— Пхе! Вісім нещасних дуро.
— Можете не пояснювати, ми у вас однаково нічого не проситимемо.
Дон Хосе — судовий писар і, либонь, має якісь заощадження. А ще подейкують, буцімто він узяв шлюб з багатою дівчиною з Ламанчі, котра невдовзі померла, залишивши все донові Хосе, а той поквапився продати чотири виноградники та два оливкові гаї, бо, мовляв, сільське повітря завдає шкоди його дихальним шляхам, а передусім треба дбати про здоров’я.
У кав’ярні доньї Роси дон Хосе завжди замовляє келишок; він не якийсь там хлюст чи задрипанець із тих, що п’ють каву з молоком. Господиня дивиться на нього майже з симпатією, бо вони обоє полюбляють ганусівку. «Ганусівка — найкращий з усіх напоїв: це шлунковий, сечогінний і тонізуючий засіб; він очищає кров і віддаляє перспективу імпотенції». Дон Хосе завжди висловлюється надзвичайно точно. Якось — років зо два тому, невдовзі по закінченні громадянської війни — він удався в суперечку зі скрипалем. Майже всі присутні були на боці скрипаля, але дон Хосе покликав господиню й мовив: «Або ви дасте копняка цьому червоному нахабі та пройдисвіту, або ноги моєї у вашій кав’ярні більше не буде». Відтак донья Роса вигнала скрипаля, і більше про нього не чули.
Відвідувачі, які раніше твердили, що скрипаль мав рацію, змінили думку і зрештою вже почали казати, буцімто донья Роса вчинила дуже добре, мовляв, тут треба було діяти твердою рукою та покарати зухвальця. «Не можна їм потурати, бо ніхто не знає, до чого ми тоді дійдемо!» Кажучи це, відвідувачі прибирали серйозного, поважного і навіть осудливого вигляду. «Без дисципліни не буде нічого доброго, нічого путящого»,— гомоніли за столиками.
Літній чоловік голосно розповідає, як він пожартував — мабуть, із півстоліття тому — з такою собі мадам Піментон.
— Ця дурепа сподівалася мене ошукати. Саме так... Уже налаштувалася! А я запросив її випити білого вина, і коли ми виходили надвір, вона вдарилася пикою об двері. Ха-ха! Кров із неї юшила, наче з телиці. А вона тільки й мовила: «О-ля-ля, о-ля-ля»,— та й пішла собі геть, а саму аж вивертало. Сердешна завжди була напідпитку. Сміх та й годі!
Деякі обличчя за сусідніми столиками дивляться на нього мало не заздрісно. Це обличчя людей, які посміхаються мирно й безтурботно лише в ті хвилини, коли вони — самі того не помічаючи — зовсім перестають думати. Люди підлабузливі через дурість часом посміхаються, хоча в глибині душі відчувають безмежну огиду, таку огиду, що насилу стримуються. Підлабузництво може довести до вбивства; понад усякий сумнів, не один злочин було скоєно лише задля того, щоб перед кимось не осоромитися, щоб комусь догодити.
— Так і треба чинити з усіма цими здирниками; ми, люди пристойні, не повинні дозволяти сідати собі на шию. Ще мій батько казав: «Хочеш винограду, зважся його нарвати». Ха-ха! Ця шльондра більше сюди не потикалася!
Поміж столиками ходить товстий лиснючий кіт; кіт, від якого віє здоров’ям і розкошами; кіт самовдоволений і пихатий. Він залізає під ноги якійсь сеньйорі, й та перелякано схоплюється:
— Чортів кіт! Геть звідси!
Оповідач лагідно всміхається до неї:
— Але, сеньйоро! Що вам зробив бідолашний кіт?
Патлатий юнак серед цього гармидеру віршує. Він поринув у роздуми, нічого не бачить і не чує; власне, це єдиний спосіб написати гарного вірша. Якби юнак видивлявся навсібіч, натхнення б його полишило. Натхнення схоже на сліпого та глухого, але напрочуд барвистого метелика; якби не це, багато що лишилося б незбагненним.
Юний поет складає довгу поему під назвою «Доля». Він вагався, чи не назвати її «Моя доля», але зрештою, дослухавшись порад кількох більш маститих поетів, визнав за краще назвати її просто «Доля». Це звучить безпретензійно й водночас загадковіше, викликає певні асоціації. До того ж назва «Доля» робить поему проникливішою і... як би це сказати?.. туманнішою, поетичнішою. Бо не відомо, йдеться про «долю взагалі» чи про «чиюсь долю», про «непевну долю», «фатальну долю», «щасливу долю», «райдужну долю» чи «занапащену долю». Авжеж, «Моя доля» більше зв’язує, залишає менше простору для вільного буяння фантазії, позбавленої всіляких пут.
Юний поет працює над своєю поемою кілька місяців. Він уже написав понад триста рядків, має ретельно накреслений макет майбутньої книжки та список імовірних передплатників, яким свого часу буде надіслано бланки з пропозицією оплатити видання. А ще він устиг вибрати шрифт (простий, чіткий, класичний шрифт, зручний для читання. Приміром, «бодоні») і скласти обґрунтування накладу видання. Однак юного поета досі непокоять два питання: ставити чи не ставити «Славімо Господа» після вихідних даних і самому чи не самому писати біографічну довідку для суперобкладинки.
Донью Росу, певна річ, не можна назвати чутливою особою.
— Скільки разів повторювати?! З мене досить мого шуряка-ледацюги! Бридкий розпусник! Ви ще надто нетямкий, розумієте? Надто нетямкий! Оце так так! Де ви бачили, щоб такий безпринципний невіглас походжав тут, кашляв і тримався, наче він велике цабе? Присягаюсь, я цього не збираюся терпіти.
Вусики й чоло доньї Роси вкрилися крапельками поту.
— А ти, бовдуре, вже біжиш купувати йому газету?! Ні, тут годі чекати на повагу та пристойність! Колись я таки не витримаю і дам вам прочуханки! Ось побачите!
Донья Роса втуплює свої мишачі очиці в Пепе, старого офіціанта, який сорок чи сорок п’ять років тому приїхав до столиці з Мондоньєдо. За товстими скельцями окулярів очиці доньї Роси схожі на здивовані очі пташиного опудала.
— Чого ти витріщився? Чого витріщився? Дурень! Як приїхав сюди дурнем, так і залишився! Вам, селюкам, навіть Бог не зарадить, щоб ви бодай трохи вилюдніли! Ну, отямся врешті-решт, і годі нам сваритися! Якби ти не був таким вайлом, я б тебе давно вигнала втришия! Второпав? Щоб ти пропав!
Донья Роса погладжує живіт, а тоді знову звертається до Пепе, цього разу на «ви».
— Ну, ідіть... Кожному своє. І затямте: не забуваймо про перспективу, чорт забирай, ані про повагу до інших, розумієте, про повагу.
Донья Роса підвела голову й глибоко зітхнула. Волосини на її вусиках загрозливо стрепенулися й урочисто настовбурчилися, наче в закоханого бундючного коника.
Повітря мовби просякнуте якимсь сумом, що проникає в серця. Але болю немає, тож серця можуть страждати година по годині, все життя, і ніхто з нас ніколи не здогадається, не взнає достеменно, що з ними діється.
Сеньйор із сивою борідкою вмочує в каву з молоком шматочки здобної булочки й годує ними смаглявого малюка, якого тримає на колінах. Сеньйора звуть дон Тринідад Гарсія Собрино, він лихвар. Дон Тринідад прожив бурхливу молодість, мінливу й дуже заплутану, та коли помер його батько, він сказав собі: «Відтепер, Тринідаде, слід бути обачним, бо вскочиш у халепу»; відтак він зайнявся бізнесом, вів добропорядне життя і зрештою забагатів. Його заповітною мрією було вибитися в депутати; він гадав, бути одним із п’ятиста на двадцять п’ять мільйонів зовсім не зле. Кілька разів дон Тринідад загравав із третьорядними фігурами з партії Хіля Роблеса, сподіваючись, що ті допоможуть йому стати депутатом — байдуже, від якої округи, щодо цього він не мав жодних упереджень. Він витратив певну суму на звані обіди, дав грошенят на пропаганду, вислухав чимало добрих слів, але зрештою його кандидатуру так ніхто і не висунув, його навіть не запросили на вечірку до лідера партії. Дон Тринідад пережив прикрі хвилини, серйозну душевну кризу і врешті-решт зробився прихильником Лерруса. В радикальній партії він почувався досить незле, але вибухнула війна, а з нею настав кінець його не надто блискучій і нетривалій політичній кар’єрі. Тепер дон Тринідад живе, відсторонившись од «суспільних справ», як мовив того незабутнього дня дон Алехандро, й задовольняється тим, що йому дали спокій і не нагадують про минуле, тож він може присвятити себе зисковному заняттю — лихварству.
Надвечір він ходить з онуком до кав’ярні доньї Роси, де годує малюка й мовчки слухає музику або читає газету, не заводячи ні з ким розмови.
Донья Роса всміхається, опершись на столик.
— Що скажете, Ельвірито?
— Самі бачите, сеньйоро, нічого особливого.
Сеньйорита Ельвіра смокче сигарету, трохи схиливши голову. У неї зів’ялі щоки та червоні, наче запалені, повіки.
— А як з отим?
— З ким?
— Ну, з отим...
— Нічого не вийшло. Три дні зі мною ходив, а потім подарував флакон фіксатуару.
Сеньйорита Ельвіра посміхається. Донья Роса співчутливо мружить очі.
— Бувають же, голубонько, такі безсоромники!
— Е, менше з тим!
Донья Роса нахиляється до неї, шепоче просто у вухо.
— Чому б вам не поладнати з доном Пабло?
— Не хочу. Я теж маю гордість, доньє Росо.
— Хай йому грець! Кожна з нас має свої забаганки! Але от що я вам скажу, Ельвірито,— ви ж знаєте, я зичу вам лише добра,— з доном Пабло вам би велося гарно.
— Не надто. Він дуже вимогливий. До того ж зануда. Зрештою він би мені набрид — що тут вдієш! — і викликав би в мене лише відразу.