— Якщо надумають вирядити нас, як зуавів, я чорта лисого піду у військо! В тих широчезних червоних штанях я був би схожий на блазня. Ті штани чисто як жіночі фланелеві панталони, їй-бо!
— Ви ніби хочете навідатись до місте’ Біндера? — устряв до їхньої розмови Джімс.— Бо коли так, не дуже там повечеряєте. У них куховарка померла, а нової вони ще не купили. Готує їм там одна з плантації, і їхні негри казали мені, що такої поганючої куховарки зроду не бачено.
— Тю! А чого ж вони іншої не куплять?
— Та відки ці білі голодранці наберуть на негрів грошей? У них же ніколи не бувало більше чотирьох негрів.
У Джімсовім голосі чулася щира зневага. Його власний соціальний статус був набагато вищий, оскільки Тарлтони володіли цілою сотнею рабів, тож, як і всі негри з великих плантацій, він дивився спогорда на дрібних фермерів, що мали тих негрів раз, два — та й нема.
— Я з тебе шкуру спущу за твій язик! — скипів Стюарт.— Не смій обзивати Ейбла Біндера «білим голодранцем». Він собі хоч бідний, але не голодранець, і я не попущу нікому — чорнюкові чи й білому,— прозивати його всякими словами! Він найкращий чоловік на всю округу, інакше чого б його обирали на лейтенанта?
— Отож я й не розумію цього,— відказав Джімс, анітрохи не злякавшись гострого тону хазяїна.— Як на мене, їм би тра обирати офіцерів із заможних жентменів, а не з цих болотяних голодранців.
— Він тобі ніякий не голодранець! Що ти його рівняєш до таких, як Слеттері — ось вони справжні голодранці. Ейбл просто не багатій. Він невеликий фермер, а не плантатор, але коли хлопці вирішили обрати Ейбла на лейтенанта, не твоє чорняцьке діло обзивати його! В Ескадроні знають що роблять.
Кавалерійський Ескадрон утворили три місяці тому — того самого дня, коли Джорджія відкололася від Сполучених Штатів, і відтоді ж добровольці почали марити війною. Найменування частина ще не мала ніякого, дарма що пропозицій не бракувало. Кожен мав щодо цього свою думку і не хотів нею поступатись, і точнісінько так само було й щодо кольору та крою уніформи. «Клейтонські Дикі Коти», «Вогнеїдці», «Гусари Північної Джорджії», «Зуави», «Південні Стрільці» (хоча кіннотників збиралися озброїти пістолетами, шаблями й мисливськими ножами, а не стрілецькими гвинтівками), «Клейтонські Драгуни», «Громокровці», «Меткі й Нещадні»,— всі ці назви мали своїх прибічників. Поки залагоджувано питання з назвою, називався загін просто Ескадроном, і хоч пізніш йому присвоїли досить пишний титул, первісне найменування його залишилося загальновживаним до самого кінця.
Офіцерів обирали самі добровольці, бо ніхто в усій окрузі не мав ніякого військового досвіду, за винятком кількох ветеранів мексиканської та семінольської воєн, та й з членів Ескадрону жоден не був охочий скорятися наказам котрогось ветерана, коли той не викликав у нього особистої довіри й симпатії. Четверо Тарлтонів та троє Фонтейнів усім були до вподоби, але, як не шкода, обирати їх ніхто не хотів, знаючи, що Тарлтони легко впиваються і починають бешкетувати, а Фонтейни — взагалі запальні й нестримні вдачею. Ешлі Вілкса обрали капітаном, оскільки він був найвправніший вершник в окрузі і оскільки сподівалися, що його витримка зможе забезпечити сякий-такий лад у загоні. Рейфорда Калверта обрали старшим лейтенантом, бо всі його любили, а Ейбла Біндера, сина трапера з болотяної долини й власника невеликої ферми,— просто лейтенантом.
Ейбл, кремезний статурою й віком, старший за всіх інших в Ескадроні, був малописьменний, але тямущий, мав добре серце, а гречністю щодо жіноцтва міг не одному з чоловіків дати фору. Ескадрон не знав духу снобізму. Дуже вже в багатьох із добровольців батьки й діди доскочили багатства, почавши дрібними фермерами. Важило й те, що Ейбл був найкращим стрільцем в Ескадроні, не маючи в цьому собі рівних: він поціляв у око білці з відстані в сімдесят п’ять ярдів, та й ще добре знався на табірному житті — як розкласти багаття під дощем, вистежити звірину або знайти джерело. В Ескадроні вміли цінувати по заслугах, а що Ейбл усім прилюбився, його й зробили офіцером. Він прийняв виявлену йому честь цілком поважно й без усякої пихи — просто як щось належне. Але, на відміну від самих плантаторів, їхні дружини та раби не могли забути, що він не з багачів родом.
