— Ти чув, про що ми розмовляли з міс Скарлет?
— Ні-є, сер, місте’ Брент. Що це ви кажете — щоб я підслуховував білих людей?
— А чом би й ні, подумаєш! Від вас, чорнюків, не сховаєшся. Я ж бачив, як ти, брехунчику, шмигнув круг веранди й присів навпочіпки за кущем жасмину під стіною. Так ото скажи: ти не чув, щоб ми сказали щось таке, чим розсердили міс Скарлет або образили?
Побачивши, що близнюки потребують його допомоги, Джімс облишив прикидатись і зосереджено звів чорні брови.
— Ні-є, я не помітив, щоб ви сказали щось такого, чим могли б її розсердити. Вона, здається, зраділа, як вас побачила, без вас їй було нудно, і вона щебетала, як пташка, допоки ви не згадали про місте’ Ешлі й міс Меллі Гамільтон, що ото вони женяться. Отоді вона принишкла, мов пташка перед яструбом.
Близнюки перезирнулись і кивнули один одному, хоч не зовсім ще розуміли, що тут до чого.
— Джімс правду каже. Але я не второпаю, в чому тут річ,— озвався Стюарт.— Хай йому чорт, та вона ж ніколи нічого такого не мала до Ешлі, він для неї тільки приятель. Вона ніколи не накидала на нього оком, не те що на нас.
Брент кивнув головою.
— А може,— мовив він,— це тому, що вона не знала про завтрашні заручини і розсердилась на Ешлі, чого він не сказав про них їй першій? Дівчатам бозна-як важливо першими про такі речі довідуватись.
— Може. Хоча яка різниця, сказав він їй чи ні? Адже це трималося в таємниці, щоб для всіх був сюрприз, та й хіба не має хлопець права промовчати про свої власні заручини? Ось і ми б не знали про них, якби Мелліна тітка не прохопилась. І Скарлет не могла не знати, що раніш чи пізніш він мав одружитися з міс Меллі. Це ж відомо бозна-відколи. У Вілксів і Гамільтонів давно заведено брати шлюби між своїми. Кожен знав, що Ешлі колись одружиться з нею, так само, як і Душка Вілкс із Чарлзом, братом міс Меллі.
— Та вже нехай собі як є — так є. Але все-таки шкода, що вона не запросила нас на вечерю. Коли на правду, то мені аж ніяк не кортить вертатись додому й вислуховувати мамине ойкання, що нас поперли з університету. Так наче це їй первина!
— А може, Бойд її вже уговкав. Ти ж знаєш, як цей малий хитрук уміє зуби забалакувати. Він завжди її переговорював.
— Воно-то правда, тільки для цього треба часу. Він доти кружлятиме манівцями, поки зовсім заб’є їй баки, і вона махне рукою і скаже йому приберегти своє красномовство для адвокатської практики. Але досі він, мабуть, ще не встиг і підступитись до неї. Закладаюся, ма така збуджена через нового коня, що наше повернення завважить лише за вечерею, коли побачить Бойда. І ще до кінця вечері так розпалиться, аж іскри на всі боки порскатимуть. Тож тільки десь о десятій Бойд спроможеться розтлумачити їй, що було б ганьбою для будь-кого з її синів лишатись в університеті, коли ректор дозволив собі таким тоном розмовляти з нами двома. І не раніш як опівночі Бойд заговорить ма до такої міри, що її візьме злість і вона запитає Бойда, чому він не застрелив ректора. Ні, до півночі нам краще не вертатись додому.
Близнюки похмуро подивилися один на одного. Їх не страхали ані дикі коні, ані сусідський гнів, вони запросто вдавались до зброї у бійці — і водночас потерпали від незбагненного страху перед нещадним язиком своєї рудоволосої матері з її батогом, що любісінько міг прогулятися по їхніх спинах.
— А знаєш що? — промовив Брент.— Гайда-но до Вілксів. Ешлі й дівчата охоче запросять нас на вечерю.
Стюарт глянув на брата трохи зніяковіло.
— Ні, туди не треба. Вони там, певно, заклопотані готуванням до пікніка і, крім того...
— Я й забув про це,— хутко урвав його Брент.— До них і справді незручно.
Вони прицмокнули на коней і деякий час їхали мовчки. Смагляві щоки Стюарта ледь зашарілися від збентеження. Перед минулим літом він залицявся до Індії Вілкс, на що схвально дивились і обидві родини, і ціла округа. Всі сусіди були тієї думки, що стримана й урівноважена Індія Вілкс справить на нього спасенний вплив. Принаймні вони щиро цього сподівалися. І Стюарт був би й одружився, якби не те, що Брентові цей шлюб не лежав до душі. Брент нічого не мав проти Індії, але вона здавалася йому надто вже нецікавою і нудною, і він ну ніяк не міг закохатись у неї за компанію з братом. То було вперше, що смаки близнюків розійшлися, і Брента дратувала Стюартова увага до такої, на його думку, простакуватої дівчини.
І ось торішнього ж таки літа на політичному зібранні в дубовому гайку під Джонсборо їм обом раптом впала в око Скарлет О’Гара. Вони знали її багато років, ще з дитинства вона була учасницею їхніх забав, бо вміла їздити верхи й лазити по деревах майже нарівні з ними. Але тепер, на свій подив, вони побачили, що Скарлет зробилася справжньою молодою панночкою, та ще й найчарівнішою на світі.
Вони вперше помітили, як грають її зелені очі, які глибокі ямочки у неї на щоках, коли вона сміється, які в неї тоненькі руки й ноги, який стрункий стан. На їхні жарти вона відповідала заливистим сміхом, що розпалювало їх ще більше, і вони перевершували самі себе у своїй дотепності.
То був пам’ятний день у житті близнюків. Коли вони пізніше верталися в розмовах до того дня, їм було без міри дивно, як вони могли раніше не завважувати чарів Скарлет. Їм і на гадку ніколи не спало, що це ж сама Скарлет надумала тоді привернути їх до себе. Вона взагалі не могла примиритися, щоб котрийсь юнак був закоханий в якусь іншу дівчину, а не в неї, і бачити Індію Вілкс поруч зі Стюартом на тому зібранні виявилося понад силу для її невтоленної натури. А за одним заходом із Стюартом вона полонила й Брента, і то так уміло, що приголомшила їх обох.
Тепер близнюки були без пам’яті від неї, а Індія Вілкс та Летті Манро з Лавджоя, до якої знічев’я був залицявся Брент, відійшли геть на задній план. Що робитиме той з них двох, котрому не пощастить, якщо Скарлет зробить свій вибір,— цим близнюки не сушили собі голови: мовляв, коли до річки дістанемось, там побачимо, як перебратись. Тим часом же хлопців цілком задовольняла суголосність їхніх любовних захоплень, і ревнощам поміж ними не було місця. Ця своєрідна ситуація викликала неабияку цікавість у сусідів і дратувала матір юнаків, яка не відчувала особливої прихильності до Скарлет.
— Ото матимете халепу, коли ця проноза загребе одного з вас,— казала вона.— А може, надумає загребти обох, і тоді вам доведеться перебратися в Юту до мормонів— хоч я не певна, чи вони вас приймуть... І ще я боюся, що котрогось дня ви нап’єтесь і перестріляєтеся через цю дволику зеленооку шалапутку. Але це, може, був би не найгірший вихід.
Від дня того літнього зібрання Стюарт став почувати себе якось незручно при Індії. Ні, Індія не дорікала йому й не показувала поглядом чи жестом, що помітила раптову зміну в ставленні до неї,— вона була надто добре вихована. А проте Стюарт таки відчував себе винним перед Індією. Він бачив, що розбудив у дівчині почуття, що вона й досі любить його, і глибоко в душі усвідомлював, що повівся з нею непорядно. Вона, як і перше, дуже подобалась йому, він поважав її за начитаність, добрі манери, за всі її чесноти. Але ж вона така з біса безбарвна, одноманітна, завше така самісінька проти Скарлет з усім чаром її іскристих химер. З Індією повсякчас усе було ясно, тоді як Скарлет щохвилини могла утнути щось несподіване. Від неї можна було дійти до нестями, але в цьому ж була й своєрідна приваба.
— Ну, тоді їдьмо на вечерю до Кейда Калверта. Скарлет казала, що Кетлін повернулась додому з Чарлстона. Може, вона чула що-небудь новеньке про Форт Самтер.
— Тільки не Кетлін. Закладаюся, вона не знає навіть, що цей форт при вході в гавань, то де б ще їй знати, що там було повно янкі, поки ми їх звідти не витурили! В неї на думці самі бали, на яких вона була, та кавалери, які за нею увиваються.
— Але однаково її базікання цікаво послухати. Та й треба ж нам десь перебути, поки ма ляже спати.
— Хай йому грець! Кетлін собі симпатична дівчина, і я не від того, щоб послухати про Каро Рета й інших знайомих чарлстонців, але як я в біса зможу висидіти за столом з цією її мачухою-янкі?
— Даремно ти щодо неї такий упереджений. Вона ж хоче, щоб усе було якнайкраще.
— Та я до неї нічого не маю. Мені навіть жаль її, а я не люблю людей, які викликають у мене жалість. І вона дуже багато метушиться, силкується в усьому догодити, щоб ти почувався як дома, але виходить усе навпаки. Вона доводить мене до чортиків! І ще при тому думає, що ми, південці,— варвари. Вона так і сказала ма. Південці, мовляв, викликають у неї страх. Скоро побачить кого з нас, так і полотніє. Вона мені нагадує худющу курку, коли сидить на стільці й наполохано кліпає порожніми настраханими очима: тільки-но хто збоку зробить порух, вона стріпне крильми й заквокче.
— Це й не дивно. Ти ж прострелив їхньому Кейдові ногу.
— Але цього б не сталося, якби я був не нализався,— заперечив Стюарт.— І Кейд не має до мене претензій. Як і Кетлін, і Рейфорд, і містер Калверт. Тільки оця їхня мачуха-янкі розверещалася, що я дикий варвар і що пристойним людям небезпечно жити серед нецивілізованих південців.
— Це зовсім не дивно. Вона янкі, де ж їй набратися добрих манер. Та й зрештою, ти таки підстрелив його, а він же їй пасинок.
— Хай йому грець, але хіба це підстава ображати мене? Ось ми рідні сини в нашої ма, а проте, коли Тоні Фонтейн підстрелив тебе в ногу, хіба вона стала знімати бучу? Ні, вона просто послала по старого дока Фонтейна, щоб він перев’язав рану, і ще спитала в нього, як це Тоні промазав. Мабуть, рука сп’яну тремтіла — ось так вона сказала. Пам’ятаєш, як ці слова розлютили Тоні?
На згадку про ту пригоду обоє розреготалися.
— Ну, наша ма — це не абихто! — з любов’ю в голосі промовив Брент.— На неї завжди можна розраховувати — вона зробить саме те, що треба, й не осоромить тебе перед людьми.
— Воно то так, але якщо ми сьогодні потрапимо їй на очі, вона не побоїться осоромити нас перед батьком і дівчатами,— похмуро зауважив Стюарт.— А знаєш, Бренте, тепер наша поїздка до Європи, мабуть, пропала. Пригадуєш, ма сказала, що як нас ще раз витурять з університету, можемо й не думати про «велике турне» .
— То й чорт з ним, навіщо воно нам? Чого там у тій Європі ми не бачили? Закладаюся, що чужинці не можуть показати нічого такого, чого б ми не мали у себе в Джорджії! І коні у них не прудкіші, і дівчата не гарніші, і вже запевне їхній горілці далеко до батькової.
— Ешлі Вілкс каже, що там чудові краєвиди й музика. Йому дуже сподобалась Європа. Він тільки про неї й торочить.
— Але ж ти знаєш, які ці Вілкси. Вони трохи схиблені на музиці, на книжках та краєвидах. Мати каже: це тому, що у них дід родом з Вірджинії. А вірджинці, вона каже, лише з цим і носяться.
— Ну й нехай собі. А мені дай доброго коня проїхатись, та добру чарку хильнути, та пристойну дівчину пофліртувати і не дуже пристойну для забави, а ту Європу хай хто хоче забирає... Не велика втрата ця подорож. Та й уяви собі: ми в Європі, а тут ось-ось війна розпочнеться, га? Хіба ми встигли б вчасно повернутись додому? Ні, я радше махну на війну, ніж до Європи.
— Я теж, хоч би й завтра... Слухай, Бренте! Я придумав, де нам повечеряти. Гайда ген через болото до Ейбла Біндера — скажемо, що ми всі четверо знову вдома й готові взяти зброю до рук.
— Це ідея! — вигукнув захоплено Брент.— І там почуємо останні новини про Ескадрон і який колір уніформи врешті вибрали.