Голос доньї Роси робиться лагідним, переконливим голосом порадниці.
— Треба бути терплячішою, Ельвірито! Ви ще зовсім дитина!
— Ви гадаєте?
Сеньйорита Ельвіра спльовує під стіл і витирає губи краєм рукавички.
Розбагатілий власник друкарні на прізвище Вега, дон Маріо де ла Вега, палить величезну, наче з рекламного плаката, сигару. Чоловік за сусіднім столиком намагається запобігти в нього ласки.
— Гарна у вас сигара, друже!
Вега, не глянувши на того, поважно відповідає:
— Авжеж, непогана, але й коштувала вона мені цілий Ауро.
Чоловік за сусіднім столиком, хирлявий та усміхнений, хотів був щось сказати, приміром: «Кому ж, як не вам, її курити?» — але не наважився, посоромився і — на щастя — вчасно. Дивлячись на власника друкарні, він знову підлесливо посміхнувся й мовив:
— Лише один дуро? Вона мала б коштувати сім песет.
— Ні, один дуро та тридцять сентимо на чай. З мене й цього досить.
— Вам грошей не забракне!
— Чоловіче! Щоб палити такі сигари, гадаю, зовсім не треба бути Романонесом.
— Романонесом, звісно, ні, але, знаєте, я не можу собі цього дозволити, як і чимало хто з присутніх.
— Ви б хотіли запалити таку сигару?
— Ну, що ви!..
Вега посміхнувся, мовби йому було прикро за свої наступні слова:
— Тож працюйте, як працюю я.
Власник друкарні вибухнув оглушливим реготом. Хирлявий усміхнений чоловік за сусіднім столиком перестав посміхатися. Він почервонів, він відчуває, що вуха в нього палають, а в очах свербить. Він опустив очі, щоб не бачити, як усі в кав’ярні дивляться на нього; йому принаймні здається, буцімто всі в кав’ярні дивляться на нього.
Поки цей нікчема дон Пабло, котрий усе перекручує, сміючись, розповідає про свою пригоду з мадам Піментон, сеньйорита Ельвіра кидає на підлогу недопалок і затоптує його. Сеньйорита Ельвіра часом поводиться, як справжнісінька принцеса.
— Що вам зробив цей котик? Кицю-кицю, на, на!..— дон Пабло дивиться на сеньйору.— Коти такі розумні! Кмітливіші за деяких людей. Ці тварини все розуміють. Кицю-кицю, на, на!..
Кіт, не обертаючись, іде геть і зникає за дверима, що ведуть до кухні.
— Я маю приятеля, чоловіка грошовитого й дуже впливового — не подумайте, бува, що він якийсь голодранець,— так от, його перський кіт Султан — це справжнє диво.
— Так?
— Авжеж! Господар каже: «Султане, іди сюди»,— і кіт підходить, помахуючи розкішним хвостом, наче плюмажем. Господар каже: «Султане, іди геть»,— і Султан із гідністю йде, ніби якась поважна особа. Рухається він спритно, а хутро в нього — чистий тобі шовк. Не думаю, що знайдеться багато таких котів, як цей; він серед решти котів — однаково що герцог Альба серед людей. Мій приятель любить його, наче власного сина. Звичайно, і кіт поводиться так, що змушує себе любити.
Дон Пабло обводить очима кав’ярню. На якусь мить зустрічається поглядом із сеньйоритою Ельвірою. Дон Пабло моргає й відвертається.
— А які ці коти ласкаві! Ви помічали, які вони ласкаві? Якщо вже полюблять людину, то на все життя.
Дон Пабло відкашлюється і промовляє твердо, вагомо.
— Деяким людям варто було б узяти з них приклад!
— Ваша правда.
Дон Пабло глибоко дихає. Він задоволений. Ще б пак, ця фраза про те, що «деяким людям варто було б» і таке інше, вийшла в нього дуже витонченою.
Пепе, офіціант, не зронивши ні слова, повертається у свій закуток. У своїх володіннях він кладе руку на бильце стільця й у дзеркала дивиться на себе, наче на якусь дивовижу. У найближчому дзеркалі він бачить себе у фас; у дзеркалі в глибині приміщення видно його спину; в бічних — профілі.
— Бодай ти, відьмо, втопилася в канаві! Свинюка! Шльондра!
Пепе — людина не злостива, йому досить сказати ледь чутно кілька слів, яких би він нізащо не наважився вимовити вголос.
— Лихварка! Свинюка! Щоб тобі перебиватися з хліба на воду!
Коли Пепе не в гуморі, йому подобається так лаконічно лаятися. Потім він потроху відійде і зрештою про все забуде.
Двійко хлопчиків років чотирьох чи п’яти знуджено, без жодного ентузіазму граються поміж столиками в поїзд. Рухаючись у глиб кав’ярні, один удає паровоз, а другий вагон. Повертаючись до дверей, вони міняються ролями. Ніхто не звертає на них уваги, та вони незворушно, збайдужіло продовжують сновигати туди-сюди з гнітючою серйозністю. Це двійко слухняних розумних хлопчиків, котрі граються в поїзд, хоча й помирають від нудьги, бо надумали розважитися, а щоб розважитися, надумали — будь-що-будь — цілісінький день гратися в поїзд. Якщо їм не вдається розважитися, хіба вони винні? Вони роблять усе, що можуть.
Пепе дивиться на них і каже:
— Не впадіть, бува, донизу.
Пепе, хоча й живе півстоліття в Кастилії, все одно, перш ніж сказати якусь фразу іспанською, мусить перекласти її сам собі з галісійської. Хлопчики відповідають: «Ні, сеньйоре, не впадемо»,— і продовжують гратися в поїзд — без віри, без надії, навіть якось нечуло, немов виконують тяжку принуку.
Донья Роса заходить до кухні.
— Скільки унцій кави ти всипав, Габріелю?
— Дві, сеньйорито.
— Ти ба! Ну, хто це витримає?! А потім патякатимеш про умови праці та ще й пресвяту Богородицю приплетеш! Хіба я тобі не казала, щоб не сипав більш як півтори унції? З вами марно говорити іспанською, ви нічого не бажаєте розуміти.