— Ерик.
— А мене Бікі.
Почувши це дивне ім’я, Вусатий і Крилатий згадали, що досі не знають, хто такий Овальний і з яких країв він родом.
Видався їм сумнівним і його вік.
Проте ніхто ні про що не спитав, тому що добряче-таки зголодніли.
За чверть години вони вже понаїдалися і тепер смакували, дожовуючи, досмоктуючи, догризаючи наїдки під третю пляшку мінеральної води. Коотові й Повзику кортіло розпитати в Овального, що з ним сталося, але вони вважали, що це негречно і неделікатно. Тому розмова точилася тільки про якість страв.
— Слимачки — пір’ячко оближеш!
— Агар-агар — напрочуд смачний багряник!
— Пречудовий паштет із… бляшанки, — Йонатан в останню мить прикусив язика, мало не бовкнувши, що паштет — із птиці. Чого доброго, Ерик образиться. — І травень як на замовлення!
Капітан вчасно змінив тему, вважаючи не без підстав, що навіть у змішаному повітряно-водно-наземному товаристві розмова про погоду — відносно безпечна.
— Ранкові роси в травні бувають досить неприємні, та вже через годину-дві після сходу сонця можна добре вигрітись на осонні,— провадив він і врешті спитав: — А як висхідні повітряні течії? Чи багато у вас торік під лісом розвелося жаб?
— Жаба — це для лелек, — відповів Ерик. — А щодо повітряних течій, то мені що, більше робити нема чого, як вивчати їх?
— Але ж це все-таки здорово. Якби в мене були крила…
— Пі-пі-пі, тю-тю-тю, хі-хі-хі! — не витримав Повзик.
— Чого ти смієшся? — спитав Йонатан, трохи вражений.
— Уявив собі, хі-хі, кота в польоті, пі-пі. Ой, зараз упаду з дерева!
Кіт, поклавши голову на лапи, мовчав.
— Чого тобі заціпило? — спитав Повзик.
— Намагаюсь уявити собі добре вихованого птаха, і ніяк у мене не виходить.
— Літаючий кіт? — мовив Бікі, щоб загасити небезпечну суперечку. — А що в цьому дивного?
— Якраз кілька моїх колег із війська, колишніх десантників, літають на пасажирських лініях. На них покладено секретне завдання — запобігати викраденню літаків, — пояснив Йонатан. — В разі чого — кидаються з пазурами.
— Та й у космос теж перший не птах полетів, а чотириногий, — докинув Бікі, надто пізно подумавши, що трохи передав куті меду.
— Це правда, — холодно відказав капітан. — Проте, Бікі, я далекий від того, щоб ставити себе на один рівень з якимсь плазуном.
— Я перепрошую за невдалі слова, — сказав Овальний. — Але польський травень для мене місяць холодний, я й досі ще як слід не прокинувся, от і зморозив дурницю.
— Першим повинен був полетіти кіт, — впевнено мовив Йонатан. — Повернувшись, він розказав би всю правду, оскільки ми належимо до створінь незалежних. На відміну, скажімо, від декотрих інших чотириногих, які йдуть на все, щоб тільки сподобатись. На жаль, це не перша й не остання помилка, якої припустилися люди.
Кінець вечері минув у спільних спогадах про численні людські помилки, і лише коли все було з’їдено й старанно прибрано, капітан Коот поправив гілочки у вогні, лизнув гомогенізований сирок і сказав:
— Дорогий Бікі! Коли тебе спитали про причину погоні й характер злочину, а точніше, гаданого злочину, ти сказав нам, що йшлося про припинення роботи, здійснюваної в умовах, шкідливих для здоров’я, з чого випливло, випливло…
— Випливло викриття зловживання владою керівником «Самексу», — підказав Бікі, легенько плескаючи плавцями по воді, рудій від блиску полум’я.
— Ти не хотів би нам розповісти, як усе це було?
— Щиро і ясно, — сказав Ерик. — Так, щоб кожен звичайний птах міг зрозуміти. Зрозуміти навіть після щедрої вечері та ще й уночі, коли всі порядні створіння сплять. Або й не сплять, — додав він, подумавши, що остання фраза може образити Йонатана.
— Любі друзі й рятівники! — мовив Бікі. — Я давно вже мав вам усе розповісти, і якщо не зробив цього по дорозі сюди, то тільки тому, що ваші голови були над, а моя — під водою.
— Авжеж, — підтвердив Йонатан, вмощуючись ближче біля вогню і кладучи позначену навскісним шрамом голову на лапи.
— Досить вступів, — поквапив його Ерик. — До речі, старий. Давай відверто зразу по суті. Що ти там накоїв? Бо ці мотоцикли, вертольоти, міліція…
Крилатий боявся, що його незабаром зморить сон, тому хотів почути найцікавіше.
— Місяць тому я почав працювати в «Самексі» рекламою нової моделі чотиримісного, але не надто великого автомобіля, — став розповідати Овальний. — Сидів собі тихенько у ванній, а коли хто-небуть із клієнтів мав сумнів, чи поміститься в машині з дружиною і двома дітьми, або ж, у гіршому разі, з опасистою тещею, директор відчиняв двері до ванної — і я випливав, демонструючи напис: «Власний — завжди прекрасний». Перекладач тлумачив його іноземною мовою, а я повертався, і покупець уже сам читав напис на моєму панцирі: «BUY» або «ПОКУПАЙТЕ», «ACHETEZ» або «COMPRA», тобто запрошення купувати.
У цьому місці Йонатан погладив вуса і схвально ворухнув хвостом на знак того, що належно оцінює чисту вимову англійського «бай», російського «покупайте», французького «ашете» й італійського «компра».
Ерик мов не знав і, щоб цього не показати, заходився чистити пір’я лимонного светрика і вилоги жилетика.
— У ванній було темно, бо фірма ощадила на електроенергії, а хлорована вода тхнула милом, бо директор економив газ і під виглядом того, що йому завжди треба мати представницький вигляд, мився після роботи сам і приводив митися своїх численних членів сім’ї та інших родичів, — розповідав далі Бікі.— Однак я не вередував і щодня приходив на восьму годину на роботу, оскільки гроші мені були потрібні, як вода. А може, навіть більше…
Тут Овальний замовк на хвилину, і Ерикові, що сидів на гілці, здалося, ніби щось блиснуло йому в оці. Якщо це навіть була сльоза, а не роса, то змахнув Бікі її до затоки так швидко, що Йонатан встиг помітити лише, як затремтіла забарвлена відбитим полум’ям вода.
— Вчора ввечері директор привів купатися свою тітку, кравчиню за фахом, у якої перед салоном розсипалося стільки шпильок, що в його машині виявилося зразу два проколи в шинах. Запасне колесо він мав тільки одне, тож зняв друге з рекламного зразка, а сьогодні вранці мене поставили як ви-о-ко.
— Як це? — не зрозумів Ерик. — Що за ви-о-ко?
— Виконуючого обов’язки колеса.
— Живе створіння замість сталевого обода і гумової шини? Замість колеса? — обурився Йонатан.
— До того ж заднього, — уточнив Бікі.— Я весь сховався під панцир і, підтримуючи задню вісь машини, страждав фізично і морально, бо всі в магазині дуже смерділи сигаретами, а директор, запеклий нікотинник, запалюючи одну екстра-міцну від другої супер-ароматизованої, казав: «Нічого йому не буде. Зрештою, тільки на штатних працівників поширюється охорона праці, а він у нас на підрядній роботі, та ще й тварина». Секретарка щирила зуби, не виймаючи з рота імпортної сигарети,і притакувала улесливо: «Хі-хі-хі! Звичайно».