Десь на цьому моменті я почав розуміти, що юнак своєю розмовою в чомусь, можна сказати, завдав поразки решткам моїх укріплень. Адже я вивів свою внутрішню кінницю, своїх слонів і офіцерів, сподіваючись на нищівний фронт і коротку, проте ефектну перемогу. А тепер я сиджу розгублений, і камера фіксує те, як намагаюся привести до ладу почуття. І не тому, що він загнав мене у філософський глухий кут несподіваною думкою, а тому, що я отримав ще одне підтвердження своїм найтяжчим підозрам, про які волів би мовчати.
— Ось бачиш. Тепер ти також можеш бути її євангелістом, — відреагував Лулу.
— У мене, наприклад, саме через ту причину, яку ти озвучив, зараз відбувається тотальне відторгнення культури. Я не можу вже ні читати, ні слухати, ні дивитися фільми. Тотальне знецінення. Все це перетворилося для мене на шлак. Ти не боїшся, що, з такою життєвою позицією, коли розчаруєшся у музиці, більше не матимеш куди ступити? Запитую, тому що я, наприклад, боюся — боюся, що коли відкину культуру, й ступати вже буде нікуди... Залишатиметься лише ступити у вікно...
— Я не боюся, Федоре. Навіть якщо це буде помилкою, вона нічого не означатиме. Ні для кого.
— Що для тебе, в такому разі, означає бути «тру»?
— Не бути слабаком. Коли ти йдеш на страх, на біль, ти стаєш сильнішим.
— А ти? Ти захоплюєшся Ніцше?
— Я вважаю, що йому потрібно було б заснувати свій рок-бенд. Тоді в нього все склалося б інакше. Та я поважаю його за те, що він зайшов так далеко.
— Ти теж зайшов далеко?
— Не знаю. Я намагався йти, але там все однакове, і мені набридло. Ти просто йдеш, і нічого не відбувається. Рівна сіра площина до горизонту, як у комп’ютерній грі. Я не знаю, навіщо йти далі, якщо там нічого немає.
— Дехто вважає, що там можна зустріти любов.
— Не знаю, що краще — зустріти її чи не зустріти.
— Маєш якусь мету в житті? Щось, що змушує тебе рухатися далі?
— З того, що вже прожив, я розумію, що далі буде така ж лажа. Знаєш, я бачу стільки молодих людей — вони чогось хочуть у житті. А я не хочу. Я вже втомився. Я просто живу по приколу, і фанатам це подобається. Цей Всесвіт виник по приколу, і він так само по приколу може зникнути. Коли вони бачать, що комусь по приколу жити, вони теж починають приколюватися, що усе це має сенс. Це просто такий глюк, за яким ми всі часом приколюємося. Проте іноді мене від цього теж починає нудити.
Ми закінчуємо інтерв’ю з відчуттям густої гіркоти і заніміння в роті, як від ризького бальзаму. Я тисну йому руку, і Лулу в цей момент каже:
— З тобою цікаво, Федоре. Наступна кава за мною. Слухай, у мене сьогодні концерт буде...
— Я не люблю натовпу, вибач...
— Як знаєш. Але це буде закритий виступ для своїх. Я був би радий, якби ти прийшов. Нехай це буде мій подарунок тобі на День народження.
— Дякую, я подумаю.
— Я попрошу, щоб твоє ім’я внесли у списки на вході, — пообіцяв Лулу. — До зустрічі, Федоре.
Отож, Федоре, що доброго ти дізнався за ці роки? Ти подорослішав, давай, поділися тим, що ти знаєш.
Скажімо, ти вже встиг добре зрозуміти, що у цьому світі немає нічого справжнього. Поки ти був підлітком, великі дядьки з набитими гаманцями давали тобі солодкі калачі дорогих іграшок, о́бразів, способів насолоди. Ти міг би розказати про те, що життя, як воно зображене на ґлянцевих сторінках модних журналів, — фейк, такого насправді не буває. Ти міг би заявити, що порно існує лише на моніторі комп’ютера, а за екраном — тільки спітнілі жінки й оператори з хронічним простатитом і міжхребцевими грижами. Ти, врешті, так подорослішав, що міг би дати власне визначення слову «порнографія»: справжнє порно — це зовсім не хоум-відео про пацанів і дівах, справжнє порно — це найновіші компʼютерні ґаджети, це слогани косметичних компаній і ресторанів швидкого харчування, це дорогі автомобілі й реклама сигарет, скандали й плітки, гласні розслідування проти олігархів і гучні антикорупційні справи — ось справжній хард-кор, що увінчується колективним буккаке з лайків і коментів у соцмережах. І справжнє порно в тому, що ті, в кого цього немає, копіпейстять про це, захлинаючись слиною.
Ти міг би сказати, що після смерті Уго Чавеса і Муаммара Каддафі в цьому світі не залишилося більше чесних диктаторів, залишилися лише маленькі гнійнички, що обсипали планету, наче папульозні сифіліди; що Земля перенаселена і її ресурсів вистачить, можливо, ще років на двадцять; що сволочі капіталісти ніколи не віддадуть надлишків свого надвиробництва голодуючим дітям Африки, бо що вони будуть потім робити з цією голодною дикою Африкою, яка, замість того, щоби поволі здихати, як недобита зебра, враз скочить на ноги і заполонить всю Європу й Америку, порівняно з чим ісламська й китайська інвазії здадуться просто легкою застудою перед початком справжньої болотяної лихоманки. Ти не маєш куди втекти з цієї маленької, розпеченої, як сковорідка для стейка, планетки, бо навіть Тибет, твоя омріяна шамбала, окупований, корумпований і завалений китайськими кросівками — отже, ти зрозумів, що весь цей світ — це суцільні проблеми.
Театр жорстокості, гротеск, карнавал — зараз ще не існує термінів, достатньо емоційних, щоб передати всю гаму почуттів перед абсурдом життя, яку для себе відкрила сучасна людина. І ті, хто зрозумів, що бал-маскараду не спинити, мовчазно сідають на краю життя, часом вистрілюючи їдкою реплікою з Солженіцина або Еклезіаста.
Вічне повторення, сансара. Стільки повернень, стільки разів повторювати ті самі слова, ходити тими самим стежками. І тепер ось тобі подарунок — ще хтось, такий же втомлений, як і ти.
Федір залишив позаду вулицю Горького, де в них відбувався запис, і зупинився біля китайського ринку на Либідській, щоб купити набір для суші. Він хотів провести цей вечір сам, у тиші своєї квартири. Зробити армію вузькооких самураїв, одягнутих у панцирі з сьомги і з пов’язками з норі на головах. Зійтися з ними на бамбукових паличках, як слід вимочити в соєвому соусі і перебити їх усіх до одного, як гігантський крилатий Родан із японських фільмів жахів.
На перехресті за Либідською його авто спробувала зупинити якась молода жінка у простому платті. Усе, що він встиг подумати, задивившись на її плаття, — ось воно, це поєднання фіолетового і блакитного, яке я шукав. Хіт епохи. Нова, коротше, мадонна. Він повільно поминув її, востаннє вловлюючи прохолоду осені, що била з відчиненого навстіж вікна, розчинену в гарячому придиху серпня.
Їхні погляди перетнулися. Він побачив упертість і рішучість, з якою дівчина спиняла його авто. Ні, крихітко, ти залишаєшся тут чекати на свою удачу. А я везу своїх хлопців під гору Фудзі — у них увечері велика битва з космічними монстрами. Самураї проти гігантських птеранодонів.
Дівчина несподівано показала йому язик.
Федір Могила зупинив машину, дав задній хід і, порівнявшись із нею, опустив скло.
— Куди треба? — спитав він.
Вона зазирнула всередину, оцінила гі́рку азійських продуктів бувалим поглядом і сказала:
— Терміново потрібно до Видубичів. Зможете?
Він зробив запрошуючий жест головою, і в його життя ввійшла нова сила, а по венах розтеклося щось прохолодне, схоже на виноградний сік, який колись продавали у гастрономах на розлив.
Я подивився у дзеркало на свою пасажирку. Вона так само краєм ока глянула на мене. Я придивився до неї уважніше. Вона, відчувши на собі мій погляд, стягнула плаття як могла, вниз.
— Блін, я вже запізнююсь, — сказала вона. — Я мала там бути ще півтори години тому.
Дівчина дістала з сумочки примітивний доісторичний мобільний, якими користувалися, мабуть, ще кроманьйонці, і набрала номер:
— Альо, Леся, я вже під’їжджаю... Ви вже поїхали? Ай, шкода... Ви в Ботсаду будете? Ну гаразд... Та слухай, не було машини... Ну гаразд, я тоді вже своїм ходом...
Сховавши його, вона задоволено сказала:
— Ну ось, я вже нікуди не спішу. Ненавиджу поспішати.
— Ідете на пікнік?
— Думали на пленер піти разом із подружкою, помалювати трохи, та вона вже зі своїм хлопцем вийшла з хати. Бачу, ти неслабо закупився.
— У мене сьогодні День народження. Буде невеличка вечірка.
— Справді? Віта-а-аю! — протягнула вона.