«Звісно,— думала Скарлет,— тато довідається, чи правдива ця страшна чутка. Навіть коли й не почує прямо, то однак може запримітить, що у Вілксів якесь таке збудження. Мені б тільки побачити його наодинці перед вечерею, і я все з нього витягну,— можливо, ці капосні близнюки просто розіграли мене».
Батькові вже час був вертатись, і якщо вона хоче поговорити з ним без сторонніх, то треба перестріти його там, де під’їзна алея завертає від дороги до будинку. Скарлет тихо спустилася східцями, оглядаючись через плече, чи не стежить за нею Мамка з горішнього вікна. Не побачивши за колихкими фіранками осудливих очей на широкому чорному обличчі і білосніжного тюрбана, вона високо підібрала поділ квітчастої зеленої сукні й поспішила стежкою до дороги у своїх зашнурованих черевичках.
Темні кедри обабіч посиланої жорствою довгої алеї, сходячись угорі гіллям, утворювали щось схоже на темний тунель. Під захистком гудзуватих рук кедрів Скарлет уже не видно було з дому, і вона сповільнила ходу. Через надміру туго затягнутий корсет дівчина ледве переводила подих, але йшла все-таки досить швидко. Невдовзі вона звернула з алеї на дорогу, однак зупинилася лише тоді, коли високі дерева за поворотом повністю заступили особняк.
Розпашіла й захекана, вона присіла на пеньок і почала чекати батька. Скарлет була навіть рада, що він трохи припізнюється: вона матиме час заспокоїтись і прибрати нормальнішого вигляду, щоб не викликати ніяких підозр. Ось-ось почується цокіт копит, і на видноті покажеться батько, женучи попід гору коня, як звичайно, вчвал. Але збігала хвилина за хвилиною, а Джералд усе не з’являвся. Скарлет вдивлялася вниз на дорогу, і серце її знов почало щеміти.
«Та не може бути, щоб то була правда! — переконувала вона себе подумки.— Але чому його досі нема?»
Скарлет пробігала очима по виткій дорозі, криваво-червоній після вранішнього дощу, і подумки простежувала її всю, як вона стелеться з пагорба вниз до тихоплинної річки Флінт, проходить болотистою долиною і далі підіймається на інший пагорб, до Дванадцяти Дубів, до тієї садиби, де живе Ешлі. Тепер уся ця дорога означала для неї тільки одне: вона вела до Ешлі, до прегарного будинку з білими колонами, що стояв на пагорбі, немов грецький храм.
«Ой Ешлі, Ешлі!» — подумала вона, і серце забилося ще дужче.
Холодне відчуття розгубленості й поразки, що опосіло її, відколи близнюки Тарлтони підкинули їй прикру новину, нараз відступило кудись у глиб свідомості, а натомість знов ожив той гарячковий неспокій, що не покидав її останні два роки.
Тепер Скарлет здавалося дивним, що хоч вона виростала поряд з Ешлі, він ніколи раніше не привертав її уваги. Підлітком вона стільки разів бачила, як він з’являвся у них і зникав, але ні разу в неї не промайнуло й думки про нього. А от коли два роки тому Ешлі повернувся з трирічного «великого турне» по Європі й завітав до них з візитом, вона раптом закохалася в нього. Просто закохалась, та й годі.
Вона саме була на веранді перед будинком, коли він під’їхав верхи алеєю — у сірому сукняному костюмі з широкою чорною краваткою, що вигідно відтінювала його білу сорочку з оборками. Ще й тепер вона пам’ятала геть усі деталі його вбрання — полиск черевиків, камею з голівкою медузи у шпильці для краватки, крислатий бриль, якого він блискавично скинув, тільки-но побачив її, Скарлет. Він зіскочив з коня, тицьнув негреняті повіддя й зупинився, дивлячись на неї,— його мрійливі сірі очі мило всміхалися, сонце переливалось на його білявій чуприні, аж вона здалася сріблястим шоломом. І він сказав: «Ти вже зовсім доросла, Скарлет». А потім, легко піднявшись східцями, поцілував їй руку. І ще цей голос його! Повік вона не забуде, як стрепенулось у неї серце, коли зазвучав цей голос — немов почутий уперше в житті! — такий протяглий, лункий, мелодійний.
І ось саме ту мить у ній спалахнуло жадання — просте й природне жадання мати його, як-от людина хоче мати їжу, щоб їсти, коня, щоб їздити верхи, м’яке ліжко, щоб на ньому спати.
Впродовж двох років він супроводив її в роз’їздах по окрузі — на бали й на вечірки над річкою, на пікніки й на зібрання в дні судових сесій,— хоч і не так часто, як близнюки Тарлтони або Кейд Калверт, і не так нав’язливо, як молодші за нього брати Фонтейни. Але все-таки не минало й тижня, щоб Ешлі не навідувався до Тари.
Щоправда, він ніколи не загравав з нею, і в його ясних сірих очах ніколи не спалахував той вогонь, що Скарлет завважувала у поглядах інших чоловіків. А проте... а проте, вона знала, що він її кохає. В цьому вона не могла помилятися. Інстинкт, глибший, ніж розум, дужчий, ніж знання, породжене досвідом, підказував їй, що він її кохає. Занадто часто вона перехоплювала на собі його погляд, в якому не було звичної задуми й відстороненості, а була якась туга й загадкова для неї зажура. Вона знала, що він її кохає. Але чого він не признався їй у своєму почутті? Оцього вона не могла зрозуміти. Тільки ж хіба лише цього? Вона багато чого в ньому не розуміла.
Він завжди був винятково чемний з нею, хоч тримався й відсторонено. Ніхто не міг би сказати, про що він думає, а Скарлет і поготів. У тих краях, де в кожного що було на думці, те й на язиці, ця стриманість Ешлі багатьох дратувала. Він був не згірш за будь-кого з молодих вправний у таких узвичаєних місцевих розвагах, як полювання, гра в карти, танці або політичні суперечки, а їздити верхи вмів краще за всіх, але відрізнявся тим, що всі ці приємні забави не вичерпували змісту його життя. І вже зовсім одинцем стояв він у своєму захопленні книжками, музикою та віршуванням.
Господи, і чим же цей білявий чепурун, такий бездоганно чемний, що аж не приступится, такий страх як нудний зі своїми нескінченними балачками про Європу, про книжки й музику, про поезію й усякі інші речі, до яких їй було байдужісінько,— чим він так захопив її? Просидівши з ним вечір на веранді й лігши потім спати, Скарлет цілі години, бувало, неспокійно крутилась на ліжку й знаходила втіху лише в думці, що ось наступного разу він неодмінно освідчиться. Але надходив наступний раз і минав, і все залишалося, як і було,— ото тільки що жага її розпалялася дужче й пекучіше.
Вона кохала його й жадала, дарма що зрозуміти його було їй над силу. Вона була безпосередня й проста, як вітри, що віяли над Тарою, як жовта річка, що огинала плантацію, і довіку приречена була не розуміти складності життя. А оце вперше доля звела її з натурою, ще й як складнішою за неї.
Бо Ешлі був з роду тих, які дозвілля своє віддавали роздумам, а не вчинкам, які снували веселкові мрії, геть відірвані від дійсності. Він пробував у якомусь своєму внутрішньому світі, прекраснішому, ніж Джорджія, і коли й повертався до навколишньої дійсності, то лише знехотя. Він дивився на людей, не відчуваючи до них ні симпатії, ні відрази. Він дивився на життя, не беручи до серця ні радощів його, ані смутків. Він сприймав реальний світ і власне місце в ньому як щось незалежне від його волі і, знизавши плечима, повертався до свого вимріяного кращого світу — до музики та книжок.