Спершу Ескадрон формувався виключно з синів плантаторських родин, це був джентльменський загін, куди кожен вступав з власним конем, своєю зброєю, формою, всіляким спорядженням і зі своїм служкою. Але в молодій окрузі Клейтон багатих плантаторів було малувато, і щоб укомплектувати повноцінну військову частину, довелося вербувати до неї також синів дрібних фермерів, лісових мисливців, траперів з болотяних околиць, бідняків і навіть зовсім уже злиденних білих, коли ті бодай чимось вирізнялися серед свого стану.
Ці представники убогіших прошарків так само ревно, як і їхні багатші сусіди, жадали зітнутися з янкі, коли вже почнеться війна,— але тут поставало делікатне питання про фінанси. Мало в кого з дрібних фермерів були коні. У себе на фермі вони обходились мулами, та й тих мали не надміру — рідко коли більше чотирьох голів. Віддати своїх мулів на війну вони не могли, навіть якби перед Ескадроном постала така потреба, про що, звичайно, і не йшла мова. Щодо бідняків з білих, то ці вважали себе ще й як заможними, коли мали бодай одного мула. У лісовиків і болотників узагалі не водилося ні коней, ні мулів: вони жили тільки з того, що виростять на своїх клаптях землі та що вполюють, часто-густо задовольняючись простою міновою торгівлею; п’ятидоларова банкнота потрапляла їм до рук хіба раз на рік, і вони й думати не могли, щоб самим забезпечити себе кіньми та формою. Але у своїх злиднях вони були так само горді, як плантатори у своєму багатстві, і повік-віку не пристали б ні на яке доброчинство з боку заможних своїх сусідів. Отож, аби забезпечити Ескадрон усім необхідним і не зачепити при цьому нічийого самолюбства, батько Скарлет, Джон Вілкс, Бак Манро, Джім Тарлтон, Г’ю Калверт — та, власне, всі найбільші плантатори округи, за винятком Енгеса Макінтоша,— виклали гроші на коней і на спорядження для Ескадрону. Вийшло так, що кожний плантатор погодився опорядити власним коштом своїх синів та ще кількох сторонніх, але всю цю справу було залагоджено в такий спосіб, що незаможніші добровольці могли дістати обладунок і коней без будь-якого збитку для своєї гордості.
Ескадрон збирався двічі на тиждень у Джонсборо муштруватися й молити Бога, щоб швидше почалась війна. Належної кількості коней у загоні поки що не було, але ті, хто вже мав їх, здійснювали — як їм здавалося — кавалерійські маневри в полі за будинком окружної управи, збиваючи величезні хмари куряви, горланячи до хрипоти й вимахуючи знятими зі стін віталень шаблями з часів війни за Незалежність. Ті ж, котрі тим часом ще не спромоглись на коней, сідали на сходинках перед крамницею Булларда, стежили за своїми товаришами на маневрах, жували тютюн і обмінювалися плітками. А то ще, бува, змагались у стрілецькій вправності. Навчатися стріляти нікому з них не треба було. Південці здебільшого мало не з колиски привчались тримати рушницю в руках, а зчаста беручи участь у полюванні, вони всі зробилися вправними стрільцями.
Щоразу, коли проводили муштру, з плантаторських будинків та мисливських хатин надходили найрізноманітніші зразки вогнепальної зброї. Там були рушниці з довгою цівкою, що з ними полювали на білок, ще коли перші колоністи перетяли Аллегани, старі, заряджувані з дула мушкети, що погубили чимало індіанських душ у добу заселення Джорджії, кавалерійські пістолети з 1812 року, коли воювали проти семінолів та Мексики, дуельні пістолети у срібній оправі, короткоствольні кишенькові пістолети, мисливські дубельтівки, новенькі англійські гвинтівки, лискучі ложа яких були з цінних порід дерева.
Тренування завжди закінчувалися в салунах Джонсборо, де проти ночі зчинялося стільки бійок, що офіцери були майже безпорадні умовити своїх земляків, аби не калічили одні одних, а полишили це на янкі. Саме в одному з таких побоїськ Стюарт Тарлтон підстрелив Кейда Калверта, а Тоні Фонтейн — Брента. Близнюки тоді щойно повернулися додому, вигнані з Вірджинського університету, аж тут, як на те, формувався Ескадрон, і вони в захваті й собі завербувалися. Однак після тієї пригоди два місяці тому мати випровадила їх до університету Джорджії, суворо наказавши там і залишатись. Їм було прикро не спізнати радощів військової муштри, бо ж вони вважали, що університетська освіта нічого не варта порівняно з можливістю гасати верхи, дерти горло й стріляти в гурті приятелів.
