Так, так, товариші! Доки там на розі сидітиме ця баба-перекупка — не повірю, що наступає соціалістична доба. Про це вже писав і ще писатиму. Бач, які очі свинячі на ряжці буряковій!..
Ух, і затопив же я по цій ряжці! Аж перекинулась та спідницею накрилась, проти сонця задом виблискуючи. Закувікала свинею, заверещала, як тисяча грамофонів попсованих.
Стою і сміюся: не бачить. Ага, стерво! Так ось же тобі ще, а ось іще, та й ще-ще, та й ще-ще, та й ще-ще... Годі. Одвів душу.
Хм... Оце геройський учинок. Побив перекупку революціонер... Здорово! Може, думаєш, від того соціяльні взаємини зміняться, скорше комунізм настане? Та-ак... Мій атентат, мабуть, того ж вартий. Ет! Знов вагатися? Гуляй далі, одводь душу...
Стрибонув в автомобіль: порожняком кудись перся. Не бачить шофер. Ну, вези. До театру? Добре. Подивимось. Що? «Фавст»? Гаразд. Там теж альхемія. Тільки професор Штайнах фавстів тепер інакшим способом робить і душ не купує.
Пішов проходом. Скинув брилика в якоїсь огрядної пані-непманки. Висмикнув із камзольки в когось годинника й кинув долі. Зірвав у генерала еполети. Сіпнув за бороду важного пузія. Дулею протяг по носі модника-джигуна. Кинув недокурка в декольте розмальованої цяці. Го! Скрізь скандал, бешкет, ґвалт. Один на одного нарікає...
Прямую далі — на сцену. Нехай в усі біноклі дивляться. Чорта зобачать! А з усіх боків так і лоскоче, так і кортить іще щось устругнути.
Співає:
— От і не дозволю, дурню намащений! І вам там не дозволю спокійно баньки лупити, йолопи партерні! Невже ще й досі, у XX сторіччі, ця допотопна опера дає вам насолоду? Невже не винайдете іншого мистецтва, інших форм, достойних емоціяльности нашої переходової доби? Гробаки ви тлінні й гробацький смак ваш із довжелезними дуетами любовними та аріями передсмертними. Вампуки на вас мало, одоробла опероманські...
Ще б і далі лаявся, сівши на суфлерську будку, так запнули завісу й по сцені забігали, шукаючи: хто це тут збожеволів?
Тоді опам'ятався: ну, чи не дурень? Так десь можна провалити ввесь свій плян. Знатимуть, що між ними є якесь невидиме створіння, і будуть обережніші. Годі дитинчувати! Перевірка зроблена.
Пішов.
Ось королівський палац. Коло брами вартовий. Наближаюся і чхаю. Обернувся вусатий. Не бачить. У хвіртку й до самого палацу. Довжелезні коридори. Два гвардійці стоять біля кованих дверей. У ківерах, наче з наполеонівськой гравюри минулого сторіччя. Гуркнув клямкою:
— Хтось хоче ввійти.
Відчинили раптом, а я — туди.
Бачу: заля, зеленим стола довженного вкрито. Навкруги у фотелях із різьбляними спинками мастодонти лисі сидять. На грудях бинди різнокольорові, хрести, ордени. Раду радять. На чільному місці сам король, що його мені вбити треба.
— Ну, знищити цю блошицю ще є час. Не втече нікуди. Відразу послухаю, що вони тут плянують.
І сів у куточку на канапі, що попід стінкою стояла, саме проти «його величности», самовільством великої. А він таке промовляє до радників своїх:
— Московський Інтернаціонал розіслав своїх агентів скрізь. Кожний наш крок вони стежать, прокляті. Ми не певні, що й тут, у цій залі нема їхнього шпигуна, що він не сидить десь на канапі...
Ой, лишенько! Мимоволі очі всіх перебігли стільці й канапи й опинились на мені.
«Чортів німець обдурив! Афарбіт нікуди не годиться. Збрехав панський підлизень і завів мене в їхні лабети...»
Я подивився вниз. Мої руки лежать, чую, на моїх колінах. Крізь них бачу позолочені цвяшки на фотелі й зморшки на його зашкарублій шкірі. Ні, фельдшерське зілля ще ділає. Я — невидимий. Чого ж це всі так до мене придивляються?
Пересунувся в другий куток. Начебто заспокоїлись.
А король каже далі:
— Їхні окремі агенти нам не страшні. Хай собі роблять, що хочуть. Страшно тоді, як повстають маси. А маси повстають не від агітації окремих людей, їх агітує життя. Ми мусимо так поводитися, щоб голоса цієї агітації не було чути за іншими голосами. В цьому мудрість керівників держави. Хтось із тих комуністів сказав, що кляси обдурити не можна. Але вона сама може обдурити себе. І от я хочу мати провокаторів серед тих, хто загрожує тронові. Ми купимо тих, хто придурюється народніми приятелями. Хай брешуть пролетарям, хай показують не в ті двері. І хай сидять тут між нами, яко наші спільники.
На цій канапі, близько нашого стола, місце представникам соціялістів. Дати їм їхнє демократичне «загальне і рівне»...
Знов усі облізлі голови обернулись до мене, і в очах у них замерехкотіло здивування. Дехто навіть підвівся, щоб краще придивитися. Примарою, видимо, здавався я їм.
«От тобі й наафарбітувався! Що його робити? Посеред цих генералів я голий-голісінький. Без ніякої зброї. Це тобі не перекупка і не театр...»
Тихесенько попід стінкою почав пересуватися до дверей, оглядаючись на лисих опудалів. А вони дивилися мені в очі, чи то страшучись, чи то дивуючись. Дехто виймав хустку й протирав окуляри. Товстий фельдмаршал підвівся й попрямував до мене, придержуючи шпагу. Олив'яні очі втопив просто в мої.
«Ге! Це я стуманів», — раптом блиснуло в мене, і я прожогом стрибонув до дверей, перекинув дужого гвардійця й затупотів по сходах. Навздогін постріл. Дарма!
Хвилина — і я на вулиці. Ще кількось часу — і вдома.
Простерся на ліжкові, відсапуюсь і думаю (дзеркальце в руці):
— Що за пригода? Ось я дивлюся — і мене немає.
А вони помітили. Неясно, але помітили. Чи, мо' очі в них не такі? Очі?
І раптом думка:
— Стривай, любий мій! А як ти їх бачиш? Значить, у тебе очі непрозорі? Значить, у них одбиваються образи? Значить, твої очі видимі. Вони бачили мої зіниці десь у повітрі. А я, дурень зелений, повірив Велсовим казкам. Ех, мудродурче, разом із тим німцем безтямним!
Спересердя гепнув себе по лобі і... прокинувсь. Переді мною стояв кельнер і казав:
— Час пиварню зачиняти. Дозвольте за пиво одержати.
— А де ж мій товариш подівся?
— Хто? Той дурисвіт невидимий, що з афарбітом у кишені носиться? Він тут усім гостям набрид, тільки ви його, видимо, не знали. Вже давно вислизнув, мов та ящурка.
— Чортів фельдшер! — лайнувся я.
— Хто фельдшер? — заперечив кельнер. — Ви краще подивіться, чи все у вас по кишенях. Це ж агент його величности...
Справді: крім револьвера, бракувало моїх документів — і липових, і справжніх.
Ви думаєте, що я випив цілий чобіт? Помиляєтесь. Він стояв мало не повнісінький.