Скарлет не могла збагнути, чим він її причарував, цей такий загадковий для неї юнак. Сама таємничість його збуджувала її цікавість, як двері, до яких нема ні ключа, ні підступу. Те, чого вона не розуміла в ньому, спонукало її ще дужче захоплюватись ним, а незвична стриманість Ешлі тільки посилювала заповзяття таки завоювати його. Бувши надто юною і розманіженою, ще не зазнавши поразок у житті, вона не сумнівалася, що рано чи пізно він освідчиться їй. І ось тепер, як грім з ясного неба, ця страшна новина. Ешлі одружується з Мелані! Та не може такого бути!
Адже всього тиждень тому, коли вони присмерком верталися з Красогір’я, він раптом промовив: «Скарлет, я маю сказати тобі щось важливе, тільки не знаю як».
Вона скромно опустила очі, серце її шалено затріпотіло від передчуття неймовірного щастя, яке вона ось-ось мала спізнати. Але Ешлі докинув: «Ні, не зараз! Ми вже близько біля дому, і я не встигну. Ой Скарлет, який же я боягуз!» І, стиснувши коня острогами, разом з нею вихопився на пагорб, де стояла Тара.
Сидячи зараз на пеньку, Скарлет пригадала ті слова, що сповнили її такою радістю, і раптом побачила в них зовсім інше, просто жахливе значення. А що, як він тоді збирався сказати їй про свої заручини?
Але швидше б уже тато повернувся! Їй несила далі витримувати таке напруження. Вона знов нетерпляче вдивилася в дорогу, та намарне.
Сонце вже зайшло, і червона стяга на крайобрії стала блякло-рожевою. Блакить неба над головою поступово бралася ніжною зеленувато-голубою барвою, що нагадувала яйце вільшанки, і навкруги Скарлет непомітно залягала таємнича присмеркова тиша. Тьмяна поволока застилала землю. Червоні борозни поля й вибоїста червона смуга дороги втрачали свій лиховісно-кривавий відтінок і ставали звичайного бурого кольору. На вигоні потойбіч дороги коні, мули й корови стояли з головами над тином, терпляче дожидаючи, коли їх заженуть до стайні та корівника й нагодують. Темні тіні чагарів коло струмка викликали у них острах, і вони стригли вухами в бік Скарлет, немов раді близькості людини.
У цій загадковій напівтемряві височенні сосни в річковій долині, такі принадно-зелені за дня, на тлі пастельного неба поставали чорними силуетами — суцільна лава темних велетнів неначе прикривала доступ до жовтої річки, що неквапливо котила свої води біля підніжжя дерев. На пагорбі за річкою поволі блякли в присмеркових тінях густого навколишнього дубняка високі білі комини будинку Вілксів, і тільки бліденькі цяточки вечірніх вогників свідчили, що десь там людська оселя. Теплий вологий подих весни, перевитий запахом свіжозораної ріллі й молодих зелених пагінців, що поривалися до неба, навіював на Скарлет солодку знемогу.
Захід сонця, буяння весни, ясно-зелене ростиво не були якимось дивом для неї. Красу природи вона сприймала за щось звичайнісіньке — як-от повітря, що ним дихала, або воду, що її пила: до неї промовляла тільки та краса, яку втілювали цілком конкретні речі — жіночі обличчя, коні, шовкові сукні. І все-таки погідний присмерк над полями Тари дарував певне заспокоєння її збентеженій душі. Вона ж — хоч і не усвідомлювала цього — страшенно любила цю землю, так само, як любила обличчя матері, схилене в молитві при світлі вечірньої лампи.
Джералд усе ще не показувався на безлюдній крутій дорозі. Якщо вона занадто довго чекатиме, Мамка неодмінно знайде її й зажене в дім. Але ось, напружуючи зір, втуплений у темінь дороги, вона розчула цокіт копит на вигоні біля підніжжя пагорба і побачила, як сипнули врозтіч наполохані коні й корови. Джералд О’Гара повертався додому, женучи вчвал через поля.
Він вихопився на пагорб верхи на дужому мисливському огирі, схожий зоддалеки на хлопчака, що осідлав завеликого, як на нього, коня. Його довге сиве волосся маяло на вітрі, хлистом і окриком він підганяв коня швидше бігти.
Сповнена власними тривогами, Скарлет, однак, не без гордості й любові стежила за батьком, бо він був нівроку-таки чудовий вершник.
«І чого це, як тільки він вип’є трохи, йому кортить перескакувати через пліт? — думала вона.— Його навіть не спиняє, що торік на цьому самому місці зламав ногу в коліні. Та й мамі ж присягався, що більш ніколи так не гасатиме».
Скарлет не відчувала страху перед батьком: їй він здавався ближчим за віком, ніж навіть її сестри, адже як він по-хлоп’ячому пишався й тішився своїми стрибками через огорожі потай від дружини, так і вона неабияк раділа, коли їй щастило обвести круг пальця Мамку. Дівчина підвелася з пенька, щоб краще бачити, як кінь долатиме перепону.
Довгоногий огир добіг до тину, підібрався і легко, мов птах, злетів у повітря під захоплені вигуки верхівця, що вимахував хлистом, тоді як його сива кучма ореолом звивалася над головою. Не помітивши дочки в затінку дерев, Джералд уже на дорозі підтягнув віжки й схвально поплескав коня по загривку.
— Тобі нема рівні ані в нашій околиці, ані в усьому штаті,— гордо озвався він до коня, виразно засвідчивши своєю вимовою походження з округи Міт у центральній Ірландії: незважаючи на всі тридцять дев’ять років перебування в Америці, Джералд так і не позбувся ірландського акценту. Потім він поспіхом почав пригладжувати волосся й поправляти зім’яту сорочку та краватку, що з’їхала набік. Скарлет знала, навіщо він отак на ходу чепурився — це щоб постати перед очі дружини як личить джентльменові, котрий статечно повертається додому після гостини в сусідів. Вона зрозуміла також, що для неї тепер якраз добра нагода завести з батьком розмову, не розкриваючи справжньої своєї мети.
Скарлет голосно засміялась. Як вона й сподівалася, Джералд від несподіванки здригнувся, тоді впізнав дочку, і на розпашілому його обличчі з’явився розгублений, хоча й дещо зухвалий вираз.
Він скочив з коня — це йому тепер давалось нелегко, бо коліно після торішнього нещасливого випадку не згиналося — і, перекинувши повід через руку, пошкутильгав до дочки.
— То що, панночко,— озвався він, ущипнувши її за щоку,— підглядаєш за мною, а потім, як твоя сестричка Сьюлін того тижня, викажеш мене мамі?
В його хрипкому басовитому голосі чулось обурення, але воднораз і прохання, отож Скарлет, аби трохи подражнити батька, глузливо прицмокнула язиком і простягла руку поправити йому краватку. На неї війнуло сильним духом горілки, а також трохи слабшим ароматом м’яти. І ще відгонило від нього жувальним тютюном, проолієною шкірою та кіньми — сукупністю запахів, що в її уяві завжди пов’язувалися з батьком і несамохіть подобалися й в інших чоловіках.
— Ні, тат, я ж не така плетуха, як Сьюлін,— заперечила вона, відступаючи на крок, щоб оцінити, чи все гаразд у його зовнішньому вигляді.
Джералд був коротун — ледве більш, ніж п’ять футів на зріст,— але він мав таку кремезну статуру й круту шию, що коли сидів, то скидався на доброго здорованя. Масивний його торс спирався на короткі міцні ноги, щоразу в добірному взутті й широко розставлені, як у задерикуватого хлопчиська. Невисокі чоловіки, силкуючись не показати свого зросту, здебільшого виглядають дещо кумедно, але півня-забіяку, хоч би він і приземок, завше поважають на оборі — оце ж саме так було й з Джералдом. Нікому, навіть найбільшому відчайдухові, не спало б на думку сказати про Джералда, що він кумедний недоросток.
