахів проповідувати своїм учням те, що нашептав їм на вухо. Переважна частина його вчення не менш суперечить звичаям сьогоднішніх людей, ніж висловлені мною погляди. Щоправда, проповідники, люди хитрі, пішли, очевидячки, за твоєю порадою і, побачивши, як важко людям погодити свої звичаї з релігійними вимогами Христа, пристосували його вчення, немов лінійку з м’якого свинцю, до людських звичаїв, щоб принаймні сяк-так їх поєднати. Проте, як мені бачиться, їм удалося домогтися тільки того, що нечесні люди можуть спокійнісінько чинити зло. Та й я, мабуть, досяг би того ж результату, якби брав участь у нарадах володарів. Виходить таке: або я висловлюватиму думки, відмінні від тих, що їх мають усі інші (а це означало б, що не можна так думати), або думатиму так само, як інші,— однаково я стану тоді, як каже Мікіон у п’єсі Теренція, підсобником їхнього безумства. Я не можу збагнути, що означає цей твій кружний шлях, яким, на твою думку, треба прагнути до того, щоб на випадок, коли не можна все зробити досконалим, то хоча б уміло повернути справу і перетворити її по змозі в якнайменше зло. На нарадах володарів немає місця для подвійної гри, там треба відкрито схвалювати найгірші поради й підписуватися під найзгубнішими постановами. А той, хто навіть скупою похвалою дає згоду на безчесні постанови, достойний називатися шпигуном і майже зрадником.
Більше того, опинившись у такому оточенні людей, яким легше зіпсувати навіть найкращу людину, ніж самим виправитися, ти не зможеш чим-небудь корисним прислужитись державі. Спілкування з такими розбещеними людьми або зіпсує тебе, або, якщо вдасться тобі зберегти чесність і невинність, ти будеш змушений прикривати чужу злобу і глупоту. Отже, немає й мови, щоб оцим кружним шляхом можна було що-небудь змінити на краще. Тому Платон у своєму чудовому порівнянні доводить, що мудреці мають право утриматись від участі в правлінні державою. Бо вони бачать, що народ, заполонивши вулиці, мокне під зливою, але не можуть намовити людей сховатися від дощу й зайти в будинки. І ось мудреці, знаючи, що коли вийдуть на вулицю, то нічого не доб’ються, а тільки промокнуть разом з іншими, сидять у помешканнях, задоволені тим, що хоч і не можуть вилікувати чужої глупоти, але принаймні самі забезпечені від зливи.
Зрештою, дорогий Море, якщо сказати тобі щиру правду, то, на мою думку, всюди, де є приватна власність, де все вимірюється вартістю грошей, там навряд чи слід сподіватися, щоб у державі панувала справедливість і був добробут. Хіба що ти назвеш справедливим такий стан речей, коли все найкраще дістається найгіршим людям, чи вважатимеш правильним те, що все розподіляє між собою жменька людей, та й вони живуть не дуже-то щасливо, тоді як всі інші зовсім нещасні.
Беручи це до уваги, я наодинці сам з собою задумуюсь глибоко над дуже розумними і гідними пошани основами життя утопійців, які правлять державою з допомогою небагатьох законів, але так успішно, й доброчесність там у ціні при загальній майновій рівності, й всі живуть у добробуті. З другого боку, я порівнюю з їхніми звичаями спосіб життя стількох інших народів, які вічно у себе наводять порядок, однак не домоглися належного порядку, бо кожний називає своєю власністю все те, що йому дісталося; щодня видається там безліч законів, але і їх недосить, щоб хто-небудь домігся чогось із їхньою допомогою або щоб захистили вони чи чітко відрізнили від чужого те, що кожний називає своєю власністю. Про це свідчать незліченні позови, які раз у раз виникають, і ніколи не буде їм кінця-краю. Так ось, повторюю, коли я роздумую над тим сам з собою, то віддаю справедливість Платонові й не дивуюся більше, що в нього відпала охота вводити які-небудь закони тим народам, котрі знехтували принципами, за якими всі блага розподіляються порівну між усіма членами суспільства. Цей мудрець збагнув, що єдиною умовою загального добробуту є проголошення майнової рівності. Тільки не знаю, чи можна її запровадити там, де у кожного є своя власність. Річ у тім, що кожний намагається, спираючись на певні законні підстави, привласнювати собі якомога більше, і яким великим не було б народне багатство, його поділить між собою небагато людей, залишаючи трудівникам злидні. Звичайно, буває так, що одні заслуговують долі інших, бо багатії зажерливі й нечесні, а бідарі, навпаки, люди скромні й прості, які своєю щоденною працею дають більше користі суспільству, ніж самим собі.
