Не меншу пошану, ніж у себе вдома, утопійські священики мають серед інших народів. Це добре видно з того, звідки воно, на мою думку, пішло. Річ у тім, що, коли точиться бій між військами, священики, тримаючись осторонь, але не дуже далеко, стоять навколішках у святковому вбранні, простягаючи руки до неба. Вони моляться перш за все за загальний мир, потім за перемогу своїх бійців, але без кровопролиття з обох сторін. Коли військо утопійці в перемагає, священики кидаються в гущу битви і не допускають до різні переможених. Ворогам досить поглянути на священиків і звернутися до них за порятунком, щоб урятувати собі життя; доторк до довгополої одежі священиків, яка тріпоче на вітрі, захищає також і майно від безправ’я, зв’язаного з війною. Тому всі сусідні народи ставляться до них з пошаною і так дуже цінують їхню велич саме з тієї причини, що священики не менш часто врятовували своїх громадян від ворогів, ніж ворогів від своїх громадян. Адже відомо, що були навіть такі випадки, коли їхнє власне військо починало відступати і в розпачі пускалося навтьоки, а вороги рвалися до різні й грабунку; саме тоді, завдяки втручанню священиків, припинялася кровопролитна січа, обидва війська розборонялися, народи мирилися й укладали між собою мир на справедливих умовах. Ніколи не бувало такого дикого, жорстокого, варварського народу, який не вважав би особу утопійського священика за недоторкану й святу.
Перший і останній день місяця та року утопійці святкують урочисто. Рік поділяють на місяці, обмежуючи їх обертанням Місяця, а рік визначають кругооборотом Сонця. Перші дні місяців вони звуть своєю мовою цинемерними, а останні — трапемерними. Ці слова можна перекласти як «початкові свята» й «кінцеві свята».
В Утопії височать чудові храми; вони не лише прекрасно побудовані, а й вміщують велику кількість народу. Це пояснюється тим, що храмів там небагато. Всі вони, однак, напівтемні. За словами утопійців, справа тут не в невмінні будівельників,— так радять священики, які твердять, що надмірне світло розпорошує увагу, а скупе і, так би мовити, невиразне сприяє зосередженості й посиленню побожності.
Хоч серед населення Утопії немає однієї загальної релігії, все ж її види, незважаючи на їхню різноманітність і численність, кожний по-своєму прямує до однієї мети — вшанування божественної природи. Тому в храмах не видно і не чути нічого такого, щоб не пасувало до всіх релігій взагалі. Якщо в якій-небудь релігії є притаманні їй обряди, то кожний віруючий виконує їх у стінах свого дому, а громадські богослужіння відправляються в такий спосіб, щоб вони не суперечили жодному з приватних. Тому в храмах не видно ніяких зображень богів, щоб кожний віруючий мав змогу уявляти собі бога в будь-якому вигляді, відповідно до змісту своєї релігії. Звертаючись з молитвою до бога, утопійці не називають його якимось особливим іменем, крім Мітри. Під цим іменем вони одностайно визнають єдину природу божественної величі, якою б вона не була. Всі молитви в них так складені, що кожен може їх говорити без зневажання своєї віри.
Отже, в кінцеві свята утопійці натщесерце збираються ввечері у храмах, щоб подякувати богові за щасливо прожитий рік чи місяць, останній день якого є святом. Наступного дня, тобто в початкове свято, вони вранці сходяться в храм, щоб разом просити про щастя та добробут у наступному році або місяці, який починають таким святом на добру прикмету.
А в кінцеві свята, до того як піти в храм, жінки вдома падають до ніг чоловіків, діти — до ніг батьків і признаються, що прогрішили, вчинивши щось непристойне чи недбайливо поставившись до своїх обов’язків, а тоді просять прощення за свої провини. Таким чином, будь-яка хмаринка домашніх чвар, яка затьмарювала сімейну злагоду, розвіюється від такого вибачення, і всі можуть брати участь у богослужінні з чистою і ясною душею; бо було б святотатством, якби хто-небудь брав участь у ньому з нечистим сумлінням. Тим-то ті, які усвідомлюють за собою ненависть або гнів проти когось, не йдуть на богослужіння, поки не помиряться й не очистять серця від злоби, тому що бояться швидкої і тяжкої кари.
Коли заходять у храм, то чоловіки йдуть праворуч, а жінки — ліворуч. Потім вони розміщаються так, що чоловіки кожного будинку сідають перед батьком сім’ї, а мати сім’ї займає місце позаду ряду жінок. Це робиться для того, щоб поза домом за поведінкою молодого покоління стежили ті, чия влада й вимогливість керують молодими вдома; вони також ретельно дбають про те, щоб молодші сиділи в храмі упереміш із старшими, бо інакше діти, доручені дітям, проводили б час у дитячих пустощах, у той час як вони повинні пройнятися побожним страхом до Всевишнього, який є головним і майже єдиним заохоченням до доброчесності.
Утопійці не заколюють для жертвоприношень ніяких тварин — адже, на їхню думку, бог подарував у своїй доброті життя тваринам, щоб ті жили, а не для того, щоб тішитись їхньою кров’ю та вбиванням. Віруючі палять ладан та інші пахощі; крім того, приносять багато воскових свічок. Щоправда, вони знають, що це, так само як і молитви людей, зовсім не потрібно природі божества, але їм подобається такий невинний спосіб виявлення пошани. До того ж вони відчувають, що ці пахощі, світло, а також релігійні обряди в якийсь дивний спосіб підіймають настрій і спонукають ще з більшою охотою поклонятися богові. Народ у храмі одягнений в білі шати; священик вдягає на себе різноколірне вбрання предивної роботи і прекрасного вигляду, з тканини не дуже дорогої, не гаптованої золотом і не прикрашеної рідкісними камінцями, але вміло й майстерно вишитої різними пташиними пір’їнами; вартість такої роботи не може зрівнятися ні з якою цінною тканиною. До того ж, за твердженням утопійців, в пір’ї й пуху цих птахів, а також у певному порядку, в якому вони розміщені на вбранні священика, приховано таємничий сенс. Священики тлумачать його як такий, що повинен нагадувати про добродійства, які приносить утопійцям бог, і про необхідність побожності з їхнього боку та про їхні взаємні обов’язки.
Як тільки священик у такому вбранні вийде із святилища, всі незабарно падають ниць, виявляючи цим свою шану, причому скрізь панує така глибока мовчанка, що сам вигляд усього цього проймає душу незбагненним страхом, неначе від присутності якогось божества. Потім усі, полежавши трохи долі, на знак, поданий священиком, підводяться. Відтак співають хвалу богові й упереміш грають на музичних інструментах здебільшого іншого вигляду, ніж ті, якими користуємося ми. Багато з цих інструментів своїм приємним звучанням переважає вживані у нас, а деякі не можна навіть порівняти з нашими. В одному утопійці, безперечно, значно перевищують нас: вся їхня музика, як органна, так і вокальна, дуже точно відтворює й висловлює природний стан душі; звук повністю пристосований до змісту, чи йдеться про молитву, чи радість, прохання, тривогу, сум, гнів; мелодії настільки достовірно передають зміст, що музика їхня в дивний спосіб хвилює, проймає й запалює серця слухачів.
Насамкінець священик, а також народ урочисто проказують святкові молитви. Вони складені так, що хоч читають їх усі разом, але кожний зокрема може віднести їх до себе. У цих молитвах усі, як один, визнають бога творцем і правителем світу, джерелом усіх благ і дякують йому за одержані добродійства. Особливо ж дякують за те, що милістю божою вони живуть у найщасливішій державі й сповідують таку релігію, котра, як вони сподіваються, є найправдивішою із усіх. Якщо ж віруючий помиляється в чомусь або якщо існує якийсь інший державний устрій, кращий від їхнього, а також краща віра, і вони миліші богові, то віруючий просить, щоб бог милістю своєю дозволив пізнати це; він ладен іти туди, куди його бог поведе. Коли ж цей вид держави найкращий і ця релігія найправдивіша, то хай йому бог дасть стійкість, а всіх інших людей спонукає прийняти ті самі основи життя й приведе до тих самих уявлень про бога, якщо тільки незбагненну волю божу не тішить розмаїття релігійних вірувань. Нарешті, утопієць молиться, щоб бог прийняв його до себе після легкої смерті, хоч і не зважується визначити, чи це станеться скоро, чи пізно. Щоправда, якщо це не образить величі божої, то утопійцю далеко більше до душі відійти до бога після найтяжчої смерті, ніж вести довге й щасливе життя осторонь від нього. Після цієї молитви віруючі знову падають ниць на підлогу і, згодом підвівшись, ідуть обідати; решту дня вони проводять в іграх та військових вправах.
Я описав вам наскільки міг достовірно устрій цієї держави, який, на мій погляд, є не лише найкращим, а й єдиним, що має всі підстави називатися державою в повному значенні цього слова. Якщо в інших країнах люди, що розводяться про добробут суспільства, турбуються лише про свої особисті вигоди, то тут, де немає приватної власності, люди серйозно зайняті громадськими справами. До речі, таке становище і тут, і там цілком закономірне. Бо якщо йдеться про інші країни, то там кожний знає, що коли він сам про себе не подбає, то, хоч би як процвітала держава, він усе одно загине від голоду. Через це неминуча необхідність змушує кожного більше думати про себе, ніж про народ, тобто про інших людей. Навпаки, тут, де все спільне, ні в кого немає сумніву, що ніхто не знатиме нужди ні в чому, аби тільки він подбав про те, щоб громадські комори були повні. Тут не зіткнешся з несправедливим розподілом суспільного добра, не побачиш жодного бідаря чи жебрака, і хоч ніхто нічого не має, всі, однак, мають багато. Справді-бо, чи може бути краще багатство, ніж позбавлене всіляких турбот, веселе та спокійне життя? Не треба турбуватися, як себе прогодувати, мучитись від жалісливих вимог дружини, боятися бідності для сина, тривожитись про посаг для дочки. Кожний може бути спокійний за щастя своє власне та всіх своїх рідних: дружини, дітей, внуків, правнуків, праправнуків та довгого ряду нащадків, про забезпечення яких знать думає заздалегідь. Далі. Утопійці піклуються не менше про таких, що колись працювали, а тепер стали непрацездатними, ніж про тих, що працюють зараз. Тут я хотів би, щоб хто-небудь зважився порівняти цю їхню доброзичливість із справедливістю інших народів. Щоб я пропав, коли знайду в них хоч якийсь натяк на справедливість і доброзичливість! Бо що це за справедливість, коли який-небудь дворянин, золотар, лихвар чи хтось інший їм подібний, хто взагалі нічого не робить або робить те, що не конче потрібне суспільству, живе в розкоші й сяйві слави, в дармоїдстві або займаючись непотрібною роботою? На противагу їм поденник, візник, ремісник, хлібороб повсякчас виконують таку виснажливу роботу, яку ледве можуть стерпіти в’ючні тварини. До того ж їхня праця настільки необхідна, що без неї жодне суспільство не проіснувало б і року, однак вони мають нужденний прожиток і ведуть життя таке злиденне, що порівняно з ними становище в’ючаків видається стократ кращим. Адже тварини не працюють так довго, їхній харч не набагато гірший, а для них навіть смачніший, та й немає в них ніякого страху за майбутнє. А людей-трудівників виснажує в теперішній час тяжка й дешева праця, і вбиває їх думка про злиденну старість. Бо щоденний їхній заробіток такий мізерний, що навіть не вистачає їм грошей на потреби того ж дня, а про те, щоб залишалися якісь заощадження на старість, і мови бути не може.
Невже справедлива й вдячна така держава, яка марнотратно роздає стільки дарунків так званим благородним, золотарям та іншим подібним дармоїдам або підлесникам, винахідникам пустопорожніх розваг, зате анітрохи не піклується про хліборобів, вуглярів, робітників, поденників, візників та ремісників, без яких взагалі не може існувати жодна держава? Зловживаючи їхньою працею в розквіті віку, суспільство не згадує про їхні безсонні ночі, забуває про їхні добродійства, а коли вони опиняться в крайній нужді й обсядуть їх хворощі, з чорною невдячністю винагороджує їх злиденною смертю. Але на цьому не кінець. Хіба багатії із щоденного куцого заробітку бідняків не відривають якоїсь часточки не тільки за допомогою приватного обману, а й на підставі державних законів? Таким чином, якщо раніше здавалося, що несправедливо відплачувати чорною невдячністю людям, які мають великі заслуги перед державою, то тепер багатії перекрутили це так, що визиск трудового народу узаконили через оголошення відповідних законів.
Тому, на підставі моїх глибоких роздумувань над усіма державами, які сьогодні процвітають, я, далебі, не бачу в них нічого іншого, як змову багатих, які думають лише про свої вигоди, прикриваючись іменем та добром держави. Вони вигадують і винаходять усілякі способи та хитрощі, щоб, по-перше, зберегти, не боячись утратити, те, що вони нагромадили нечесними засобами, і, по-друге, щоб платити якомога менше за невсипущу працю бідарів і визискувати їх. Усі ці хитрування стали вже законом, коли багатії від імені держави, а значить також від імені бідних, впровадили їх у життя. І ці найпідліші самолюби з ненаситною жадобою поділили між собою все те, чого вистачило б для всіх. Як далеко їм до щастя держави утопійців! Усунувши з ужитку гроші, утопійці докорінно знищили всіляку пожадливість. Від якої безлічі клопотів звільнилися вони, який посів злочинів вирвано з коренем! Кому не відомо, що із знищенням грошей зникнуть з лиця землі обмани, крадіжки, грабунки, суперечки, бунти, душогубства, зради, отруєння, за які карають щодня, але не можуть з ними покінчити. До того ж рівночасно із знищенням грошей зникли б страх, турботи, клопоти, муки, безсонні ночі. Навіть сама бідність, що одна тільки, здається, потребує грошей, негайно зникла б, коли б скрізь усунути гроші.
Щоб це було яснішим, уяви собі якийсь неплідний і неврожайний рік, в який вмерли голодною смертю тисячі й тисячі людей. Я впевнений, що якби наприкінці цього лиха обшукали комори багатіїв, то в них знайшли б такі величезні запаси зерна, що, розподіливши їх між усіма померлими від голоду та виснаження, ніхто не помітив би скупості неба й землі. Так легко можна було б забезпечити всім прожиток, якби не оці блаженні гроші, які нібито були розумно придумані, щоб відкрити доступ до їжі, але, навпаки, тільки заступають дорогу до неї. Не сумніваюся, що багатії теж усвідомлюють це; вони знають, наскільки краще було б не відчувати нестачі чого-небудь потрібного, аніж мати вдосталь багато зайвого; наскільки краще позбутися численних бід, ніж стати заложником багатства. Мені навіть на думку не спадає сумніватися, що весь світ легко й вже давно прийняв би закони утопійської держави як з уваги на власні вигоди, так і з поваги до Христа-спасителя, який завдяки своїй незмірній мудрості не міг не знати, що для людей найкраще, а по своїй доброті не міг порадити того, що він сам вважав за найкраще. Проте цій переміні на краще стоїть на заваді одна потвора, володарка й мати всіх бід — гордість. Вона вимірює щастя не своїми удачами, а чужими невдачами. Вона навіть не захотіла б стати богинею, якби не залишилось злидарів, над якими можна б їй панувати й глузувати, аби тільки її власне щастя сяяло в порівнянні з їхніми злигоднями, аби тільки, хизуючись своїми багатствами, могла вона мучити злидарів і посилювати їхню біду. Ця Авернська змія обкрутила людські серця і, як риба-прилипало, затримує людей, заважаючи їм вступити на шлях до кращого життя.