Йому вже було шістдесят років, і його цупкі кучері посріблила сивина, але на жвавому обличчі ще не проступили зморшки, і гострі голубі його очиці, як і колись, були молоді й світились юнацькою безтурботністю людини, для якої нема абстрактнішої проблеми, ніж та, скільки карт докупити при грі у покер. Обличчя Джералда — кругловиде, рум’яне, кирпате, з широким ротом і войовничістю в погляді — було таке щиро ірландське, яке можна побачити тільки на просторах його давно покинутої батьківщини.
Під холеричною зовнішністю Джералда О’Гари крилося найчуліше з сердець. Йому несила була чути вереск раба під різкою, хоч той, можливо, й заслужив на покару, або жалібне нявкання кошеняти, а чи дитячий плач, але найдужче він боявся, щоб хтось, крий Боже, не виявив цю його слабину. І невтямки було Джералдові, що вже за п’ять хвилин знайомства з ним кожному ставало ясно, же у нього добре серце: якби він це знав, його самолюбство було б смертельно вражене, бо ж він гадав, що досить йому гримнути на весь голос, як усі покірливо кидаються виконувати його волю. Він і не здогадувався, що на плантації скорялись тільки одному голосові — тихому голосові його дружини Еллен. Це для нього повік мусило залишитись таємницею, оскільки всі — від Еллен до найтупішого раба на полі — брали співучасть у мовчазній добровільній змові, яка мала переконати господаря в тому, що його слово — закон.
Що ж до Скарлет, то вона ще менш, ніж інші, зважала на гарячкові спалахи батькового гніву. Вона була старшою з дітей, і тепер, коли Джералд усвідомив, що після тих трьох малюків, які лежали рядком на родинному цвинтарі, йому вже не мати сина, у нього поступово виробилася звичка ставитись до Скарлет наче до рівні, і це якраз дуже тішило її. Вдачею вона більше схожа була на батька, ніж її молодші сестри — мрійлива й тендітна Керрін, хрещена як Керолайн Айрін, і Сьюлін, у хрещенні Сьюзен Елінор, що страх ж носилася зі своїми витонченими благородними манерами.
Ба навіть більше — Скарлет із батьком єднала ще й обопільна неписана угода приховувати від інших грішки одне одного. Коли Джералд ловив її на тому, що вона перелазить через тин замість іти півмилі до хвіртки або сидить допізна на веранді з якимось залицяльником, він особисто гостро вичитував їй, але самого цього факту не доводив до відома ні Еллен, ні Мамки. У свою чергу, і Скарлет, застукавши батька, як він перемахує верхи через огорожу, попри врочисту обіцянку дружині, або дізнавшись точну суму його програшу в покері, що, зрештою, і неважко було, бо плітки напрочуд швидко розходилися по всій окрузі, теж утримувалась від згадки про це за вечерею — на відміну від Сьюлін, яка, вдаючи святу невинність, виказувала всі батькові секрети. Скарлет і батько переконано запевняли одне одного, що такі дрібниці тільки нервували б Еллен і що вони нізащо в світі не дозволять собі завдавати їй таких прикрощів.
Скарлет у густому присмерку придивлялася до батькового обличчя і тепер мимоволі почувалася якось певніше. Її приваблювали його грубувата простота, приземленість, заповзятість. Менше за будь-кого схильна до розмірковувань, вона не усвідомлювала, що саме ці риси якоюсь мірою передались і їй, отож хоч як силкувалися шістнадцять років поспіль Еллен та Мамка переінакшити її вдачу, їхні зусилля виявились марними.
— Вигляд у тебе тепер цілком пристойний,— промовила Скарлет,— і якщо ти сам не прохопишся, ніхто й не подумає, що ти знов чогось наброїв. Але мені здається, після того як торік ти зламав ногу, стрибаючи через цю саму огорожу...