Тим-то я твердо переконаний, що повне скасування приватної власності — єдина передумова рівного й справедливого розподілу матеріальних засобів і забезпечення людям щасливого життя. Доки приватна власність буде існувати, доти найчисленнішу й найкращу частину суспільства гнітитиме неминучий і нестерпний тягар нужди та журби. Правда, я визнаю, що його можна до деякої міри полегшити, разом з тим рішуче стверджую, що повністю позбутися його неможливо. Так, наприклад, пропоную постановити таке: нікому не дозволяється мати землі зверх установленої норми; сума грошей обмежується законами; видати закони, які забороняли б королю зловживати владою, а народові бунтувати; заборонити домагатися будь-чого за допомогою хабарів або шантажу; не дозволяти службовим особам розкішного життя, щоб це не ставало приводом для відшкодування витрачених грошей шляхом обману та здирств і не виникало необхідності доручати високі посади багатим людям замість найздібнішим, які б справлялися зі своїми обов’язками набагато краще. Такими законами, підкреслюю, можна було б полегшити і пом’якшити згадані суспільні лиха так само, як частими припарками звичайно зміцнюють немічне тіло тяжкохворого. Все ж, поки існуватиме приватна власність, немає ніякої надії на вилікування і повернення хворому суспільству здоров’я і сили. До того ж, турбуючись про вилікування однієї частини тіла, ти роз’ятриш рану на інших. Так навперемінно від лікування одного виникає хвороба іншого, бо нікому не можна додати щось так, щоб не відняти того в когось іншого».
«А мені,— заперечив я Рафаїлові,— здається, що навпаки: люди ніколи не житимуть заможно там, де все спільне. Звідки ж візьметься достаток в усьому, якщо кожний ухилятиметься від праці тому, що не буде зацікавлений в особистому прибутку, а покладання надії на чужу працю може заохочувати до лінощів? Хоч би навіть злидні змушували людей до праці, та коли закон не охоронятиме як приватну власність те, що хтось собі придбав, чи не довелося б тоді людям страждати від кровопролиття й чвар? Особливо, коли зникне повага до влади і пошана до неї; я просто не уявляю собі, чи може бути інакше, якщо між людьми немає суспільної різниці?»
«Я й не дивуюсь,— відповів Рафаїл,— твоїм поглядам, тому що ти ніяк не можеш уявити собі такого суспільства або уявляєш його помилково. Але якби ти побував зі мною в Утопії й побачив на власні очі звичаї та установи утопійців так, як я (а прожив я там більше п’яти років і ніколи не виїхав би звідти, якби не бажання розповісти про цей новий світ), то ти без вагання визнав би, що тільки там існує суспільство з досконалим державним ладом».
«Авжеж,— сказав Петро Егідій,— ти навряд чи зумів би переконати мене, що у жителів нового світу є кращий суспільний устрій, ніж у цьому, нам відомому. Тут і таланти, гадаю, не гірші, і держави стародавніші, ніж там, та й завдяки нагромадженому багатющому досвіду створено багато Вигод для життя людей, не згадуючи вже про деякі наші випадкові винаходи, для здійснення яких потрібен неабиякий розум».
«Що стосується давності їхніх держав,— заперечив Рафаїл,— то ти мав би правильнішу думку, якби прочитав історію їхнього світу; якщо їй вірити, то міста існували там раніше, ніж у нас з’явилися люди. Далі, як там, так і тут могло виникнути все те, що досі винайшов розум людини або подарував випадок. Зрештою, я глибоко переконаний, що ми переважаємо їх талановитістю, а не старанністю й працьовитістю. Бо, за їхніми літописами, до прибуття туди нашого корабля вони ніколи нічого не чули про наші справи. Називають вони нас ті, що живуть по той бік рівнодення. Колись давно, понад тисячу років тому, біля острова Утопія розбився якийсь корабель, загнаний туди бурею. На берег морські хвилі викинули якихось римлян та єгиптян, які вже потім ніколи звідти не виїжджали. Поглянь-но, як уміло скористалися цим випадком працьовиті утопійці. Не було в Римській імперії такого ремесла, якого з користю для себе вони не навчилися б від викинутих на берег чужоземців або, послуговуючись лише натяками, не відкрили самостійно. Подумай, скільки користі принесла їм та обставина, що одного разу до них потрапили люди з нашого світу. Якщо ж раніше якийсь подібний випадок загнав кого-небудь звідти до нас, то хто знає, чи це не призабулось, як, мабуть, забудуть наші нащадки й те, що я був колись на цьому острові. І якщо його жителі після однієї зустрічі відразу засвоїли всі наші розумні винаходи, то стосовно нас, думаю, мине чимало часу, перш ніж ми запозичимо з їхніх винаходів кращі з них. Вважаю, що головною причиною цього є те, що хоч ми і не поступаємось їм ні здібностями, ні матеріальними засобами, все ж їхня держава має розумніше правління, ніж у нас, і процвітає щасливо».
