Ми розлучилися з Інессою два роки тому. Це був ранній шлюб, у всіх відношеннях необдуманий. Ми обидвоє були гарячими і молодими, і, якби це не було так боляче, напевне ми протрималися б іще довше — адже, кажуть, в середньому гормональний шлюб триває сім років, тоді як ми вистояли всього два.
Моя дружина була з інтелігентів. Закінчувала філфак, іноземну філологію, три європейські мови у вільному користуванні. Спершу — редактор в одному ґламурному журналі про архітектуру, потім — редактор на авторитетному новинному сайті. Досі мене гріє наше фото з середини двотисячних — ми шкваримо танґо на якомусь світському балі, я вдягнувся під пірата з підстреленим оком, вона перевдяглася на Хлопчика-мізинчика. Вечірки і карнавали, гості допізна й авантюрні поїздки в Європу — ми жили так, щоб усе було красиво. Ми ґонорово, з блакитним лімузином у ванільно-кремових весільних костюмах, відкривали нові сторінки наших паспортів у Палаці вінчань, а вже за тиждень у мене виникло відчуття, що маю якийсь час пожити сам, і я в екстреному порядку поїхав на три тижні до Амстердама, поки не відчув, що мої нервові рецептори у безпеці, а фоновий рівень канабінолів задовільно високий.
Ну і так далі. Ми швидко почали розбігатися в різні боки. І справа навіть не в спільності інтересів і цілей, справа в можливості свободи й у наявності кисню. Короткий момент асфіксії в наручниках — публіка з замиранням серця стежить, як черговий коперфілд намагається вилізти зі щільно зачиненої скляної скрині, наповненої водою — і ось, браво! Браво! У паспорті — штамп про розлучення, коротко і болюче, зате знову дихаєш вільно, ти живий, чорт забирай, — ти стоїш тріумфуюче перед глядачами в промоклій батистовій сорочці зі сліпучою усмішкою на устах, і всі аплодують тобі, свято вірячи в те, що вони стали свідками чуда.
Гортаючи сторінки в соцмережах, зауважив, що йому написала приятелька Глаша. Глаша мешкала у Москві, вони товаришували вже кілька років, і їхній зв’язок мав виключно інтелектуальний характер. Глаша писала уривками, телеграфним стилем. Москву заволокло димовою завісою, спричиненою пожежами у підмосковних лісах. У місті розпочалася паніка. У парках вмирали птахи і дрібні тварини, люди — хто міг — виїжджав із зони задимлення. Рятуючись від їдкого смогу, люди розкупили всі марлеві пов’язки в аптеках. У Москві скасовані на невизначений час всі авіарейси. Глаша теж була наляканою. Притискаючи (наскільки він міг уявити Глашу) до грудей кота, вона запитувала, чи Федір би не надав їй статус біженки на території його квартири.
Глаша, відколи я розлучився, кілька разів зупинялася в мене, будучи в Києві у справах. Я написав Глаші, щоб приїжджала першим же поїздом і що я готовий зустріти її хоч би й завтра вранці. Наш роман, якому ніколи не судилось відбутися і який тягнувся вже, негласно і безнадійно, два роки, отримував ще один примарний шанс — принаймні, я зрадів від думки, що у квартирі з’явиться ще хтось. Я починав відчувати брак жіночого тепла й спілкування, тож розмова зі Смирною тільки розпалила мене.
Грозові хмари відійшли, не розродившись зливою. Вечір, сонячний і задушливий, приніс іще більше втоми. Місто дихало жаром. Він усе ж таки прийняв пропозицію Лулу, і нарікаючи сам на себе, знову поперся в центр. Йому й самому було складно сказати, навіщо він проміняв вечір із суші і японськими кіномонстрами на цей концерт. Вирішивши поїхати до Зони, від відчув, як тягар світобудови на хвильку зняли з його плечей, і йому знову захотілося жити.
Стоячи у тіні й намагаючись не потрапляти на очі знайомим — їх перед початком вечірки зібралося тут достатньо, усіляких богемних краль-журналісток, критиків і митців, що полюбляли фуршети — Федір спостерігав, як до входу в концерт-хол під’їхав білий лімузин, а з нього вийшов Дмитро Карманов, власник холдингу, який займався справами Лулу. А Лулу міг би стати мені другом, — подумав він раптом. — Таке дивовижне потрапляння в інтересах. У світовідчутті. Лулу, казали, був трохи зміненої орієнтації, та мене мало турбували його орієнтири. Дивно лише, що мені зараз тридцять чотири, а йому всього двадцять п’ять. Можливо, річ у тому, що час не жаліє нікого, і рано чи пізно всі ці прокляті питання так чи інакше постануть перед тобою — тут питання лише чесності з собою.