Оскільки вона занадто глибоко вкоренилася в людську природу і її нелегко вирвати, то я радий, що принаймні утопійцям пощастило мати державу такого типу, яку я від щирого серця побажав би мати всім. Утопійці в своєму житті додержуються справедливих звичаїв і поклали їх в основу держави не лише дуже вдало, а й навіки, на скільки може передбачити людський розум. Вони знищили в себе вдома разом з іншими вадами коріння честолюбства й громадянських чвар, їм не загрожує небезпека страждати від внутрішнього розбрату, від якого загинула сила-силенна захищених міст разом з їхніми багатствами. А якщо громадяни живуть у злагоді в державі з розумним суспільним ладом, то тоді заздрість сусідніх правителів не може похитнути або потрясти таку державу (до речі, вороги вже давно не раз пробували це зробити, але завжди одержували належну відсіч).
Коли Рафаїл закінчив свою розповідь, я подумав, що чимало звичаїв і законів того народу явно недоречні; йдеться тут не лише про спосіб ведення війни, обряди та вірування, а й про інші їхні установи, особливо про те, що є головною підставою всього їхнього суспільного ладу, тобто про спільне життя й харчування при відсутності грошового обігу. Одне тільки це цілком знищує всіляку знатність, пишноту, блиск, величність, які, на думку всіх, становлять справжню прикрасу й славу держави. Але я знав, що Рафаїл втомився від розповіді, та й не було в мене певності, чи він зможе терпляче сприймати заперечення, бо я саме згадав, як він ганив людей, які бояться, що їх вважатимуть недолугими, коли вони не знайдуть у міркуваннях інших чогось такого, з чого можна було б поглузувати. Тому я похвалив устрій утопійців, узяв Рафаїл а за руку й повів у будинок повечеряти, попередивши, що в нас буде ще час глибше обміркувати порушені питання й довше порозмовляти. О, якби це коли-небудь сталося! А втім, я особисто не можу погодитися з усім, що розповів цей, безперечно, дуже освічений чоловік і досвідчений знавець людської природи, однак охоче визнаю, що в державі утопійців є чимало такого, чого я радше побажав би мати нашим державам, ніж вірю, що це станеться.
Кінець пополудневої розповіді Рафаїла Гітлодея про закони та звичаї острова Утопії, відомого досі небагатьом, в переказі славетного й дуже освіченого мужа, пана Томаса Мора, лондонського громадянина й шерифа.
Кінець
Те, що ти так захоплюєшся розумом Томаса Мора і, так би мовити, ледь не гинеш від цього, сповнений, зрозуміло, подиву стосовно його творів, у порівнянні з якими, як ти слушно пишеш, немає нічого вченішого й привабливішого,— в цьому, повір мені, славетний Гуттене, твій погляд збігається з поглядами інших. Та й Мор відповідає тобі взаємністю. Бо він, у свою чергу, так насолоджується змістом твоїх творів, що мене аж заздрість бере. Саме це й є ота дивовижна мудрість Платона, яка пробуджує у смертних куди палкішу любов, ніж будь-яка чарівна тілесна краса. Її, ясна річ, не можна побачити тілесними очима, але ж і в душі є свої очі. Доречно тут згадати відому давньогрецьку приказку: від споглядання в людей виникає кохання. Трапляється не раз, що людей, яким не доводилося ніколи ні розмовляти між собою, ні бачити одне одного, єднає найполум’яніша приязнь. І подібно до того, як часто буває, що з незнаних причин різних людей приваблює різна зовнішність, так, очевидно, існує якась незбагненна душевна спорідненість, завдяки чому ми одними умами сильно захоплюємося, а іншими — ніскільки.
Стосовно твого настійного прохання охарактеризувати тобі докладно Мора, немов намалювати його портрет, то мені хотілося б виконати твоє прохання так досконало, як пристрасно ти цього бажаєш. Адже я сам зазнаю неабиякої насолоди, подумки спілкуючись з найулюбленішим з моїх друзів. Усе ж, по-перше, не кожному під силу охопити всі грані обдаровання Мора. Далі, я не знаю, чи він дозволив би будь-якому художнику малювати його портрет. Та й не думаю, що зобразити Мора справа легша, ніж Александра Македонського чи Ахілла, до того ж вони не більше заслуговують безсмертя, ніж наш сучасник. Така тема вимагає руки прямо-таки якогось Апеллеса, а я потерпаю, щоб не виявитися часом більш схожим на Фульвія з Рутубою, ніж на Апеллеса. Отож спробую скорше накреслити контури портрета, ніж у всій повноті відтворити образ Мора, наскільки зможу це зробити на підставі своїх спостережень і спогадів про тривале й сердечне приятелювання з ним. Якщо ж трапиться коли-небудь, що ви познайомитесь особисто під час якогось посольства, то ти тоді нарешті зрозумієш, наскільки невправного художника ти вибрав для цього завдання; я, чесно кажучи, боюся, чи, бува, ти не звинуватиш мене колись у заздрощах або в сліпоті за те, що я з такого багатства його гарних рис помітив так мало, немов якийсь короткозорий, чи не захотів згадати про них, спонуканий заздрістю.
Отже, почну з того, що тобі про Мора зовсім невідомо: він середнього зросту, будова тіла така в нього пропорційна, що кращої й бажати годі; шкіра біла, лице швидше біле, аніж бліде, і хоч без будь-якої червоності, але всюди просвічує дуже делікатний рум’янець. Чуприна темно-золотиста або, якщо хочеш, золотисто-темна, борода досить рідка, очі синювато-сірі з якимись цяточками: це звичайно вказує на талановитий розум. Такі очі британці навіть вважають гарними, хоч у нас більше подобаються чорні. Вони кажуть, що очі такого кольору, як у Мора, свідчать про доброту. Обличчя Мора відповідає його вдачі, завжди виражає милу й дружелюбну привітливість, нерідко осяває його весела усмішка. По суті, Мор більше схильний до жартівливості, ніж до поважності, хоча й далекий від пустого блазенства. Його праве плече здається трохи вищим від лівого, особливо коли він ходить; це в нього не від природи, а від звички, вплив якої дещо позначається на поставі. У всьому іншому будова його тіла бездоганна. Ось тільки руки дещо грубуваті, причому це вражає лише тоді, коли порівняти їх з рештою його зовнішності. Своїм зовнішнім виглядом вія нехтував уже змалку настільки, що анітрохи не турбувався про те, про що, за порадою Овідія, повинні турбуватися чоловіки. Як він виглядав у юності, можна тепер догадуватися, як-то кажуть, із соломи; я особисто познайомився з ним, коли йому було не більше двадцяти трьох років, а нині йому трішки перевалило за сорок.
Здоров’я в нього скорше задовільне, ніж міцне, але його цілком досить, щоб переносити силу-силенну клопотів, які випадають на долю поважного громадянина. Не схильний він до захворювань, крім хіба що до дуже незначних. Можна сподіватися, що він проживе довго, бо батько його — людина похилого віку, але напрочуд бадьора й діяльна. Мені досі не доводилося бачити нікого менш вибагливого у виборі їжі. Аж до юнацького віку Мор любив пити лише воду; це в нього від батька. Правда, щоб нікого не дивувати, він обманював товаришів тим, що пив з олов’яного кухля пиво, до того ж змішане з водою, а часто просто чисту воду. Оскільки там є звичай передавати з рук до рук ту саму чару з вином, то інколи йому випадало пригубити її краєчком рота, щоб не виказувати відрази й заодно щоб не відступати від загальноприйнятого звичаю. Яловичину, солену рибу, простий і добре заквашений хліб він їсть з більшим смаком, ніж ту їжу, якою звичайно люди ласують; зрештою, він ніскілечки це відмовляється від усього того, що приносить людині здоров’я без шкоди для здоров’я. Завжди йому більше до смаку молочні страви й плоди, які ростуть на деревах, а яйця для нього — справжні ласощі.
Голос його не гучний, але й не слабий, такий, що легко почути, не співучий і не ніжний — взагалі голос людини, яка говорить виразно; він, мабуть, від природи нездібний до співу, хоч дуже любить усіляку музику. Мова в нього на диво ясна й чітка, аж ніяк не кваплива і без запинок.
Йому до вподоби простий одяг; він не носить ні шовку, ні пурпуру, ні золотих ланцюгів, хіба що цього вимагав необхідність. Диву даєшся, як дуже він нехтує умовностями, які люди звичайно вважають ознакою доброго виховання. Як ні від кого він їх не вимагає, так і сам сміливо не дотримується їх ні на зборах, ні на бенкетах; все ж, якщо захоче дотримуватися, то прекрасно їх знає. Проте він вважає, що тратити багато часу на такого роду дурниці — справа жіноча й не гідна чоловіків.
Від двору і спілкування з правителями колись він стояв осторонь, тому що йому завжди була особливо ненависна тиранія, а рівноправність, навпаки, дуже мила. Бо ледве можна знайти якийсь двір, хоч би й скромний, де не буде ні надмірної метушні, ні честолюбства, ні лицемірства, ні пишноти, двір, який не мав би нічого спільного з тиранією будь-якого виду. Навіть до двору Генріха VIII його насилу вернули, хоч не можна побажати ввічливішого і скромнішого правителя, ніж цей. Від природи Мор прагне до свободи й дозвілля. Однак як радо він насолоджується дозвіллям, коли воно йому дістається, так і не знайти людини терплячішої й наполегливішої, коли вимагає цього справа. Прямо-таки народжений і створений для дружби, він є її найщирішим і найпослідовнішим поборником. І не боїться великої кількості друзів, від чого застерігає Гесіод. З кожним він ладен заприятелювати, анітрохи не перебірливий у виборі друзів, винахідливий у підтримуванні дружби, постійний у намаганні зберегти її. Якщо трапиться хтось, кого годі вилікувати від вад, з таким він при слушній нагоді розстається, поступово припиняючи дружбу, але не обриваючи раптом. Товаришування й розмови з тим, кого він визнає людиною сердечною, так його радують, що в цьому він вбачає головну життєву насолоду. Але цурається гри в м’яч, кості, карти та інших розваг, за якими звикли гаяти час вельможі. Мало того, наскільки він безтурботний у власних справах, настільки не знайдеться ніхто, хто б самовідданіше турбувався про справи друзів. Чого ж тут більше? Хто шукає досконалого зразка справжньої дружби, той не знайде кращого від Мора.