«Отже, дуже тебе прошу, дорогий Рафаїле,— сказав я,— опиши нам цей острів, причому не вдавайся до стислості, а розкажи по порядку про його землі, річки, міста, населення, його звичаї, установи, закони, одне слово, про все, що, на твою думку, нам варто знати. Будь певний, нам цікаво довідатися про ті речі, яких ми досі не знали».— «Дуже радо задовольню ваше бажання,— відповів він,— тому що все міцно закарбувалося в моїй пам’яті. Але розповідь вимагає довшого часу».— «Тоді,— мовив я,— зайдімо до мене, пообідаємо, а потім виберемо зручний час для розповіді».— «Добре»,— погодився Рафаїл.
Отож ми пішли обідати. Після обіду вернулися на те саме місце, сіли на ту саму лавку і наказали слугам, щоб ніхто нам не заважав. Потім ми з Петром Егідієм нагадали Рафаїлові виконати свою обіцянку. Коли він побачив, з якою напруженою увагою й жадобою ми чекаємо на його розповідь, то деякий час сидів мовчки в задумі, а тоді почав так розповідати.
Друга буде
Острів Утопія в середній частині (тут він найширший) тягнеться на двісті миль і поступово звужується в напрямі до двох кінців. Якби ці кінці обвести циркулем, то вийшла б окружність у п’ятсот миль; кінці надають острову вигляд молодика. Роги його розділяє затока завширшки приблизно в одинадцять миль. Розливаючись на великому просторі, оточена звідусіль землею, затока захищена від вітрів і справляє враження скоріше спокійного озера, ніж бурхливого моря. Цей вигин робить середину острова гаванню. Звідти з великою користю для острів’ян відпливають у різні напрями кораблі. Вхід у затоку дуже небезпечний через мілини, а також через підводні скелі. Майже на середині цього входу височить один стрімчак, видний здалеку, через що він не може принести шкоди. На ньому утопійці побудували башту, в якій розміщена варта; всі інші скелі, сховані під водою, становлять загрозу для кораблів. Проходи між ними відомі тільки жителям острова, тим-то не буває випадку, щоб якийсь чужоземець міг увійти в затоку без провідника-утопійця. Зрештою, і для самих утопійців вхід у затоку не був би безпечний, якби не вказували їм дорогу якісь знаки з берега. Якщо ці остерігаючі набережні знаки перенести в інше місце, то можна б занапастити навіть найчисленніший ворожий флот. На протилежному боці острова гаваней чимало, але скрізь доступ на землю настільки укріплений самою природою чи людською рукою, що невеликий загін захисників може із суші відбити напад навіть великого війська.
А втім, як розповідають і як показує природа місцевості, ця країна колись давно не була оточена морем. Та коли сюди прибув і здобув перемогу Утоп (від його імені названо острів, раніше відомий під назвою Абракса, він довів грубий і дикунський народ до такого рівня культури й освіченості, який тепер вищий, ніж у переважної більшості смертних. Утоп наказав прорити п’ятнадцять миль з того боку, де ця країна сполучалася з материком, і провів море навколо суші. Так виник острів. Не бажаючи, щоб цю роботу тубільці вважали ганебною, він втягнув до неї не лише місцеве населення, а й залучив усіх своїх воїнів. Оскільки на роботах було використано багато людей, вони були завершені неймовірно швидко. Успіх прямо-таки здивував і налякав сусідів, які попервах сміялися з нібито безглуздого задуму.
На острові є п’ятдесят чотири міста, всі вони великі й прекрасні. Мова їхніх жителів, звичаї, установи і закони цілком однакові. Розпланування міст також однакове; схожий і їхній зовнішній вигляд, наскільки це дозволяє місцевість. Найменша відстань між містами становить двадцять чотири милі, причому жодне місто не віддалене одне від одного настільки, щоб з нього не можна було дійти пішки до іншого за один день.
З кожного міста щорічно троє літніх досвідчених громадян вирушають в Амаурот для обговорення загальних справ острова. Це місто вважається першим і головним; розташоване в центрі країни, воно, з уваги на своє положення, дуже зручне для посланців усіх областей острова.
Земля для міст відведена так вдало, що кожне з них має з усіх боків не менше двадцяти миль, а з одного боку навіть і набагато більше, саме з того, звідки найдалі до найближчого міста. Жодне місто не прагне поширювати межі своїх володінь, бо городяни вважають себе не стільки власниками цих землеволодінь, скільки хліборобами на своїх полях. По селах всюди видно добротні будинки, забезпечені сільськогосподарськими знаряддями праці. Тут живуть громадяни, що переселяються сюди з міст навперемінно. Кожна селянська сім’я налічує не менше сорока чоловіків і жінок, крім того, ще двох прикріплених рабів. На чолі всіх стоять батько й мати сім’ї, люди шановні й літні..Тридцять сімей очолює філарх. З кожної сім’ї щороку вертаються до міста двадцять чоловік. Це ті, що пропрацювали на селі два роки. На їхнє місце вибирають стільки ж нових, щоб їх учили ті, що на селі прожили рік і тому мають певний досвід у землеробстві. Наступного року вони повинні вчити інших, щоб не виникли труднощі з постачанням хліба, якщо всі, як один, будуть новаками, не обізнаними з сільським господарством. Хоч цей звичай встановлений з метою щорічно оновлювати склад хліборобів, щоб нікому не доводилось проти своєї волі надто довго виконувати тяжку роботу, однак є багато таких громадян, які від природи люблять сільське господарство і залюбки продовжують своє перебування на селі.
Хлібороби обробляють землю, годують худобу, заготовляють дрова і везуть паливо до міст, як їм зручно — морем або суходолом. Курей розводять незліченну кількість, з дивовижною майстерністю. Вони не підкладають квочкам яйця, а, зогріваючи рівномірним теплом велику кількість яєць, оживляють їх і таким способом виводять курчат. Тільки-но курчата вилупляться із шкаралупи, як починають бігати за людьми, немов за своїми матерями, і розпізнають їх. Коней утопійці тримають дуже мало, й то лише баских, щоб навчити молодь їздити верхи. Весь тягар обробітку ріллі й перевозок несуть на собі воли. Вони, кажуть утопійці, не такі швидкі, як коні, зате переважають їх витривалістю і не так схильні до захворювань, до того ж, годувати волів легше й дешевше; а коли вже стануть вони непридатними до роботи, то йдуть на м’ясо.
Зерно утопійці використовують виключно для виготовлення хліба. Вино п’ють або виноградне, або яблучне, або грушеве, або просто чисту воду; варять також мед чи локричний корінь, якого там вдосталь. Хоч вони перевірили (а дані ці дуже точні), скільки хліба споживає населення міста й прилегла до нього округа, проте засівають зерна й розводять худоби значно більше, ніж їм потрібно, а це для того, щоб лишки віддати сусідам. Все необхідне для ведення господарства й чого немає на селі, зокрема предмети домашнього вжитку, вони випрошують у місті й одержують негайно, не даючи нічого натомість. До міста утопійці вибираються раз у місяць, щоб узяти участь у святах. Коли настає пора жнив, сільські філархи повідомляють керівників міста, яку кількість громадян треба їм прислати. Оскільки тисячі женців з’являються у призначений час, вони за один погожий день збирають увесь хліб з полів.
Хто пізнає одне місто утопійців, той пізнає всі, до такої міри вони схожі між собою, наскільки це дозволяє природне положення. Тим-то я опишу яке-небудь одне з них, бо немає значення котре. Яке ж тут вибрати, як не Амаурот? Немає достойнішого від нього; всі інші віддали йому першість, бо там засідає сенат; та й воно мені більш знайоме від інших: адже в ньому я прожив п’ять років підряд.
Так ось, Амаурот стоїть на пологому схилі гори, за формою він майже квадратний. Починаючись дещо нижче вершини гори, він тягнеться завширшки на дві милі до річки Анідр, уздовж берега довжина міста трохи більша. Витікає Анідр з невеличкого джерела на вісімдесят миль вище Амаурота, далі він збільшується від приток, у тому числі завдяки двом досить великим, а перед самим містом розширюється до половини милі, згодом ще збільшується і, пропливши шістдесят миль, впадає в море. По всьому відрізку між містом і морем, а також на кілька миль вище міста на швидкоплинній річці постійно через кожних шість годин чергуються приплив і відплив. Під час припливу морські хвилі заливають русло Анідру на тридцять миль завдовжки, відтісняючи води річки назад. При цьому море псує воду Анідру на великій відстані, надаючи їй солоного присмаку. Поступово, в міру відпливу, річка знову стає прісною і через місто тече незмішаною, відтісняючи чистою, незіпсутою водою відступаючі морські хвилі майже до самого гирла.
З протилежним берегом річки місто з’єднане мостом не на дерев’яних стовпах і палях, а на кам’яних арках чудової роботи. Побудовано цей міст у місці, найбільш віддаленому від моря, щоб кораблі могли безперешкодно проходити мимо основної частини міста. Є там, крім того, ще інша річка, щоправда, невелика, але дуже тиха й приємна. Беручи свій початок з тої самої гори, на якій стоїть місто, вона тече схилами через його середину і з’єднується з Анідром. Джерело цієї річки, яка витікає недалеко за містом, а також її верхню течію обведено мурами і включено в межі міста, щоб на випадок якогось нападу вороги не могли ні перекрити воду, ні відвести в інший бік, ні отруїти. Звідти цегляними трубами вода розходиться в різні напрямки до нижчих частин міста. Там, де зробити це не дозволяє місцевість, городяни збирають у місткі цистерни дощову воду, яка дає таку саму користь.
Місто оточує високий і грубезний мур з багатьма баштами та бастіонами. За мурами з трьох боків тягнеться сухий, але глибокий та широкий рів і непрохідний живопліт. З четвертого боку рів замінює річка. Вулиці розплановані так, щоб мали зручний проїзд і були захищені від вітрів. Будинки винятково чисті. Довгий ряд будинків тягнеться безперервно вздовж усього кварталу, фасади їхні повернуті до фасадів будинків протилежного боку. Ці ряди розділяє вулиця завширшки в 20 футів. За будинками простягається вздовж усієї вулиці розлогий сад, звідусіль загороджений зовнішнім боком сусіднього кварталу.