Йому було трохи навіть шкода Лулу. Він здався йому закритим, недовірливим. Такий навряд чи впустить когось усередину. Дивовижна співналаштованість їхніх думок дала йому змогу здогадатися, що зараз Лулу потребував точно такої ж допомоги, як і він. І з деякої солідарності до ще однієї душі, в якої розгорається внутрішній вогонь великих запитань, він захотів подивитися, як Лулу справляється з музикою. Чи відображатиме вона його розпач так само, як Федорова журналістська діяльність була ієрогліфом його безнадії? Така собі зустріч майстра фехтування і майстра чайної церемонії.
Слідом за Кармановим з лімузина вийшов Лулу Октябрьов, і тут, несподівано, я виявляю себе оточеним прихіпованими школярками. Коли Лулу з’являється з лімузина, дівчатка заходяться шаленим вереском, і мені з несподіванки хочеться впасти на підлогу і притиснути руки до голови, як на уроках воєнки під час вдаваної повітряної атаки.
— О, ти прийшов? — Лулу зауважив Федора і дав знак охоронцям пропустити його. — Дайте йому пройти, це до мене. Радий тебе бачити.
— Ти знаєш, я також. Хвилюєшся?
— Усі хвилюються, — відповів Лулу, коли вони зайшли в гримерку. — Падай на диван.
— Ніколи не був у гримерці перед концертом, — сказав Федір і впав на диван, послухавшись поради Лулу.
— Знаєш, напевне, це мій останній концерт. Не хочу надалі виступати. Набридло. Іноді мені хочеться, як ти сказав сьогодні, просто вийти у вікно, щоб не бачити всього цього.
— Розумію, — озвався Федір. — Я теж сьогодні брав своє останнє інтерв’ю.
— Останнє інтерв’ю? Чувак, тобі не можна зупинятися! У тебе це класно виходить.
— Знаю. Та все одно це було останнє моє інтерв’ю.
— Поважаю, — сказав Лулу. — Слухай. Саме хотів попросити тебе. Чисто для мене. Я хотів познайомити тебе з Кармановим. Це мій спонсор. От із ким потрібно зробити останнє інтерв’ю. Він трошки з нахилами в педерастію, правда. Любить молоденьких хлопчиків. Але він цікавий. Вони там зараз із партнерами сидять на горі, кокс нюхають, поки вони ще не сильно обдовбалися, варто з ним познайомитися. Думаю, це може бути дуже цікаве інтерв’ю, ти завжди знаєш, як розговорити людину. Нехай це буде постскриптум до твоєї кар’єри. Він просто космос. Повір, це буде реально щось для історії.
— Здається, я, як і ти, вже не вірю в історію, — Федір відкинув голову на диван і заплющив очі. Де я, що я роблю? Я в гримерці якогось підліткового емо-ідола. Ми тремо з ним, як старі друзяки. І всі ці наші розмови не мають жодного значення. — Гаразд, старий. Тільки тому, що повірив тобі сьогодні. Ти мене зможеш якось проштовхнути до них?
— Докуримо і підемо.
— Це все немає значення, — сказав Федір. — Чорт. Усе це. Немає жодного значення.
— Тру.
— У мене відчуття, що ми знаємо один одного цілу вічність.
— У мене теж, — посміхнувся Лулу. — Треба йти. Мені скоро на сцену.
Лулу повів Федора назад у пекло спітнілих людських тіл, що терлися в коридорах біля гримерки. Він підкликав одного з охоронців, який стояв перед сходами на другий поверх.
— Николай, привет. Это Федор Могыла, известный киевский тележурналист. Можешь провести его к Диме? У него есть к нему небольшой разговор.
— Да, пройдемте, — охоронець Ніколай, не кажучи ані слова, провів його через скляні двері з електронним ключем і вивів на балкон, звідки відкривався вид на сцену. На балконі горіли червоні лампи, і риси людей розчинялися в цьому інфернальному жареві. У повітрі, наче червоний туман, висів аромат розпусти.
— Вот, прошу. — Ніколай підвів його до чоловіка у футболці, який практично лежав, витягнувши ноги, у фотелі. — Дмитрий Иванович, к вам гости от Лулу.
— Слушаю вас, — чоловік у футболці з іронією подивився на нього, не вважаючи за потрібне підтягнути, скажімо, ноги. Це і був чоловік, який сьогодні привіз Октябрьова, — бізнесмен Дмитро Карманов.
— Вітаю, пане Карманов. Звернутися до вас мені порекомендував Лулу. Я хочу домовитися з Вами про інтерв’ю. Федір Могила — журналіст. Лулу сказав, що ви — космос.
Він простягнув Карманову картку зі словами «ӨЕДІРЪ МОГИЛА / PHÆDRUS MOHYŁA» і мобільним телефоном на звороті.
— Космос? — усміхнувся Карманов, розглядаючи його візитівку. — Так, космос — це я.