У співжитті він відзначається такою рідкісною чесністю й приємною поведінкою, що немає жодної похмурої людини, якої він не міг би розвеселити, будь-яку гнітючу нудьгу вміє розвіяти. Уже від дитинства Мор так полюбив жарти, що складалось враження, немов він для них народився, але при всьому тому ніколи не скочувався до блазенства, ніколи не любив ущипливості. В молоді роки він писав невеликі комедії і грав у них. Будь-яке гостре слово, хоч і спрямоване проти нього, йому, однак, подобалося. До такої міри його радує доречна й тонка дотепність. Тим-то замолоду він полюбляв епіграми, а особливо захоплювався Лукіаном. Та й мене Мор надихнув думкою написати «Похвалу Глупоті»; це він, так би мовити, примусив танцювати верблюда.
У будь-яких справах з людьми, які йому доводиться мати, навіть у серйозних, він уміє підмітити щось потішне. Якщо він має справу з людьми вченими й розумними, то захоплюється їхнім розумом; якщо з неуками й дурнями; то знаходить утіху в їхній глупоті. З жінками й навіть зі своєю дружиною він невтомно жартує й дуже дотепний. Його можна назвати якимось другим Демокрітом або скоріше філософом-піфагорійцем, який, безтурботно проходжаючись по ринку, спостерігає метушню продавців і покупців. Ніхто менше від нього не зважає на думку юрби й ніхто більше від нього не прислухається до здорового глузду. Особливе задоволення відчуває він, споглядаючи вигляд, поведінку та вияв почуттів різних тварин. Тому він годує вдома птахів майже всіх видів, а також усіляких рідкісних тварин, як мавпу, лисицю, тхора, ласицю та інших їм подібних. До того ж, коли йому трапиться нагода придбати щось чужоземне й гідне уваги, він звичайно жадібно купує. Усім таким дивом заповнена його оселя, так що відвідувачам є там на що подивитись. А він тільки-но помітить, що гостям щось подобається, сам знову проймається радістю. Поки дозволяв йому вік, не цурався він дівочого кохання, не виходячи, однак, поза межі пристойності, причому більше насолоджувався коханням дівчат, які самі на це напрошувалися, ніж тих, коло яких треба упадати, але до вподоби йому була більше душевна взаємність, ніж тілесне зближення.
З ранніх років Мор поринув у красне письменство. Ще юнаком він зайнявся вивченням давньогрецької мови та філософії, але його батько, до речі, людина розумна й поважна, не лише не підтримав його захоплення, а й відмовив йому в будь-якій допомозі; мало того, він ледве не позбавив сина права на спадок лише за те, що той намірявся відійти від заняття батька, який був визначним знавцем британського права. Хоч ця професія не має нічого спільного з наукою, британці вважають людей, що здобули в ній визнання, вельми знаменитими й впливовими. І немає в них іншого, надійнішого шляху, щоб доробитися маєтку і стати славним, як правознавство. І справді, цей вид діяльності спричинився там до виникнення значної частини знаті. Британці твердять, що ніхто не спроможний досягти в ній досконалості, не попрацювавши в поті чола багато років. Таким чином, хоча юнак, народжений для кращого покликання, відчував справедливу відразу до правознавства, проте, пройшовши шкільну науку, так опанував його, що позивальники ні до кого не зверталися за порадою охочіше, як до нього, і ніхто з тих, хто виключно цим займався, не заробляв більше. Така велика була слава його розуму й діловитості.
Чимало праці вклав він у вивчення творів отців церкви. Ще у зовсім молодому віці він тлумачив численним слухачам книги Августина «Про місто боже», а священики й старі люди не соромились і не жалкували, що світський юнак пояснював їм релігійні питання. У той час усією душею він присвятив себе благочестю: неспанням, постами, молитвами та іншими подібними вправами підготовляв себе до вступу в духовний сан. Але тут він виявив більше здорового глузду, ніж багато таких, що необачно обирають таку відповідальну діяльність, анітрохи не перевіривши себе попередньо. І ніщо йому не заважало вибрати такий життєвий шлях, крім бажання одружитися. Волів-бо стати добропристойним чоловіком, аніж порочним священиком.
Одружився Мор з молоденькою дівчиною благородного походження, ще без освіти, тому що весь час жила разом з батьками й сестрами на селі; ця обставина дала йому змогу виховати її відповідно до своїх моральних поглядів. Він подбав про те, щоб вона стала грамотною, і дав їй грунтовну музичну освіту. Та й вдалося йому зробити її майже такою, з якою він хотів провести все життя, але бідолашна передчасно померла. Вона встигла народити йому кількох дітей; з них тепер ще живуть три дочки — Маргарита, Алойзія та Цецілія, і один син — Йоанн. Але довго вдівцем він не зумів бути, хоч друзі не радили йому вдруге одружуватися. Через декілька місяців після похорону він узяв шлюб з вдовою, більше керуючись турботою про сім’ю, ніж з любові; вона не була, як він сам жартував, ні гарною, ні молодою, зате невтомною й чуйною матір’ю сім’ї. Живе він, однак, з нею в злагоді й взаємопошані, немов з молодою й неабиякою красунею. Навряд чи який-небудь інший чоловік домігся б від своєї дружини такої слухняності владою й суворістю, як Мор домігся цього ласкавістю і жартами. Та й чого тільки він не доб’ється, коли йому вдалося переконати вже підстаркувату, до того ж не зовсім лагідної вдачі, зайняту домашнім господарством жінку, щоб вона вчилася грати на гітарі, лютні, флейті, щодня виконуючи на вимогу чоловіка урок. З такою ж увічливістю він керує своєю сім’єю, завдяки чому в ній не буває ніяких непорозумінь, ніяких суперечок, а якщо навіть щось таке трапиться, то він це або відразу ж припинить, або вміло владнає, і ніхто не виходить з його оселі як ворог чи немов від ворога. Очевидно, цьому будинку судилося щастя: кожний, хто в ньому жив, підіймався до ще більшого щастя, і ніхто ніколи не заплямував свого імені. Ледве ти знайдеш кого-небудь, хто так ладнав би зі своєю матір’ю, як він з мачухою, бо його батько одружився вже вдруге. Її любив Мор не менше, ніж рідну маму. Недавно батько одружився втретє; Мор клянеться, що ніколи не бачив кращої жінки. До батьків, дітей і сестер він так ставиться, що не набридає їм своєю любов’ю й не занедбує своїх обов’язків щодо них.
Немає в ньому ні крихітки прагнення до брудної наживи. Для своїх дітей він виділяє стільки коштів, скільки вважає за достатнє; те, що залишається, він щедро витрачає. Одержуючи з адвокатської діяльності гарні прибутки, він нікому не відмовляє у дружній і діловій пораді, більше дбаючи про чужу вигоду, ніж про власну; багатьох переконує, за своїм звичаєм, помиритися, доводячи, що це обійдеться меншими витратами. Якщо цього не може домогтися, тоді вказує спосіб, як вести процес при найменших витратах, адже бувають люди, опановані жадобою судитися й знаходити в цьому насолоду. В Лондоні, де Мор народився, він був суддею для розгляду цивільних справ. Ця посада не дуже обтяжлива (засідання відбуваються лише щочетверга й то тільки до обіду) і вважається дуже почесною. Ніхто не розглядав стількох справ, як Мор, ніхто не провадив їх сумлінніше. Багатьом він знижував плату, що її, згідно з законом, повинні вносити сторони, які процесуються, бо до початку процесу як позивач, так і відповідач уносять по три шилінги, більше брати не дозволяється. Такою поведінкою Мор здобув велику любов своїх співгромадян.
Задовольнитися своїм становищем він вирішив тому, що воно було досить визначне й разом з тим не таїло в собі ніяких небезпек. Два рази включали його в посольство; оскільки ж він впорався з дорученнями дуже вдало, найясніший король Генріх VIII не заспокоївся, поки не притягнув його до свого двору. Чому не сказати мені «притягнув»? Річ у тім, що ніхто настійніше не прагнув бути допущеним до двору, ніж Мор старався триматись осторонь його. Оскільки наймилостивіший король забажав оточити себе людьми вченими, поважними, розумними й бездоганними, то серед багатьох інших у першу чергу запросив Мора; той настільки став йому близьким, що король не відпускає його від себе. Коли доводиться вирішувати важливі справи, немає в короля досвідченішого порадника; коли забагнеться королю розважити себе приємною розмовою, немає в нього веселішого співрозмовника. Часто важкі справи вимагають розумного й серйозного судді. Мор так їх вирішує, що обидві сторони залишаються задоволеними. І ніхто не домігся того, щоб Мор прийняв який-небудь подарунок. Щасливими були б держави, якби правителі ставили на їх чолі службових осіб, подібних до Мора! І при всьому цьому в нього не проявилося б ні на крихітку зарозумілості.
Попри велику зайнятість, він не забуває своїх давніх друзів і вряди-годи повертається до улюблених літературних занять. Усю свою вагу, весь вплив, який він має в його величності короля, Мор віддає на користь держави, на користь друзів. Адже завжди від щирого серця він прагнув творити добро на радість усім і напрочуд був схильний до милосердя; а тепер, чим більше він може допомогти, тим яскравіше ця риса виявляється. Одних підтримує грошима, інших оберігає своїм впливом, ще інших висуває своїм клопотанням. Кому нічим Мор не може допомогти, тому дає добру пораду. І нікого не відпускає від себе засмученим. Його можна назвати громадянським опікуном усіх бідарів. Він вважає для себе за велике добро підтримувати пригнобленого, рятувати того, хто потрапив у халепу або скрутне становище, повернути в милість відстороненого. Ніхто з більшою радістю, ніж він, не чинить добродійства, ніхто менше, ніж він, ним не дорікає. Досі мені не доводилося зустрічати нікого, хто, маючи стільки чеснот, був би такий далекий від чванливості,— невід’ємної супутниці всілякого успіху.
Але повертаюся до занять, які мене найбільш зріднили з Мором і Мора зі мною. В юні роки він переважно пробував себе у віршуванні, потім довго всю силу віддавав на удосконалення прозової мови, вправляючись у всіляких стилях. Про що ще варто було б згадати? Особливо в листі до тебе, адже руки твої не розстаються з його книжками! Так ось, він дуже полюбляв декламації, зокрема на складні теми, тому що в них, як ніде, виявляється винахідливість розуму. Тим-то, ще юнаком, він узявся за написання діалогу, в якому відстоював учення Платона про спільність жінок. Написав відповідь на «Тирановбивцю» Лукіана; хотів мати в мені противника своїх доказів, щоб краще перевірити, чи домігся він успіхів у складанні творів такого роду. «Утопію» Мор видав з метою вказати на причини занепаду держави, але передусім у ній він зобразив Британію, яку наскрізь вивчив і знав. Спочатку на дозвіллі він написав другу книгу, а згодом, користуючись нагодою, приєднав до неї першу, написавши її без підготовки. Звідси і походить деяка нерівномірність стилю.
Ледве чи знайдеш когось іншого, хто краще говорив би без підготовки, до такої міри його незрівнянному розумові слугує його незрівнянна мова. Розум у нього кмітливий і проникливий, пам’ять чудова: все у Мора неначе напоготові, він умить і влучно вловлює те, чого вимагає стан справи. На диспутах годі уявити собі більшу гнучкість мислення, через що він часто заганяє у безвихідь навіть найвидатніших теологів, немов вступаючи з ними в бій на їхній власній арені. Йоанн Колет, людина гострого і виняткового розуму, інколи в розмові каже, що в Британії є, либонь, одна-однісінька талановита людина — Мор. Хоча на цьому острові процвітає багато знаменитих умів.
Мор — ревнивий прихильник справжнього благочестя і разом з тим не визнає забобонів. У певні години він звертається до бога з молитвами, не для годиться, а з глибини душі. Його розмови з друзями про життя прийдешніх часів свідчать, що він говорить від щирого серця і з вірою в краще завтра. А тут знаходяться люди, які твердять, ніби християн можна знайти лише в монастирі.
Таких людей мудрий правитель не лише допускає у свою сім’ю й свої хороми, а навіть особисто запрошує туди. І не тільки запрошує, а й змушує приходити. Їх він вважає суддями і постійними свідками свого життя. Вони стають його дорадниками, його супутниками в дорозі...
Ось маєш портрет, виконаний з якнайкращого зразка, але не найкращим художником. Він тобі, певно, не сподобається, якщо пощастить тобі познайомитись з Мором ближче. Одначе, як би там не було, я потерпав, щоб ти мені не дорікнув, що я не виконав твого прохання, і щоб ти не нарікав на надмірну стислість моїх листів. Проте якщо мені, авторові цього листа, він не видався надто довгим, то і тобі, гадаю, при читанні він не видасться розтягнутим. А посприяє цьому привабливість особи Мора.
Будь здоровий.
В Антверпені, 23 липня 1519 р.
Минуло понад сто років після появи знаменитої «Утопії» (1516) англійського мислителя-гуманіста, письменника й державного діяча Томаса Мора — і у світ вийшла не менш славетна пам’ятка філософської думки — «Місто Сонця» (1623) Томмазо Кампанелли.
Ким був її творець? Що спонукало його написати твір, у якому він утілив свою, та й не тільки свою, а й багатьох поколінь людей мрію про краще майбутнє людства?
Автор «Міста Сонця» — італійський мислитель, публіцист і поет Джованні Доменіко Кампанелла — народився 5 вересня 1568 р. в родині бідного селянина-шевця в селі Стеньяно поблизу міста Стіло, що в південноіталійській області — гористій Калабрії, яка в той час перебувала під гнітом іспанських окупантів. Початкову освіту здібний хлопчик отримав у ченця-домініканця, який, усупереч волі батька, що хотів бачити сина юристом, намовив його вступити до монастиря ордену домініканців у місті Плаканіці, де він одержав ім’я Томмазо, тобто Фома, на честь святого Фоми Аквінського, відомого теолога католицької церкви. У монастирі Кампанелла наполегливо поглиблював свою загальну освіту й особливо — знання з філософії, грунтовно ознайомившись з трактатами Платона, Арістотеля, Альберта Великого й Фоми Аквінського. Велике враження справили на молодого Кампанеллу філософські погляди вільнодумного італійського мислителя Телезія, що виступав проти мертвої середньовічної схоластики, за вивчення природи, в дослідженні якої він вбачав першоджерело наукових знань. У 1591 р. побачив світ у Неаполі перший філософський трактат Кампанелли «Філософія, обгрунтована чуттями», в якому він твердить, що природу треба пояснювати на основі власних відчуттів, і відстоює право людини на вільне мислення. Після опублікування цього твору інквізиція заарештувала автора, бо пильні очі охоронців «чистоти» католицької церкви, непорушності її догматики й філософських основ побачили в трактаті небезпечні прояви вільнодумства й єретичного ухилу. Звільнений з в’язниці в 1592 р., він уже не повернувся до монастиря. Під час тривалих мандрів по Італії (Рим, Флоренція, Болонья, Падуя, Венеція, Неаполь) Кампанелла, якого щоразу звинувачували у вільнодумстві і єресі, знову потрапляв до тюрми. Повернувшись у 1598 р. до рідної Калабрії, він разом з іншими патріотами почав готувати повстання з метою скинути ненависне ярмо іспанських Габсбургів і встановити республіку, де панувала б соціальна справедливість.
Внаслідок зради одного з учасників змови, керівників запланованого повстання заарештували. Світські власті звинуватили Кампанеллу в антидержавній діяльності, а церковники — в єресі. Іспанці видали Кампанеллу інквізиції, і церковний трибунал засудив його за єресь на довічне ув’язнення. Він поневірявся в катівнях різних міст Італії, зазнаючи тортур і тяжких принижень. Але це не зламало духу безстрашного борця за свободу й соціальне рівноправ’я людей. У в’язниці Кампанелла написав усі головні свої праці, зокрема славетне «Місто Сонця» — променистий проект ідеального суспільства.