Кожний дім має двері з виходом на вулицю, а ззаду — хвіртку в сад. Двері двійчаті, легко відкриваються під натиском руки й потім самі зачиняються; будь-хто може вільно заходити — адже утопійці не мають приватної власності. Будинки вони міняють раз у десять років за жеребом. Утопійці дуже цінують сади, вирощують у них виноград, садовину, трави, квіти. Все в садах доглянуто так старанно і любовно, що ніде я не бачив більшої врожайності, більшої краси. Запопадливість утопійців у цьому відношенні підсилюється не тільки насолодою від роботи в саду, а й взаємним змаганням окремих вулиць щодо догляду свого саду. Справді-бо, важко знайти в цілому місті якесь корисніше або приємніше заняття. Мабуть, засновник Амаурота нічому не приділив стільки уваги, як садам. Кажуть, що весь план міста спочатку накреслив сам Утоп. Але подальшу турботу про його оздоблення і розбудову він залишив нащадкам, бо розумів, що життя однієї людини для цього недосить. Отож у літописах утопійців, які ведуться і зберігаються дбайливо й сумлінно, охоплюючи історію тисяча сімсот шістдесяти років від завоювання острова, написано, що на самому початку будинки були низькі, схожі на хати й курені, побудовані нашвидкуруч з будь-якого дерева. Стіни обмазані глиною, гостроверхі солом’яні покрівлі. А сьогодні кожен будинок милує зір своїм виглядом і має три поверхи. Стіни зовні побудовані з твердого каменю або з пісковика, або з цегли, а всередині порожнини засипані щебенем. Пласкі дахи утопійці покривають якоюсь замазкою, дуже дешевою, але такого складу, що вона робиться вогнестійкою й протистоїть негоді краще, ніж свинець. Вікна від вітрів захищені склом (ужиток його тут дуже поширений), інколи — тонким полотном, просякнутим прозорою олією або розплавленим янтарем. Це дає подвійну користь, бо таке полотно пропускає більше світла й краще охороняє від вітру.
Кожні тридцять господарств обирають собі щорічно службову особу, яка їхньою давньою мовою називається сифогрантом, а новою — філархом. На чолі десяти сифогрантів та їхніх господарств стоїть службовець, якого колись звали транібором, а тепер — протофілархом. Нарешті всі сифогранти (їх двісті), поклявшись, що виберуть того, кого визнають найдостойнішим, на підставі таємного голосування проголошують правителем одного з чотирьох кандидатів, яких запропонував народ. Річ у тім, що кожна з чотирьох дільниць міста вибирає одного представника і рекомендує його сенатові. Посада правителя довічна, хіба що в цьому перешкодить підозра в його прагненні до тиранії. Траніборів вони вибирають щорічно, але не міняють без поважної причини. Всі інші службовці обираються на один рік. Транібори кожного третього дня, а інколи, якщо цього вимагають обставини, то й частіше, сходяться на наради з правителем. Вони обговорюють державні справи і, якщо трапляються якісь приватні суперечки (їх там дуже й дуже мало), вони швидко їх уладнують. У сенат завжди допускаються два сифогранти, причому щодня інші. Передбачено, щоб із справ, які стосуються держави, жодна не набувала сили закону, поки від часу її обговорення в сенаті не минуло трьох днів. Вирішувати державні справи поза сенатом і народними зборами вважається карним злочином. Постанова ця, кажуть, має на меті не допустити змови правителя з траніборами для зміни державного устрою й гноблення народу тиранією. Через те про всі важливі справи доповідається на засіданні сифогрантів, які ознайомлюють з ними своїх виборців, потім радяться між собою й про свою думку повідомляють сенат. Інколи справа передається на розгляд зборів усього острова. Сенат має звичай не розглядати пропозицію того самого дня, коли її внесено, а перенести на наступне засідання, щоб ніхто нерозважливо не правив баляндраси, думаючи потім, як відстояти своє перше рішення, а не про загальне добро. Адже інколи буває, що фальшивий і недоречний сором змушує оратора швидше пожертвувати громадським інтересом, ніж думкою про себе, щоб не здавалось, що він з самого початку не обміркував як слід свій виступ. Саме заздалегідь треба йому подумати про те, щоб говорити більш розважливо, а не поспішно.
