— Мало? К чорту з вашими кружалками, крамарі дріб'язкові, катеринщики! Давай доброго кухля. Покажу, як колись наші прадіди-запоріжці гуляли.
Та й гульнув же! Показав — на свою голову, бодай не згадувати... А винен був отой стариганчик — фельдшер із королівської амбулаторії. Сам би я не пив, — його хтів укачати. Довгий на язик був лисий німець, як уп'ється. Ото й сьогодні верзе й верзе:
— Що ви думаєте: я таки простий собі фельдшер? Ні, мій любий! Моє ім'я знатиме всесвіт. Незабаром мій афарбіт уквітчає мені чоло лаврами великої слави. Вже десять років я працюю в хемічній лабораторії королівського університету й мої досвіди мають неодмінний успіх. Ось бачите!
Він витаскав із кишені невеличкого слоїчка з якоюсь жовтявою рідиною, а з другої — маленький електрифікатор.
Але відразу знов ісховав: до нас наближався кельнер, несучи два великих глиняних чоботи з пивом. Ставлячи на стіл, пояснив:
— Тут по десять літрів у кожному. Колись наші бурші випивали на заклад. Ого, кажу: це як за часів Петра Першого на асамблеях «кубок білого орла» фігурував? Ох, і п'янюга цей імператор пранцюватий був! Та й ці рейтарські чоботи саме на його ногу прийшлися б. Бач, здоровецькі!
— Ану-бо, мій славетний винахідцю, за ваш афарбіт, чи як там його, хоч і не знаю, кому й нащо він придатний?
— О!— аж підскочив учений фельдшер, — нащо він придатний! Нащо він придатний! Юначе, юначе! Тільки ваша юність рятує вас від мого презирства й зневаги. Чи ви читали колись «Невидимого» Велса, цю чудесну казку? Її нема, цієї казки. Вона стала дійсністю, як стають дійсністю всі казки наших прадідів, перетворені в реальне життя могутньою силою сучасної науки. Незграбні цяцьки колишні — катапульти перед сучасними броневиками. Так і «Наутилюс» Жюля Верна — дитяча іграшка перед нашими підводними човнами. Цепеліни змусили почервоніти від сорому примітивні мрії давніх фантастів. А я, я — королівський фельдшер, викину на смітник мізерну Велсову макулатуру, — його «Невидимого». Я реальними зроблю стародавні казки про шапку-невидимку. Ось вона тут, у цьому слоїчку.
І він витяг знов із кишені свої препарати.
— Слухайте, — пошепки продовжував німець, нахиляючись до мене, — тільки вам, мій любий друже, я розповім уперше свою велику тайну, що криється в цих препаратах. Я її сам ще не до кінця розгадав, але вже близько, близько...
Божевільні вогники блискали в його старечих очах. Ясне діло, мені трапився маніяк. То що ж: може, і він знадобиться?
— Пиймо!
Ох, брати мої, товариші! Мабуть, і запоріжці такими кухлями не бавилися. Аж у в очах замакітрилось...
А німець розповідав далі:
— Коли намастити щось оцим киснем і відразу пустити електричний ток із цієї машинки — матимемо реакцію, що перетворює ту речовину, робить її прозорою, як чисте шкло. Ви Велса пам'ятаєте? Ви розумієте, чому це так? Вона після реакції не відбиває променів спектру, але пропускає їх крізь себе. Мій афарбіт робить речі невидимими. І ви питаєте, нащо це може знадобитися?
— О, вже розумію, — заперечив я, — коли б знаття, яка штука сидить у вашій кишені, ми б не брали цих рейтарських чобіт. Хай би давали кружалки, а ви б їх потім наафарбітовували. Так дешево можна пиячити.
Німець розсердився, взявся був за капелюх і півником наскочив на мене:
— Я працюю не для цих кружалків. Коли моя практика обмежувалася досі клізмами для покоївок їх величностей, так це не значить, що я повік не переступлю цього становища. Ерліх уславився аж 606-им своїм препаратом, а далі був іще кращий — 914-й. Я їх маю за ці десять років теж кількасот. І я досягну свого, чуєте ви, молодий неймовіро?! Ось Айнштайн усю фізику догори ногами ставить своєю теорією. Рушиться думка про незмінність елементів. А я порушу цілий вигляд їхній. Я здійсню казки Шехеразади і ввійду невидимий у палац Аладина...
Несподівано думка майнула:
— А що, — кажу, — ви мені цього револьвера не зробите невидимим?
Німець підозріло глянув:
— Нащо вам невидимий револьвер?
