— Зупинимось, — кивнув дзьобом Повзик.
— Чудово, — сказав Овальний і перестав працювати плавцями. Плавати в чистій воді йому дуже подобалось, тож на берег він не квапився.
Сонце стояло вже низько. Користуючись рештками денного бризу, що віяв з води на берег, екіпаж повільно йшов під вітрилом кіноафіші до невеличкої затоки, затіненої березами й кленами, горобиною й тополями. Кожне дерево вабило око своєю зеленню, кожне вітало властивим лише йому шумом листя.
Через годину після заходу сонця ожив нічний бриз, який віяв з берега до річки, ворухнув листя клена, схоже на розчепірені, з гострими пазурцями котячі лапи, потім тополине, що скидалося на маленькі сердечка, а на березі причесав віття, яке звисало до землі, наче зелені коси. Шум вітру розбудив дерева, а дерева розбудили Повзика, що дрімав, сидячи на горобині, яка росла на березі затоки.
— Оце б щось с-с-спожити, — свиснув він у темряву.
— Не завадило б, — у тон йому озвався Овальний, прокинувшись на воді.
— Під капелюхом ховався, маскуватись допомагав, тікав, палубу видряпував, риб у чисту воду випускав — а в дзьобі й рісочки не було.
— Прикро мені, що це через мене, але так уже водиться: чим більша пригода, тим менше їжі.
— Ні щоб прямо сказати: не суши лоба, коли маєш дзьоба! А цей вредний Вусач спершу випитав, хто що любить, роздражнив апетит, а сам шасть у кущі! А ти сиди тут…
Повзик так розізлився, що аж задихнувся і урвав на півфразі.
— Інакше й бути не могло, — під плюскіт хвильок лагідно мовив Овальний. — Якби спочатку шаснув у кущі, то потім…
— Потім, перед тим! Яке це має значення? Я голодний!
— То потім, — терпляче повторив Овальний, — він не зміг би довідатись від нас, хто що любить.
— Хіба що з-за кущів, — пролунав оксамитовий баритон, і з-поміж дерев вийшов Коот, несучи на спині якусь велику річ.
Ніхто йому не відповів, бо той, що сидів на горобині, був розлючений, а той, що лежав у воді, присоромлений.
Йонатан скинув торбу, випростав лапи й заходився тут-таки над водою біля горобини складати різне паліччя. А що і Крилатий, і Овальний мовчали, то він упівголоса підспівував собі під вусом:
— Нехай собі кіт іде з підтягнутим животом, як має охоту, — сам до себе тихенько цвірінькнув Ерик, — а з мене досить голодних пригод, на світанку дам звідси дьору.
Спів Коота зачепив Повзика за живе. «Як уже хтось і має співати, то тільки птахи», — подумав він і зухвало засвистів:
Внизу блиснула іскорка, яка за мить переросла в пломінчик, а пломінчик уже перетворився на полум’я, точніше, на два полум’я, бо плесо затоки віддзеркалювало вогнище, що його розпалив на березі Коот із сухих гілочок.
Йонатан, мугикаючи приспів цієї дуже давньої воєнної пісеньки, розстеляв на траві лляну скатертину і розставляв на ній банки, склянки і бляшанки, розгортав пакунки.
Всі неабияк здивувалися.
— Що це? — не витримав Повзик, коли затихли останні слова пісеньки.
— Їжа.
— Крадена?
— «Позичена» — це звучить не так грубо, — сказав Овальний, який підплив до берега і аж на три чверті висунувся на вологу від роси траву.
— Та звідки! — розсміявся Коот. — Я працюю на півставки в «Гіперсамі» — старшим мишоловом. Сказав директрисі, що влаштовую вечерю для двох приятелів, тому прошу видати аванс.
— Чи не хочете ви сказати, що в «Гіперсамі» є якісь смачні комахи на зразок павучків-косариків? — пожвавішав Крилатий, сідаючи на скатертину.
— Але ж ви їсте горішки, тож я взяв трохи ліщинових, трохи волоських і баночку французьких слимаків на пробу.
— Пі-пі,— зрадів Повзик.
— Гм, гм, — гмукнув Овальний.
— А для вас салат, капусту, цвітну капусту, на жаль, не морську, але дуже смачну, крім того, на десерт…
— Ще й десерт? — здивувався так званий злочинець.
— Єдиний продукт з океанських дарів, який ми маємо, а саме — агар-агар.
— Агар-агар?! Навіть не знаю, як висловити вам свою вдячність!..
— Як не знаєте, то й не висловлюйте, — перебив птах. — Давайте їсти.
— Хвилинку терпіння, — попросив господар учти, показуючи пляшку з темно-зеленого скла. — Чи нема часом у кого-небудь відкривачки?
— Є дзьоб, — сказав Повзик і так рубонув, що накривка тільки свиснула в повітрі.
Засичали бульбашки, задзюркотіла мінеральна вода.
— Товариство! — виголосив капітан Коот, піднімаючи в обох лапах наповнену водою баночку з-під гірчиці, і легенько забарабанив хвостом по порожньому відру, просячи тиші.— Нічого так не зближує, як спільно пережита пригода. Година спільних активних дій більше свідчить про нашу вдачу, аніж рік поверхового, — коли тільки бачишся і спілкуєшся, — знайомства. Я хотів би, щоб ми називали один одного на «ти» й по імені. Перш ніж розпочнемо вечерю, хтось із нас повинен запропонувати випити на брудершафт. Я прошу дозволити зробити це мені, як господареві…
— Брудершафта пропонують згори вниз, — втрутився Повзик, — тож, може, я…
— Або я, як найстарший, — несподівано докинув Овальний.
— Згода, згода! — заспокоїв їх капітан. — Усі пропонують, усі п’ють.
Дзенькнули скляні посудини, залунали в повітрі чоловічі поцілунки, голосно й дуплетом, наче постріли з двостволки.
— Кличте мене Йонатан.