Книга дивних нових речей - Фейбер Мишель 2 стр.


Безперечно, кожен у нашому світі здатен змінювати дійсність. Це була одна з тих речей, про які Пітер і Беатріс чимало розмовляли. Говорили про свій виклик змусити людей усвідомити, що життя настільки похмуре й обмежене, наскільки ти його сприймаєш таким. Про виклик змусити людей побачити, що беззаперечні факти існування зрештою не такі вже й беззаперечні. Про виклик знайти простіше слово, ніж «беззаперечні».

— Може, тут?

Беатріс не відповіла нічого, лише поклала руку Пітерові на стегно. Він плавно спрямував машину на зупинку для вантажівок. Доведеться їм покластися на те, що Господь не має наміру розчавити їх багатотонним ваговозом.

— Я ще ніколи не робив цього, — промовив Пітер, вимкнувши двигун.

— Гадаєш, я робила? — відказала вона. — Пусте, ми дамо собі раду. Пересядьмо лишень назад.

Вони відчинили дверцята, кожен зі свого боку, й за мить зустрілися знову на задньому сидінні, де сіли плече до плеча, як пасажири. Оббивка пахла іншими людьми: друзями, сусідами, вірянами їхньої церкви, автостопниками. Через це Пітер ще більше засумнівався, чи зможе він і чи взагалі їм варто кохатися тут і зараз. Хоча... було в цьому щось і таке, що збуджувало. Вони потягнулися одне до одного, прагнучи ніжно обійнятися, але в темряві рухи їхні були незграбними.

— Акумулятор швидко розрядиться, якщо світло в салоні лишити ввімкненим? — спитала Беа.

— Не маю жодної гадки, — відказав Пітер. — Краще не ризикувати. До того ж у такому разі водії будуть на нас задивлятися.

— Сумніваюся, — мовила вона, обертаючись обличчям до променів світла від фар автомобілів, що зі свистом проносилися повз них. — Якось я читала статтю про дівчинку, яку викрали. Їй вдалося вистрибнути з машини, коли та загальмувала на автостраді. Викрадач схопив її, вона стала пручатися, гукала на допомогу. Повз неї мчався потік машин. Ніхто не зупинився. Згодом одного з водіїв запитали чому. Він сказав: «Я їхав так швидко, що не повірив своїм очам».

Пітер ніяково засовався.

— Яка жахлива історія! Напевно, зараз не найкращий час, щоб її розповідати.

— Я знаю, знаю, пробач мені. Я просто зараз трохи... сама не своя, — вона нервово засміялася. — Так важко... втрачати тебе.

— Ти не втрачаєш мене. Я просто поїду на якийсь час. Я по...

— Пітере, будь ласка. Не зараз. Ми з цим уже скінчили. Усе, що можна було сказати, вже сказано.

Беатріс нахилилася вперед, і Пітер подумав, що вона зараз заплаче. Але його дружина лише намагалася видобути щось зі сховку між передніми сидіннями. Невеличкий ліхтарик на батарейках. Вона ввімкнула його й спробувала покласти на підголівник переднього пасажирського сидіння, але ліхтарик втратив рівновагу й упав. Тоді Беа всунула його у вузький проміжок між сидінням і дверцятами, нахиливши так, що світло падало на підлогу.

— Ось так: зручно, й світло м’яке, — мовила вона знову рівним голосом. — Саме досить, щоб розгледіти одне одного.

— Я не певен, що мені вдасться, — відказав Пітер.

— Що ж, побачимо, — відповіла вона, розстібаючи свою сорочку, з-під якої показався білий ліфчик і пагорки її грудей.

Сорочка вільно спала з плечей Беатріс, вона крутнула руками, щоб струснути шовкову тканину зі зап’ястків. Зачепивши гумки великими пальцями, вона зняла спідницю, трусики й колготки одним зграбним і невимушеним рухом.

— Твоя черга.

Він розстібнув штани, й Беа допомогла йому зняти їх. Тоді вона відкинулася й, сягнувши руками за спину, розщіпнула й зняла ліфчик, а Пітер спробував змінити позицію так, щоб не тиснути на неї колінами, але вдарився головою об стелю.

— Ми тут наче пара безголових підлітків! — поскаржився Пітер. — Це...

Беатріс прикрила йому рота своєю рукою.

— Ми — це ти і я, — промовила вона. — Ти і я. Чоловік і дружина. Усе гаразд.

Тепер вона була гола, якщо не враховувати наручного годинника на її тонкому зап’ястку й намиста з перлів на шиї. У світлі ліхтаря намисто вже не мало вигляду вишуканого подарунка на річницю весілля, а перетворилося радше на примітивну еротичну прикрасу. Груди її тремтіли — так сильно калатало їй серце.

— Ну ж бо, — промовила Беа. — Починай.

І вони почали. Міцно притиснувшись, вони більше не бачили одне одного; ліхтарик уже не був потрібний. Вуста їхні злилися, очі було міцно стулено, а тіла могли бути будь-чиїми тілами від створення світу.

— Сильніше, — видихнула по якомусь часі Беатріс.

Її голос був хрипкий з надсади, у ньому з’явилась якась хтива впертість, якої раніше Пітер ніколи не чув. Вони завжди кохалися пристойно, бездоганно турботливо, із приязню одне до одного. Іноді спокійно, подекуди енергійно, ба навіть із акробатичними вибриками, але відчайдушно — ніколи.

— Сильніше!

Було тісно й незручно. Стукаючись ногами у вікно й натираючи коліна об штучне хутро заднього сидіння, Пітер старався щосили, але кут і ритм були неправильні, і він помилився, оцінюючи, скільки ще часу потрібно дружині та як довго він ще зможе протриматися.

— Не зупиняйся! Ще! Ще!

Але вже було по всьому.

— Усе гаразд, — виборсуючись із-під нього, липка від поту, нарешті промовила Беа. — Усе гаразд.

У них іще лишалося багато часу, коли вони прибули до аеропорту Гітроу. Пані на реєстрації кинула оком на Пітерів паспорт.

— Квиток в один кінець до Орландо, так? — перепитала вона.

— Так, — відказав Пітер.

Працівниця спитала, чи реєструватиме пасажир якийсь багаж. Пітер закинув на рухому стрічку спортивну сумку й наплічник. Виглядало все це якось недоладно. Однак подорож його була надто складною й непевною, щоб уже зараз планувати повернення. Пітер волів би, щоб його дружина не стояла поруч і не чула цього підтвердження його неминучого відльоту в безвість; щоб їй не довелося чути ці слова — «в один кінець».

А потім, коли йому видали квиток, ще, певна річ, зоставалося вдосталь часу, доки було дозволено сідати на літак. Пліч-о-пліч із Беатріс вони поволі відійшли від реєстраційної стійки, трохи засліплені надміром світла та величезними розмірами аеропорту. Чи ж то через це флюоресцентне сяйво обличчя дружини здавалося змарнілим і стурбованим? Пітер обійняв її стан. Дружина заспокійливо всміхнулася до нього, але він не заспокоївся.

«ЧОМУ Б ВАМ НЕ ПОЧАТИ ВІДПУСТКУ ПОВЕРХОМ ВИЩЕ? — заманювали рекламні щити. — ПОБАЧИВШИ РОЗМАЇТТЯ НАШИХ КРАМНИЦЬ, ВИ НІКУДИ НЕ ЗАХОЧЕТЕ ЛЕТІТИ!»

Цієї вечірньої години аеропорт не був переповнений, хоча все одно не бракувало людей, що тягнули за собою валізи на коліщатках або вешталися по крамницях. Пітер і Беа присіли біля інформаційного табло, чекаючи на повідомлення, до якого виходу буде подано літак. Вони взялися за руки, не дивлячись одне на одного, а розглядаючи натомість кілька десятків майбутніх пасажирів, що довгою вервечкою тяглися повз. Із магазину безмитної торгівлі вигулькнула зграйка навантажених торбами з покупками гарненьких юних дівчаток, одягнених як стриптизерки на початку своєї зміни. Ледь не падаючи під вагою своїх численних здобутків, дівчата покривуляли на високих підборах далі. Пітер нахилився до Беатріс і пробурмотів:

— І для чого сідати на літак із такою вагою? А потім, коли дістануться туди, куди летять, прикуплять собі ще. Поглянь: вони ледве йдуть.

— Угу.

— Але, може, саме в цьому й річ. Можливо, це видовище призначене спеціально для нас. Цілковита непрактичність у всьому, аж до безглуздого взуття. Кожен бачить: ці дівчата такі заможні, що їм не треба турбуватися за реальний світ. Їхні статки роблять їх інакшими істотами, чудернацькими створіннями, яким не обов’язково жити як люди.

Назад Дальше