— Ти ще вчишся?
— Я після училища, — сказала вона і потупивши очі стала розпрямляти платтячко на колінах. — Я вже давно відучила своє.
— То тепер куди тебе везти?
— Не знаю, — вона по-дитячому знизала плечима. — Можна покурити, якщо ти не сильно поспішаєш. У мене є з собою. Будеш?
Вона витягла з сумочки люльку для куріння марихуани і, здається, збиралася закурити просто на ходу.
— Не за кермом, — попросив я. Мої рисові воїни нервували, передчуваючи, що сьогоднішній день може різко поміняти сценарій і вони залишаться без битви.
Вони поїхали розпеченими вулицями Печерська — тієї затишної їхньої частини, де розкинулася вулиця Звіринецька, з її доглянутими будиночками і майже порожніми тротуарами. Він збирався під’їхати ближче до Ботсаду, аби його супутниці було недалеко йти. Наближалася гроза, — повітря зробилося наелектризованим, а з боку Дніпра вже громадилися сріблясто-сині купчасті вежі.
Моя супутниця позирає на мене, і я відчуваю, як магнетизм поміж мною і нею починає входити у резонанс. Ми виїхали на невеликий пустир за будинками, де, я сподівався, нас ніхто не мав би потривожити. З пустиря, де я сам іноді любив покурити, відкривався чудовий вигляд на Дніпро.
Зупиняючи машину, я випадково торкнувся її ніг, і відчув, як щось схоже на пекельний вогонь ввійшло мені в мозок, а разом із тим полум’ям — кілька догораючих розворотів із журналів для чоловіків.
— Відстебни мене, — почув я ніби здалеку. Я бачив, як рухаються її вишневі, майже коричневі губи. Я не міг зрозуміти, що вона має на увазі — відхльостати її по щоках для сексуальної прелюдії?
— Ремінь застряг, — гмикає вона і мара спадає.
Я допомагаю їй вилізти з автомобіля, і гаряче повітря з вулиці обпікає мені обличчя. З-над Дніпра чути гучний вистріл грому.
Пустир у кінці літа. Геніально. Я не розумію, для чого життя посилає мені таке диво на День народження. Навколо пустка, нікого поруч немає. Різкий вдих — глибше не втягується, дим надто колючий — дурман вдаряє по траєкторіях ходу моїх думок, і вони розлітаються, наче збиті ударною хвилею, що прокочується ландшафтом мого розуму.
— Що, пре? — засміялася моя супутниця. Вона вже покурила, тепер сидить на протилежному крилі автомобіля, із розкритими губами. Я відчув, що перебуваю в небезпечній близькості від чужого розуму, і мої таємниці стають помітними так само, як і її.
— Як тебе звати? — поцікавився я.
Наді мною — небо літа, шабашить сонце, плюс тридцять чотири у затінку, і дощові хмари збираються над Правим берегом, величні пломбірні башти виростають над Лаврою. Бачу високі бані церков над Дніпром. І Дніпро шепоче мені своїми брижами по воді, і повітря гаряче, як у склодувному цеху, в якому роблять маленькі скляні кораблики і ще менших скляних людей, запускаючи їх по течії, цілими пригорщами розсипаючи їх уздовж берегів. Гаряче повітря випалює усіляку думку про те, що настануть холоди.
— Євгенія.
— Що? — не зразу втямив я.
— Євгенія Смирна. Можна просто Смирна.
— Мене звати Федір.
Вона закинула голову вгору, показуючи до неба зуби — не то у вишкірі, не то у страждальницькій усмішці, достоту Мадонна Навахо з картин пастора Джуліані.
— Ти схожа на індіанку, — поділився я. — Чи на бразилійку.
— Попою хіба що, — засміялася вона.
— Шкода, що все так швидкоплинно в цьому житті, — сказав я. — Ти у своєму житті, я у своєму. Може, ми просто не здогадуємося, що наші друзі ходять десь поруч.
— У тебе немає друзів?
— Є, чому ж немає. Дуже багато. Просто іноді, знаєш, таке відчуття виникає, що ти геть сам залишився. І поруч немає нікого. Бракує порозуміння. От ми зустрілися — я навіть не знаю, як тебе звати...
— Смирна, — нагадала вона.
— ...а в мене таке відчуття, що ми знаємо одне одного все життя. Слухай... дякую, що ти мене запросила сюди. Ти мене вирвала з тяжких думок. Не знаю, чим це все закінчилося б.
— У тебе щось трапилося? — поцікавилася вона, поправляючи кілька волосин, що, занесені вітром, залазили їй до рота.
— Не знаю. У мене закінчилося старе життя. А з чого починати нове, не уявляю.
— Поїдь кудись, — порадила вона. — Я завжди кудись їду в таких випадках.
Сидіти на капоті автомобіля з цією грубуватою, миловидною мамбо, з якою вони зустрілися на кілька хвилин, щоб ніколи більше не перетнутися, курити сигарети і відчувати, як краплини поту стікають по спині під футболкою — що могло бути кращим подарунком у цей День народження? Миттєве порозуміння двох бульбашок повітря у круговерті потоку життя.
— Мені вже час, — Смирна докурила і подивилася на мене, примруживши око.
— Тебе підкинути?
— Можеш. До входу в Ботсад, — попросила вона.
Я підвіз її до входу в Ботсад, відчуваючи, що ця побіжна зустріч допомогла мені зібратися з силами після розмови з Лулу. Хвиля вдячності захлинула мене.
— Ми ще зустрінемося якось? — спитав раптом я, коли вона вже виходила з машини.
— Не знаю. У житті всяке буває. — Смирна обдарувала мене багатообіцяючою усмішкою, на яку здатні лише ті випадкові знайомці, які більше ніколи не трапляться нам знову, і закрила за собою двері.
— Дякую, що підвіз! — прокричала вона з-за скла, помахала обидвома руками і швидко, поки я ще не встиг кинутися за нею і записати її номер телефону, побігла до сходів у парк. На хвилю мене охопив жаль, що нам не судилося бути разом, проте на зміну йому прийшла глибша, мудріша хвиля. Можливо, все справжнє якраз і має бути минущим і безповоротним. Моно-но аваре, сумна чарівність речей.
І от, Федоре, ти заводиш авто і їдеш, нарешті, до себе на Кловську. Там прохолодно, темно, там душ і свіжий одяг. Ти озброюєшся запальничкою і попільничкою і сідаєш переглянути останні новини, однак швидко втомившись, просто лягаєш, розморений спекою, і повертаєшся до своїх думок.
«Поїдь кудись». Мабуть, це дійсно хороша порада — я вже почуваюся достатньо відчайдушним і доведеним до краю, аби з’їздити на Зону. Я беріг тебе, Зоно, беріг цю віру в тебе, не наважувався, не зближався — та зараз я, здається, маю до тебе прохання. Якщо моє інтерв’ю сьогодні справді було останнім, якщо я справді хочу це все залишити в минулому, якщо я справді хочу серйозних, чесних змін — будь ласка, прийми мене.
Я вірю в тебе, Зоно. Я так довго відкладав цей похід, бо не почувався готовим — а раптом ти справді даси не те, що я попрошу, а, як у «Сталкері», те, що справді криється в глибині мого серця? Проте зараз я іншого і не хочу. Я вже достатньо відчайдушний, щоби наважитись і зазирнути, що там.
Він планував заїхати до Тоні й Вадіка — Тоню навряд чи вдасться витягти на Бучак, а от Вадік такі затії дуже любив. Взяти намет, спальники, казанок, запастися як слід травою. Зависнути на кілька днів у повній самотності, серед сосен і піску, заглиблюючись у себе, сподіваючись допірнути до дна серця й підняти звідти те, що там справді є. Вирушити вже буквально завтра-післязавтра, поки ще живий цей нерв, поки ще є розуміння, навіщо це все. Поки навколо ще мертвий сезон, і він нікому не потрібен.
Ландоші були його єдиними друзями, окрім Глаші, на яких геть не вплинула його раптова слава й успіх. Навіть більше, в безпросвітні проміжки часу, поки тривало його розлучення з Інессою, Вадік і Тоня стали його підтримкою. У той важкий період, два роки тому, вони буквально прийняли його в свою родину — разом вечеряли, разом виходили у кіно, разом курили траву і разом обговорювали, як вони житимуть у цьому світі після 2012-го року, коли, безумовно, має відбутися великий перехід в еру свободи і любові, та якому передуватимуть важкі години війн, епідемій, голоду і мародерства.