Донья Роса відсапується, а тоді знову починає торочити своє. Вона відсапується, наче паровоз; дихає важко, уривчасто, її всю аж трясе, а з грудей виривається якийсь хрипкий присвист.
— Якщо донові Пабло здається, нібито кава не надто міцна, нехай забирається зі своєю жінкою туди, де їм подадуть кращу. Отакої! Де це бачено! Цьому нікчемі, либонь, невтямки, що клієнтів у нас, дякувати Богові, повно-повнісінько. Зрозумів? Якщо йому щось не до вподоби, нехай забирається; від цього з нами нічого не трапиться. Теж мені королі знайшлися! І жінка в нього зміюка, вона в мене вже в печінках сидить, ця донья Пура!
Габріель, як завжди, застерігає:
— Вас можуть почути, сеньйорито!
— Нехай чують, коли хочуть, для того я й кажу! Я не говорю манівцями! Не розумію лише, як цей бовдур міг кинути Ельвіриту — справжнього янгола, котра тільки про те й думала, як йому догодити,— а тепер, наче баран, терпить цю облудну донью Пуру, зміюку, яка завжди нишком з нього глузує! Ну, та нічого, як казала моя матінка,— царство їй небесне,— поживемо — побачимо!
Габріель намагається залагодити непорозуміння.
— Хочете, я трохи відсиплю?
— Ти сам знаєш, як повинна вчинити чесна й тямуща людина, а не якийсь злодій, Боже збав. Ти, коли хочеш, чудово розумієш, що й до чого!
Продавець сигарет Падилья розмовляє з новим відвідувачем, котрий щойно купив у нього цілу пачку сигарет.
— Вона завжди така?
— Завжди, але вона не злостива. Вдача в неї важка, але вона не злостива.
— Але ж вона обізвала офіціанта дурнем!
— Велика важниця! Часом вона й нас обзиває гомиками та червоними.
Новий відвідувач не вірить своїм вухам.
— І ви це терпите?
— Авжеж, сеньйоре, терпимо.
Новий відвідувач знизує плечима.
— Оце так...
Продавець сигарет знову рушає в обхід зали.
Відвідувач замислюється.
«Не знаю, хто з них більша негідь — ця брудна свиня в жалобі чи ці телепні. Взяли б та дали їй одного дня гуртом прочуханки, вона б одразу порозумнішала. Ба ні! Не наважуються. В душі, либонь, цілісінькі дні її матюкають, а взнаки не дають. Вона йому: „Забирайся геть, дурню! Мерзенний злодію!“ А вони раді. „Авжеж, сеньйоре, терпимо“. Ще б пак! Та хай їм біс, якщо їм це до вподоби!»
Відвідувач палить. Його звати Маурисіо Сеговія, він службовець телефонної компанії. Кажу це одразу, бо він, мабуть, невдовзі піде. Йому років тридцять вісім — сорок, він рудий, усе лице в ластовинні. Мешкає далеко, в Аточі; він випадково забрів сюди, бо йшов назирці за дівчиною, котра раптом, перш ніж Маурисіо насмілився з нею заговорити, звернула за ріг і шмигнула в перший-ліпший під’їзд.
Чистильник Сегундо гукає:
— Сеньйоре Суаресе! Сеньйоре Суаресе!
Сеньйор Суарес, теж випадковий відвідувач, підхоплюється й поспішає до телефону. Він накульгує, але при цьому вигинає не лише стопу, а всю ногу. На ньому світлий модний костюм, на носі пенсне. Йому років п’ятдесят; він схожий на дантиста чи перукаря. Втім, якщо добре придивитися, його можна прийняти за комівояжера з продажу якихось хімікалій. Сеньйор Суарес має вигляд дуже заклопотаної людини, з тих, що одним духом випалюють: «Чорної кави! Чистильника! Хлопче, збігай по таксі!» Коли такі заклопотані люди заходять до перукарні, то голяться, стрижуться, роблять манікюр, чистять черевики та читають газету водночас. Інколи, прощаючись із приятелем, вони попереджають: «З такої й до такої години я буду в кав’ярні. Потім піду до контори, а надвечір зазирну до шуряка; телефони є в довіднику; а зараз я поспішаю, бо маю ще залагодити безліч справ». Варто подивитися на таких людей, й одразу видно: це переможці, це обрані, це люди, звиклі наказувати.
По телефону сеньйор Суарес говорить тихим, пискливим, нарочито придуркуватим голосом.
— Це ти?
— ...
— Нахаба, який же ти нахаба! Безсоромнику!
— ...
— Так... Так... Гаразд, як хочеш.
— ...
— Згода. Добре, не турбуйся, неодмінно буду.
— ...
— Бувай, голубе.
— ...
— Ха-ха! Завжди ти зі своїми штучками! Бувай, голубе; зараз я по тебе заїду.
Сеньйор Суарес повертається до свого столика. Він усміхається і тепер накульгує так, що нога в нього трохи тремтить, її наче тіпає; в його ході є щось розпутне, грайливе, легковажне. Він платить за каву, замовляє таксі й, коли таксі по нього приїжджає, йде. Сеньйор Суарес іде з гордо піднятою головою, наче римський гладіатор, сповнений самовдоволення, випромінюючи радість.
Дехто дивиться йому вслід, поки він не зникає за дверима. Понад усякий сумнів, деякі люди привертають більше уваги, ніж решта. Їх упізнають, мовби на лобі у них якась мітка.
Господиня розвертається на сто вісімдесят градусів і прямує до шинкваса. Нікельована кавниця булькає, народжуючи одну по одній філіжанки з кавою «еспресо», а старовинний касовий апарат, що аж виблискує міддю, безперервно клацає.
Кілька вбраних у заношені смокінги офіціантів зі змарнілими, сумними, пожовклими обличчями, оперши край таці на мармурову поверхню, чекають, поки буфетник виставить їм замовлені страви та напої і відлічить решту.
Буфетник вішає слухавку і починає видавати замовлення.
— Знову ви тут теревените, наче іншої роботи немає?
— Я замовив іще молока, сеньйорито.