— З Вами можна було б зробити інтерв’ю?
— Я Вам задзвоню, Федоре. Моя дружина від вас у захваті, тому ми, можна сказати, вже знайомі. Ми обов’язково поспілкуємося.
— А сьогодні це можливо?
— Сьогодні? Ні, сьогодні це неможливо. Сьогодні я трохи не в формі. Здається, сьогодні в мене закінчилося старе життя і розпочинається нове. І я зовсім не знаю, що мені тепер робити, — Карманов, розвівши руками, засміявся здивовано, гучно, весело.
Федір теж засміявся, гучно і весело.
— Поїдьте кудись, — сказав він. — У таких випадках треба кудись поїхати.
Ніч, дорога. Одинокі машини таксі. Їду по Льва Толстого, їду по бульвару Лесі Українки, їду по Кловському. Як я люблю твоє дихання, місто. Блиск, блиск, блиск ліхтарів, шур-шур-шур вздовж доріг, нічні кішки, маленькі путани, заблудлі бомжі, чорт, ай лав’ю, місто, все одно ай лав’ю. Ти дивишся через вітрини нічних кафе, твої думки — твої останні перехожі, ти дихаєш вітром, що мете сміття вздовж дороги о цій пізній порі, о цій пізній порі. Кидай мені своє листя, кидай мені свій цвіт, я буду підбирати його і берегти у своєму альбомі, де тримаю все найдорожче: дитячий гербарій, поцілунок коханої однокласниці, і ти, місто, в красивім круглім паспарту, і підпис: 5 серпня 2010. І відбиток губ у помаді. Може, та дівчина сьогодні, яку ти послало мені, — це і є ти, місто? Вона твій нунцій? Якщо так, тоді верни мені її, ще раз дай побачити, ще раз дай посидіти з нею, верни, чуєш, верни.
Уже скоро — скоро він поїде в Зону. Зона зможе дати йому те, що він потребує. Йому так хотілося б розділити це щастя, це передчуття чогось нового ще з кимось. На жаль, Тоня, Вадікова дружина, була особою вкрай раціональною, вона не вірила в силу дольменів — вона вірила в бакси. Ось що по-справжньому міняє сценарії людських доль, — так могла б вона прокоментувати їхню майбутню поїздку. Вадік на пару з Федором уже який рік поспіль намагалися якось пробудити Тоню до внутрішніх шукань, однак та залишалася байдужою до всього таємничого. Вона була донькою посла в Індії й перші десять років життя провела в Західній Бенгалії, а наступні десять — у Донецьку в оточенні золотої молоді. Далі — знайомство з одіозним аристократом духу, веселим святим індійського пантеону, геніальним художником-примітивістом, її майбутнім чоловіком Вадіком, і переїзд до Києва. Хоч Тоня і гралася з бенгальськими дітлахами в дитинстві, на неї не мав впливу, здається, жоден із тридцяти трьох мільйонів напівбогів, яким з такою ревністю поклонявся її чоловік.
Тоня була критичною, цинічною, жовчною і песимістичною. Певним чином вона була ідеальною половинкою для Вадіка, який починав день із радісного напасу на кухні й торжественного розспівування мантр у туалеті. Вадік, забиваючи раз по раз люльку миру, гаяв дні за мольбертом або за музичними інструментами, позаяк для вираження його творчості не існувало меж.
Це була його родина. Ті, кому він міг розказати, чим зараз живе. Федір вірив Вадіку і поклонявся йому, Тоню любив і жалував як молодшу сестру. Федір пішов би в Зону тільки з ними.
Я повернувся з концерту близько опівночі. Нарешті можна відпочити від усіх, залишитися насамоті з собою. Стоячи на балконі, звідки відкривався неймовірний краєвид Києва, я курю і думаю — ні, не думаю, тому що я дійшов до краю думок і думка далі рухатись не спроможна, далі, як казав Бродський, можна хіба що ступити в Хронос — отож, я не думаю, лише дивлюся вниз, стоячи по коліна в Хроносі, дивлюся на міріади вогників, що їдуть нічними вулицями, що блимають ліхтарями, блискають із вікон тих, хто не спить. Я перехиляюся з балкона, ледь не падаючи, аби вдихнути в груди глибше цього чудесного нічного повітря, і воно пахне Богом — пахне солодощами і розлукою, яблуками і вихлопними газами, пахне лагідним нічним вітерцем, що долітає з приміських лісів, і о, що це за відчуття сьогодні в душі? Що це за спазм поетичності?
Він критично вивчив вміст холодильника. Схоже, Глаші доведеться несолодко, якщо вранці не купити чогось для неї. Коньяк, соус песто, диявольський соус пірі-пірі. І гора азіатських напівфабрикатів. Навряд чи витончена Глаша зрадіє соленій рибі на сніданок.