— Гаразд, гайнімо навпростець до Ейбла,— погодився Брент.— Річку перетнемо вбрід неподалік від Тари, а там через Фонтейнові луки враз будемо на місці.
— Тільки їсти ми там нічо’ не дістанемо, хіба смаженого опосума з бобами,— втрутився в їхню балачку Джімс.
— А ти взагалі нічого не дістанеш,— осміхнувся Стюарт.— Бо зараз поїдеш додому й скажеш ма, хай не чекає нас на вечерю.
— Ой ні-ні! — переполошився Джімс.— Нізащо! Щоб це я замість вас підставив свою шкуру міс Бетріс! Найперш вона спитає, чом Я не доглянув, що вас ізнов виперли з науки. А тоді ще — чого не привів вас додому, аби вона могла вас вибештати. Ну й почне мене тіпати, мов качка хробака, і в усьому я один буду винен. Як ви не візьмете мене до місте’ Біндера, я втечу на цілу ніч у ліс, і хай мене патруль забирає — ліпше вже патруль, ніж міс Бетріс, коли вона сердита.
Розпачливі слова чорного хлопчини викликали у близнюків і лють, і збентеження.
— Йому стане дурості попасти в руки патрулеві, і тоді ма ще на кілька тижнів заведеться. Їй-бо, з цими чорнюками сама морока. Деколи мені здається, аболіціоністи таки мають слушність.
— Але все ж негоже підставляти Джімса, щоб йому перепало за нас. Доведеться забрати його з собою. Тільки гляди, зухвальцю, як надумаєш вихвалятися перед Віндеровими чорнюками, що ми їмо самих смажених курчат та шинку, коли в них лише кролі й опосуми, я... я нацькую на тебе ма. І ще ми не візьмемо тебе з собою на війну.
— Вихвалятися? Це б я став вихвалятися перед тими чорними злиднюками? Та нізащо! Я не такого виховання. Хіба ж міс Бетріс не виховувала мене так само, як і вас усіх?
— Ну, з цим їй не дуже поталанило, чи то нас узяти, чи й тебе,— засміявся Стюарт.— Та нехай уже, їдьмо.
Він завернув свого здоровила-гнідаша і, давши острогами йому під боки, легко перемахнув через пліт на зорану землю Джералда О’Гари. За ним пустив свого коня Брент, а тоді й Джімс зробив так само, припавши до луки сідла й учепившись за гриву. Джімсові не дуже подобалось перескакувати верхи через огорожі, але щоб не відстати від своїх господарів, він ще й не такі перепони мусив брати.
Коли вони в дедалі густішому присмерку промчали по червоних борознах схилом до річки, Брент гукнув братові:
— Слухай, Стю! Але ж Скарлет таки хотіла запросити нас на вечерю, га?
— Я теж про це думаю,— прокричав Стюарт у відповідь.— Тільки чому, як ти гадаєш...
Коли близнюки від’їхали й вдалині завмерло відлуння копит, Скарлет, що стояла на веранді, сновидою рушила назад до свого крісла. Обличчя її затерплося, наче від болю, а на устах ще тремтіла силувана усмішка, якою вона хотіла приховати від близнюків справжнє своє почуття. Дівчина втомлено сіла у крісло, підібгавши під себе ногу, і відчула, що серце її так щемить у грудях, аж несила терпіти. Воно билося швидко й шарпливо, руки були холодні, душу їй гнітило тяжке лихо. Біль і розгубленість проступили у неї на обличчі, розгубленість пещеної дитини, яка звикла вдовольняти кожну свою забаганку, а тут уперше мусила зіткнутися з непідвладними життєвими прикрощами.
Ешлі одружується з Мелані Гамільтон!
Та не може такого бути! Близнюки щось переплутали. Це вони пожартували з неї. Ешлі не міг, просто не міг закохатися в Мелані. Та й ніхто не міг би закохатись у таке непомітне мишеня, як Мелані. Скарлет, не криючи зневаги, пригадала тоненьку дитинну постать Мелані, її овальне личко, таке поважне, таке простеньке, що аж негарне. До того ж Ешлі вже кілька місяців з нею не бачився. Після тих торішніх вечірок у Дванадцяти Дубах він був в Атланті хіба зо два рази, не більше. Ні, Ешлі не міг кохати Мелані, бо — не може ж вона помилятися! — бо він закоханий у неї! Це її, Скарлет, він кохає, вона в цьому певна.
Скарлет почула, як під важкою ходою Мамки двигтить підлога в холі, і швиденько випростала ногу й надала своєму обличчю якомога більш невимушеного вигляду. Не дай Боже, Мамка запідозрить, ніби щось негаразд! Мамка вважала себе верховодою цілої родини О’Гар з усіма їхніми чеснотами й вадами, і досить було бодай натяку, що хтось криється від неї з чимось, як вона кидалася вистежувати таємницю, мов той гончак, і не заспокоювалася, аж поки вивідає все до кінця. Скарлет з досвіду знала, що як відразу вона не вдовольнить своєї цікавості, то подасться до Еллен, і тоді Скарлет хоч-не-хоч муситиме або розкритися матері в усьому, або придумати якусь вірогідну брехню.
З холу показалася Мамка, дебела літня негритянка з маленькими пронозуватими, мов у слона, очима. Шкіра у неї була чорна аж лискуча, як у чистокровної африканки, а душа безмежно віддана родині О’Гар. Мамка становила головну підпору Еллен, була грозою для трьох її дочок і пострахом для всієї хатньої челяді. Так, шкіру Мамка мала чорну, але коли йшлося про добропристойність і почуття власної гідності, то тут вона нічим не поступалася перед своїми господарями, а то ще й перевищувала їх. Виховувалась вона у спальні Соланж Робійяр, матері Еллен О’Гари,— вишуканої, холодної й гоноровитої француженки, яка і дітей своїх, і слуг карала однаково суворо за найменше порушення правил доброго тону. Бувши нянькою Еллен, Мамка, коли молода господиня вийшла заміж, разом з нею прибула з Саванни до Північної Джорджії. Кого люблю, того й напучую — такого правила дотримувалась Мамка. А що Скарлет вона безмірно любила й не менш пишалася нею, то й процес напучування її тривав практично безперервно.
— Жентмени що, поїхали? Як же це ви не запросили їх повечеряти, міс Скарлет? А я вже сказала Поркові поставити для них два куверти. І де поділись ваші манери, міс?
— Ой, мені так набридли їхні балачки про війну, що я б не витерпіла ще цілу вечерю це слухати, особливо якби й тато пристав до них і зчинив крик про Лінкольна.
— У вас не більше добрих манер, ніж у негритянки з плантації, і це після всього того, як ми з міс Еллен так намучилися з вами! І сидите без шалю на плечах, тоді як тут вечірній протяг! Скі’ки я вам казала й приказувала, щоб не сиділи на вітрі без шалю, бо вхопите гарячку! Ану-но в дім, міс Скарлет!
Дівчина вдавано байдуже одвернулась від Мамки, дякуючи долі, що негритянка, заклопотана відсутністю шалі, не помітила виразу її обличчя.
— Ні, я тут посиджу, подивлюсь, як сонце заходить. Це ж так гарно. А ти краще принеси мені шаль, будь ласка, поки я почекаю на тата.
— Та й голос у вас якийсь такий хриплий, наче ви застудилися,— усе не відступала Мамка.
— І зовсім не хриплий,— нетерпляче відказала Скарлет.— Принеси мені мою шаль.
Мамка почалапала назад у хол, і звідти почулось, як вона тихцем гукала до покоївки нагорі.
— Гей там, Розо! Дай-но сюди шалик міс Скарлет! — А тоді гучніше: — Ото чорне ледащо! Ніколи її нема там, де треба. Доведеться самій нагору братися.
Скарлет, почувши, як зарипіли східці під ходою Мамки, тихенько звелась на ноги. Мамка, як вернеться, знов почне товкти про її невихованість, а Скарлет відчувала, що просто не зможе слухати ці порожні теревені, коли серце у неї обливається кров’ю. Скарлет стояла, не знаючи куди подітись, поки вщухне хоча б трохи біль у грудях, аж це раптом їй щось спало на думку і зблиснув промінчик надії. Тато сьогодні поїхав до Дванадцяти Дубів, до маєтку Вілксів, з наміром викупити в них Ділсі, вилицювату дружину Порка, свого лакея. Ділсі була старшою челядницею і повитухою у Дванадцятьох Дубах, і Порк, відколи одружився з нею півроку тому, без кінця надокучав хазяїнові, щоб відкупив її, аби вони обоє могли жити на тій самій плантації. І ось нині, здавшись на його прохання, Джералд поїхав туди викупляти Ділсі.