Єдине заняття, з яким повинні бути обізнані без винятку всі чоловіки й жінки,— це землеробство. До нього готуються з раннього дитинства, почасти в школі за допомогою настанов, почасти — на полях поблизу міста, куди виводять дітей ніби для ігор; там вони не тільки приглядаються до праці, а й, користуючись нагодою тренувати тіло, самі працюють. Крім землеробства (яким, як було сказано, всі зобов’язані займатись), кожний вивчає якесь одне ремесло як основне. Сюди належать: прядіння вовни, обробіток льону, мулярство, ковальство й теслярство. Крім вищеназваних, немає жодного іншого важливішого ремесла, яке заслуговувало б на згадку. Всі острів’яни носять однаковий одяг, незмінний і постійний на весь час (відрізняється він лише у чоловіків і жінок, у неодружених і одружених), гарний на вигляд, вигідний для руху тіла, пристосований до холоду й спеки. Одяг кожна сім’я шиє собі сама. Зрештою, всі без винятку чоловіки й жінки повинні вивчити одне із згаданих ремесел, але жінки, як слабші фізично, виконують легшу роботу: звичайно вони займаються обробкою вовни і льону. Чоловікам доручають ремесла, які вимагають більшої сили. Майже кожний утопієць навчається ремесла свого батька, бо до нього більшість має потяг від природи. Але якщо когось захоплює інше ремесло, то такого переводять до сім’ї, ремесло якої йому до душі, причому не тільки батько, а й влада турбуються про те, щоб віддати його під опіку поважного й чесного голови сім’ї. Коли ж хтось, вивчивши одне ремесло, забажає опанувати ще й інше, то йому дають дозвіл у той самий спосіб. Оволодівши двома ремеслами, він займається, яким забажає, хіба що держава вкаже, де він більше потрібен. Головним і майже єдиним заняттям сифогрантів є турбота про те, щоб ніхто не сидів без діла, а щоб кожний сумлінно займався своїм ремеслом, причому не зранку до ночі, вибиваючись із сили від безнастанної праці, мов худоба. Таке життя було б гірше від долі раба. Злиденне-бо життя ведуть всюди ремісники, крім Утопії. Утопійці ділять добу на двадцять чотири рівних години, з яких тільки шість відводять на працю: три до полудня, бо потім ідуть обідати, а через дві години відпочинку по обіді знову працюють три години і закінчують день вечерею. Оскільки вони першу годину лічать, починаючи з полудня, то лягають спати біля восьмої години, і сплять вісім годин. Увесь час, що залишається між годинами праці, сну та їжі, кожному дозволяється використовувати за власним розсудом. Це не значить, однак, що його можна марнувати на гульню й байдикування; години, вільні від праці, треба присвячувати з користю якомусь іншому заняттю відповідно до свого уподобання. У ці проміжки часу більшість людей віддається науковим заняттям. Стало в них звичаєм щодня у передсвітанкові години влаштовувати публічні читання, які обов’язково відвідує лише той, хто покликаний до наукової роботи. Проте велика кількість різних людей, чоловіки та жінки, приходять на ті чи інші читання залежно від природного потягу. Зрештою, якщо хто-небудь вільні години воліє присвятити своєму ремеслу (це трапляється досить часто, бо йдеться тут про людей, не здібних до наукового мислення), то ніхто йому не заважає, навпаки, таку людину навіть хвалять як корисного громадянина. Після вечері одну годину утопійці віддаються розвагам: влітку — в садах, взимку — в тих спільних залах, які їм правлять за їдальні. Там вони займаються музикою або тішаться розмовою. Кості та інші безглузді й шкідливі ігри їм навіть невідомі, зате розповсюджені в них дві гри, що нагадують гру в шахи. Одна — битва чисел, в якій одне число грабує інше, друга — в якій вади запекло ведуть бій з чеснотами. У цій грі дуже вміло показано чвари вад між собою і заодно їхню злагоду в боротьбі з чеснотами; видно тут також, які вади яким чеснотам протиставляються, на які сили вади відкрито йдуть у наступ, до яких хитрощів вдаються вони, вдаряючи збоку; видно, як чесноти захищаються і як відбивають напади вад, як спритно ухиляються від їхніх ударів і, нарешті, в який спосіб та чи та сторона здобуває перемогу.
Втім, тут слід докладніше розглянути одне питання, щоб далі не було непорозумінь. Адже хтось може подумати, що при шести годинах щоденної роботи населення відчуватиме нестачу в предметах першої необхідності. Це далеко не так; робочого часу не тільки досить для того, щоб повністю задовольнити всі потреби і вигоди, але він навіть забезпечує певні лишки засобів до життя. Це ви легко зрозумієте, якщо зважите, яка значна частина населення в інших народів байдикує: насамперед майже всі жінки, які складають половину населення, а де жінки працюють, там замість них хроплять чоловіки. Сюди належить сила-силенна священиків і ченців-дармоїдів! Додай всіх багатіїв, особливо ж власників великих маєтків, яких звичайно звуть людьми шляхетного й знатного походження; докинь до них їхніх прислужників, усю цю зграю дармоїдів у лівреях; насамкінець, долучи здорових і міцних жебраків, які ледарюють, прикриваючись хворобою, і тоді-то переконаєшся, що набагато менше, ніж ти думав, тих, чиєю працею створюється все те, чим користуються смертні.
Поміркуй також над тим, як мало є працюючих, зайнятих ремеслом, справді необхідним. Адже там, де єдиним мірилом усього є гроші, неминуче має виникнути багато занять, зовсім непотрібних і зайвих, які служать одному — розкоші й розпусті. А якби оцю велику юрбу людей, що тепер працюють, розподілити між стількома нечисленними заняттями (бо небагато треба для задоволення природних потреб людини), то при надлишку товарів, який повинен за таких умов з’явитися, ціни, певна річ, стали б нижчими від тих, при яких ремісники можуть заробити лише на свій прожиток. Якби усіх зайнятих тепер непотрібними ремеслами і всю юрбу дармоїдів, що хиріють від неробства та гультяйства (а кожний з них споживає стільки товарів, вироблюваних працею інших людей, скільки треба двом виробникам цих товарів), якби, кажу, залучити всіх їх до корисної праці, то ти легко зрозумієш, як мало часу потрібно було б для виготовлення в достатній кількості й навіть з лишком того, чого вимагають розумні потреби і вигоди (додай сюди також насолоди, але природні й помірні).
А що це можливо, доводить стан речей в Утопії. Там у цілому місті і в прилеглій до нього окрузі із усієї кількості чоловіків та жінок, працездатних за віком і здоров’ям, закон звільняє від праці ледве п’ятсот чоловік. До них належать сифогранти, але й вони, хоч за законом не зобов’язані фізично працювати, не уникають праці, щоб своїм прикладом заохотити до неї інших. Такою ж пільгою користуються ті юнаки, яких народ, за порадою духовенства і на основі таємного голосування сифогрантів, назавжди звільняє від праці, щоб вони грунтовніше могли займатись наукою. Але якщо хто-небудь з них не виправдає покладеної на нього надії, то його переводять у ремісники. І, навпаки, часто буває, що у згадані вільні години якийсь ремісник так завзято присвячує себе науці і завдяки своїй наполегливості домагається таких успіхів, що його звільняють від ремісництва й висувають до розряду вчених.
Із цього прошарку вчених вибирають послів, священиків, траніборів і, нарешті, самого правителя, якого утопійці своєю давньою мовою звуть барзаном, а новою — адемом. Оскільки решта населення, замість байдикувати, зайнята корисними ремеслами, то легко обчислити, скільки гарних речей можна виготовити за короткий час.
Крім вищезгаданих особливостей, слід відзначити ще ту перевагу, що в більшості необхідних ремесел утопійці затрачають менше праці, ніж інші народи. Для прикладу візьмімо будівництво. В усіх країнах будова й відновлення будинків вимагає постійної праці багатьох людей, бо дім, побудований батьком, недбайливий спадкоємець доводить поступово до руїни. І як наслідок, те, що можна було б зберегти з найменшими витратами в непошкодженому стані, його наступник мусить відбудовувати за великі гроші. Мало того, часто буває таке, що будинок коштував комусь величезних витрат, а теперішній нерозважливий власник над цим не замислюється. Коли ж будинок від занедбаності протягом короткого часу розвалиться, він будує собі іншу оселю з не меншими витратами в іншому місці. А в утопійців, де все добре обдумано й упорядковано, дуже рідко трапляється, щоб для спорудження будинку треба було вибирати нову ділянку; там не тільки негайно усувають помічені пошкодження, а й запобігають їх виникненню в майбутньому. Через те при дуже малій затраті праці будинки зберігаються на довгий час, і будівельники інколи ледве знаходять собі роботу, хіба що їм накажуть удома стругати дошки або тесати й шліфувати чотирикутні камінні блоки, щоб у разі потреби можна було швидко спорудити будинок.
Тепер подивись, як мало клопоту утопійці мають з виготовленням собі одягу. По-перше, на роботі вони недбайливо обгорнені шкурами та хутрами, які служать їм протягом семи років. Коли виходять на вулицю, то вдягають зверху довгий плащ, що прикриває згаданий грубий одяг. Колір цього плаща на всьому острові однаковий, до того ж це природний колір вовни. Тому утопійці набагато менше потребують сукна, ніж деінде, та й воно там значно дешевше, ніж в інших країнах. Виготовлення полотна з льону вимагає менше праці, й тому воно там у широкому вжитку. Головна увага звертається на те, щоб полотно було біле, а вовняне сукно виготовлене чисто; тонкості тканини не надають значення. Внаслідок цього, коли в інших країнах одній людині мало чотирьох або п’ятьох вовняних плащів різного кольору і стількох же шовкових сорочок, а деяким, розніженим, мало навіть десятьох, то в Утопії кожний задовольняється одним вбранням, яке носить переважно два роки. Для утопійця відпадає потреба домагатися більшої кількості одягу, бо, маючи більше, він все одно не захистився б краще від холоду й не став би анітрохи чепурнішим.
Отже, у зв’язку з тим, що всі утопійці зайняті корисними ремеслами і для їхнього виконання досить невеликої затрати праці, в них спостерігається загальний достаток. Інколи вони посилають велику кількість людей за місто для лагодження пошкоджених громадських доріг. Дуже часто, коли й такого роду роботи не потрібні, вони привселюдно оголошують зменшення годин праці, бо власті вважають за недоцільне завантажувати громадян усупереч їхній волі зайвою роботою. Адже головна мета суспільного ладу цієї країни ось у чому: наскільки це дозволяють суспільні потреби, позбавити громадян тілесного рабства, вивільнивши їм якнайбільше часу для духовної свободи й освіти. У цьому, на думку утопійців, полягав щастя в житті.
А втім, уже, здається, настав час з’ясувати, як спілкуються громадяни один з одним, які взаємовідносини у всього народу і як розподіляють утопійці своє майно. Населення міста складається з сімей, переважно пов’язаних між собою узами спорідненості. Коли дорослі дівчата виходять заміж, то перебираються в дім чоловіка, а сини та внуки залишаються у своїй сім’ї й підлягають найстарішому з її членів, якщо тільки він не вижив з розуму від старості. Тоді його місце займає найближчий йому за віком. Щоб у місті не було населення замало або щоб воно не збільшилось надмірно, застосовуються відповідні запобіжні заходи. Так, населення кожного міста, без його околиць, повинно налічувати шість тисяч сімей, а кожна сім’я не може мати менше як десять і не більше як шістнадцять дорослих. Кількість малолітніх дітей заздалегідь не обмежується. Такий стан можна легко зберегти, бо коли якась сім’я надто розростається, тоді надмір дітей переводять у менш численну сім’ю. Якщо у якомусь місті стає більше жителів, ніж повинно бути, тоді надлишком поповнюють менш густо заселені міста. Якщо ж трапиться, що перенаселення матиме місце на всьому острові, тоді вони вибирають з кожного міста певну кількість громадян і на найближчому суходолі, де тільки у тубільців є досить зайвої, до того ж необробленої землі, закладають колонію за своїми законами, запрошуючи тубільців жити разом з ними. В разі згоди, об’єднані тим самим укладом життя і звичаями, вони легко зживаються з обопільною користю. Завдяки своїм знаряддям праці утопійці домагаються того, що земля, яка раніше здавалась скупою та неврожайною й не задовольняла потреб одного народу, тепер дає прожиток двом народам. Якщо тубільці відмовляються від співжиття, то утопійці виганяють їх з тих володінь, які вибирають собі самі. В разі збройного опору оголошують війну. Річ у тім, що утопійці вважають найсправедливішою причиною війни, коли якийсь народ сам не користується своєю землею, а лише володіє нею як цілиною та пустелею, не дозволяючи іншим її займати й обробляти, хоч, згідно з законом природи, ці інші мають право користуватися нею для свого прогодування. Якщо якийсь нещасливий випадок зменшить кількість утопійців у їхніх містах до такої міри, що її не можна поповнити за рахунок переселення з інших частин острова без порушення встановленого кількісного складу кожного міста (таке, кажуть, трапилося тільки двічі за весь час, коли лютувала жахлива чума), то спад населення поповнюють поворотним переселенням громадян з колоній. Утопійці готові скоріше миритися з занепадом колоній, ніж з ослабленням якого-небудь острівного міста.
Але вертаюся до співжиття громадян. Як я вже сказав, на чолі сім’ї стоїть найстаріший. Жінки прислуговують чоловікам, діти — батькам, взагалі молодші віком — старшим. Кожне місто поділяється на чотири рівні частини. Посередині кожної частини є ринок з усілякими товарами, куди кожна сім’я звозить свої вироби, потім їх сортують і зберігають у складах. Будь-який голова сім’ї приходить сюди, просить те, чого він сам або його сім’я потребує, і без грошей, без будь-якої винагороди одержує потрібну річ. Та й навіщо відмовляти йому, коли всього вдосталь і немає побоювання, що хто-небудь вимагатиме більше, ніж йому потрібно. Бо нерозумно припускати, що попросить зайвого той, хто впевнений, що йому ніколи нічого не бракуватиме. І справді, в кожної породи живих істот пожадливість та хижість з’являються від страху щось втратити, а в людей, крім того, ще й від зарозумілості. Саме вона ставить собі в заслугу без краю чванитись своїм майном. Вада такого роду зовсім не має місця серед звичаїв утопійців.
До згаданих мною ринків прилягають продовольчі ринки, куди доставляють не тільки овочі, садовину та хліб, а також рибу, птицю й м’ясо тварин. За містом відведені спеціальні місця, де текуча вода змиває кров і бруд зарізаної й оббілованої руками рабів худоби. Річ у тім, що утопійці не дозволяють своїм громадянам убивати тварин, бо, на їх думку, від цього поволі пропадає в людей милосердя — найлюдяніше почуття нашого єства. Вони забороняють також привозити до міста будь-які брудні продукти, бо гниття може заразити повітря й викликати хвороби.