— Та ні на що... Хочу вас перевірити та й годі.
— Перевірити, Хомо невірний! Перста в мою рану вкласти хочете? А що як я вам докажу?
— Докажіть, ану докажіть, — під'южував я, тим часом не забуваючи ковтати з мого чобота.
У льосі за димом і парою ледве можна було розглянути навіть сусідні столики. Але гамір уже вщухав: було запізно й кельнери загасили частину лямпочок.
Наш куток здавався якимось кабінетом середньовічного альхемика. Поставивши собі на коліна довжелезного чобота й умостившися глибше в драному фотелі, я поволі ссав кислувате пиво. А навпроти лисий німець у довгому ляпсердаці порався коло мого револьвера. Машинка дзижчала, шипіла, розкидаючи синенькі іскри, німець лаявся і знов починав мастити револьвер жовтявою рідиною із слоїчка, муркочучи щось у козлячу борідку.
Мені здавалося, що він десь далеко, і я в якусь щілинку дивлюся на його поранку. А думка снувала мрії. Ото б, справді, мені таку «шапку-невидимку». А гей! І Петлюру б укопав з усіма його прісними, і всіх кандидатів колишніх, сучасних і майбутніх на царів та гетьманів, і фашистським штабам переполоху наробив би, і жандарям спокою б не дав... Ех, ловко було б! Та тільки бреше старий мізкокрут, порепана клізма німецька...
Ліниво думки перекочувалися. Ліниво пиво ссалося. Ліниво очі дивилися...
Аж гульк! Що таке? Чи справді револьвера немає? Чи я осліп?
Ні ж бо! Я бачу. Ось німців афарбіт під самим носом у мене стирчить. Під самісіньким носом. Аж солодко й трохи моторошно мені. Го-го! Так, це мені знадобиться. Це знадобиться.
Користуючись тим, що новочасний альхемік за своїми маніпуляціями не забув прикладатися і вже з денця висьорбував, задравши чобота мало не попід стелю; я у той мент, як він устромив туди свою лису голову, притьмом схопив слоїчка й машинку й чкурнув через задні двері «біргалки».
Вихором примчав я на свою мансарду десь у глухому кварталі. Хе! Хай знайде. Та хоч би й знайшов — я вже буду невидимий.
Три хвилини — і я вже голий. І буду голий ходити. То Велсів дурень мав собі забінтовувати голову, натягати рукавички, начеплювати на носа чорні окуляри... К бісу це все! Заважає.
Ну, аби рідини вистачило. На ватинку — й обережненько мащуся. Тепер за електрифікатора. Тю, як лоскоче! Нічого, терпи, хлопче: як не отаманом, так славнозвісним терористом, напевно, будеш. Невидима кара! Треба буде скрізь записки лишати: «я, великий червоний месник, невидимою своєю рукою покарав цього контрреволюціонера. Так буде й усім, хто насмілиться зняти блюзнірську руку на червоний прапор. Я скрізь і ніде. Нема рятунку від моєї руки. Бережіться невидимої кари».
Вони спочатку сміятимуться, гадатимуть, що це витівки якогось божевільного анархіста. Але низка безумно-сміливих атентатів у найнесподіваніші моменти і в негаданих місцях переконає їх, що тут справа не така проста. Шукатимуть пояснень і не знайдуть їх. А тут скрізь ці зловісні записки...
Надприродний містичний жах охопить їх. Він паралізує їхню свідомість, дезорганізує їхні лави, посіє внутрішню ворожнечу, недовір'я. Кожний замкнеться в собі й тікатиме від своїх спільників, бо не знатиме, де знайде його невидима рука червоного месника.
Го-го-го, старий німцю, я знаю, нащо здасться твій хитрий витвір!
А машинка робила своє діло. Мої руки й ноги туманіли. Нахилившись, крізь свій живіт я бачив, що було позад мене. Я став прозорий. Я став невидимий.
Гей, чортова бідність! Чому в мене немає великого люстра? Хіба в це заляпане мушиним калом дзеркальце себе побачиш?
Та байдужки. Перевіримо це на вулиці. Чи бачитимуть? Ох, дурний: мало не почепив на невидиму голову бриля. Ти б ще калоші узяв!
Ну, гайда!
Гола людина завжди почуває себе якоюсь легкою, і мені здавалося, ніби я якийсь безплотний дух. Кортіло стрибати танцювати, кричати на ввесь голос. Та й побавився я, нівроку!
Ота товстозада перекупка на розі здавна викликала в мені безмежний гнів. Це як у поета Юліяна Шпола із збірничка «Верхи»: