— Авжеж, молока! Скільки привезли вранці?
— Як завжди, сеньйорито, шістдесят.
— І цього замало?
— Може не вистачити.
— Тут тобі, голубе, не пологовий будинок! І скільки ти замовив?
— Ще двадцять.
— Не забагато?
— Не думаю.
— Що значить «не думаю»? Щоб ти пропав! А якщо залишиться?
— Не залишиться, я певен!
— Авжеж, «я певен», як завжди, «я певен», бо так зручно. А раптом залишиться?
— Ні, ось побачите — не залишиться. Гляньте-но лишень, скільки людей у залі.
— Авжеж, скільки людей, скільки людей. Казати легко. А все тому, що я чесна, порції в мене великі, в іншому разі вони б сюди не потикалися! Нікчеми!
Офіціанти, опустивши очі, намагаються непомітно прошмигнути повз неї.
— Гей ви, ворушіться! Щось у вас на тацях сама тільки кава! Хіба люди не знають, що у нас є булочки, і бісквіти, і тістечка? Звісно, не знають! Вам же важко рота розтулити! Либонь, хочете, щоб я з торбами пішла, щоб каштанами на вулиці торгувала! Не діждете! Я знаю, що ви за одні. Овва! Ну, ворушіться і моліть усіх святих, щоб я не роздратувалася.
Офіціанти, мов і не було нічого, мовчки відходять із тацями од шинкваса. Ніхто й не гляне на донью Росу. Ніхто й не подумає про неї.
Якийсь відвідувач, із тих, що, як я вже казав, сидять, опершись ліктями на столик і підперши рукою чоло (в очах печаль, зневіра, вираз обличчя занепокоєний і наче б переляканий), розмовляє з офіціантом. Він силкується лагідно всміхнутися і чимось нагадує безпритульну дитину, що просить напитися в домі, повз який іде.
Офіціант хитає головою та кличе викидайла.
Луїс, викидайло, підходить до господині.
— Сеньйорито, Пепе каже, що той сеньйор відмовляється платити.
— Нехай робить із ним що завгодно, аби тільки витягнув з нього гроші — це його клопіт. Скажи, як не витягне гроші, то я вирахую з його платні, та й потому. Бач, до чого ми докотилися!
Господиня поправляє окуляри та придивляється.
— Це котрий?
— Отой, в окулярах у металевій оправі.
— Ти ба, який дотепник! Та ще й із таким лицем! А за яким це правом він відмовляється платити?
— Та каже, ніби прийшов без грошей.
— Аякже, наставляй кишеню! Чого в нашій країні не бракує — то це шахраїв.
Викидайло, не дивлячись у вічі доньї Росі, мимрить:
— Він каже, коли буде при грошах, прийде й заплатить.
У словах доньї Роси вчуваються металеві нотки.
— Всі так кажуть, а насправді прийде й заплатить один із сотні, а решта ушиється, і шукай вітру в полі. І слухати не хочу. Пригрієш ворона, а він тобі очі виклює. Скажи Пепе, він знає, що робити: нехай виведе його тихенько надвір, а там дасть пару копняків. Щоб ти пропав!
Викидайло уже був пішов, коли донья Роса гукнула навздогін:
— Гей, чуєш! Скажи Пепе, нехай запам’ятає його на обличчя!
— Так, сеньйорито.
Донья Роса дивиться, що буде далі. Луїс, із молочником у руці, підходить до Пепе й шепоче йому щось на вухо.
— Бог свідок, так вона й сказала.
Пепе наближається до відвідувача, той поволі підводиться. Це хирлявий, блідий, немічний чоловічок в окулярах у дешевій металевій оправі. На ньому поношений піджак і обшарпані штани. На голові темно-сірий капелюх із засмальцьованою стрічкою, під пахвою загорнута в газету книжка.
— Якщо хочете, я залишу вам книжку.
— Ні, ідіть надвір і не дратуйте мене.
Чоловічок прямує до дверей, Пепе за ним. Обидва виходять на вулицю. Холодно, перехожі пришвидшують крок. Газетярі вигукують заголовки вечірніх випусків. Сумно, трагічно, майже фатально вулицею Фуенкарраль їде трамвай.
Чоловічок цей не абищо, не перший-ліпший, не плебей чи нездара який, не нікчема; у нього на лівій руці татуювання, в паху шрам. Він здобув освіту і перекладає щось із французької. Уважно стежить за подіями в інтелектуальному та літературному житті й може і тепер повторити мало не напам’ять деякі статті з «Ель Соль». Замолоду він мав наречену-швейцарку й писав вірші в дусі ультраїзму.
Чистильник розмовляє з доном Леонардо.
— Ми, Мелендеси,— каже йому дон Леонардо,— належимо до прадавнього древа, спорідненого з найстаровиннішими кастильськими фаміліями, колись ми владарювали над людським життям і майном. Сьогодні, як бачите, я опинився майже на la rue.
Сегундо Сегура в захваті від дона Леонардо. Та обставина, що дон Леонардо привласнив його заощадження, мабуть, сповнює його благоговіння і відданості. Сьогодні дон Леонардо розбалакався з ним, і чистильник, користаючись із нагоди, крутиться навколо нього, наче песик. Втім, трапляються нещасливі дні, коли дон Леонардо ним нехтує. В такі прикрі дні чистильник покірливо підходить до нього й принижено питає стиха: