Беа похитала головою.
— Ці дівчата не багаті, — сказала вона. — Заможні люди не подорожують гуртом. А грошовиті жінки не ходять на високих підборах так, ніби вперше. Просто вони юні, і їм подобається купувати. Для них це пригода. Вони хизуються одна перед одною, не перед нами. Ми для них невидимі.
Пітер поглянув, як дівулі, похитуючись, прямували до «Старбакса». Сідниці їхні коливалися під пожмаканими спідницями, а голоси звучали тепер верескливо, зраджуючи провінційний акцент. Беа мала рацію.
Пітер, зітхнувши, стис руку дружини. Що ж він робитиме без неї там, на місці? Як даватиме собі раду, не маючи змоги почути її думку? Саме ця жінка стримувала його, коли він починав верзти дешеві нісенітниці, вона вгамовувала його схильність конструювати грандіозні всеосяжні теорії. Вона опускала його на землю. Мати її поруч себе в цьому місіонерському відрядженні вартувало мільйона доларів.
Але відправити навіть його самого коштувало значно більше, ніж мільйон доларів, а оплачував усе АМІК.
— Ти зголодніла? Принести тобі щось поїсти?
— Ми ж їли вдома.
— Шоколадку або ще щось?
Беа всміхнулася, але виглядала втомленою.
— Зі мною все гаразд. Справді.
— Мені так прикро, що я підвів тебе.
— Підвів мене? Коли?
— Ну... в машині. Це настільки неправильно, незавершено, особливо сьогодні... Мені страшенно не хочеться залишати тебе отак.
— Мені дійсно буде дуже погано, — мовила Беа. — Але не через те, про що ти сказав.
— Це все кут... кут був незвичний для мене, і...
— Пітере, будь ласка! Говорити про це немає потреби. Я не підраховую бали і не підсумовую баланс. Ми кохалися. Цього мені досить.
— Я почуваюся...
Вона зупинила Пітера, притиснувши палець йому до губ, а потім поцілувавши.
— Ти найкращий чоловік у світі. — Поцілувала його знову, в чоло. — Якщо ти збираєшся, наче патологоанатом, копирсатися в собі, я певна, що в тебе будуть значно кращі приводи для цього під час твоєї місії.
Притуляючись вустами до вуст коханої, він насупився. Чому Беа згадала про патологоанатома? Вона мала на увазі, що Пітер неминуче зіткнеться з перепонами й завадами? Чи, може, вона переконана, що вся його місія буде невдалою? Закінчиться смертю?
Пітер підвівся, і Беа підвелася разом із ним. Вони міцно тримали одне одного. Велика ватага туристів, щойно з автобуса, улилася до зали, жадаючи подорожі до сонця. Дзюркотливий потік гамірних гультяїв, що попрямували до свого виходу, розділився на два струмки, які обтікали Пітера й Беа. Коли всі вони пройшли й у залі знову стало відносно тихо, із гучномовця почувся голос: «Будь ласка, тримайте ваш багаж біля себе. Речі без нагляду може бути прибрано й знищено».
— У тебе є якесь... передчуття, що моя місія зазнає невдачі? — спитав Пітер дружину.
Беатріс заперечно мотнула головою, вдаривши його в щелепу.
— Ти не бачиш тут Божої волі? — не вгавав Пітер.
Вона кивнула.
— Ти гадаєш, Він шле мене так далеко, щоб...
— Пітере, благаю. Не треба більше слів. — Голос її був хрипким. — Це все ми вже обговорювали неодноразово. Зараз у цьому немає сенсу. Нам зостається тільки віра.
Вони знову сіли, намагаючись якомога зручніше влаштуватися на своїх сидіннях. Беатріс поклала голову коханому на плече. Пітер думав про історію, потаємні людські тривоги, що стояли за знаменними подіями. Про буденні дрібнички, які, либонь, турбували Айнштайна, Дарвіна чи Н’ютона, коли вони формулювали свої теорії: сварка з домовласницею чи, може, засмічена грубка. Про пілотів, які, скидаючи бомби на Дрезден, гарячково розмірковували над фразою, яку прочитали в листі з дому: «Що ж вона мала на увазі?» А як щодо Колумба? Хто знає, що було в нього на думці, коли він плив до Нового Світу? Може, останні слова давнього друга, людини, яка навіть не потрапила до підручників історії...
— Ти вже вирішив, — запитала Беа, — якими будуть твої перші слова?
— Які перші слова?
— До них. Що ти скажеш, коли вперше зустрінешся з ними?
Пітер замислився.
— Це залежатиме... — невпевнено почав він. — Я й гадки не маю, що на мене там чекає. Господь укаже мені шлях. Він вкладе потрібні слова мені до вуст.
— Але коли ти уявляєш це... цю зустріч... які образи постають у твоїй голові?
Пітер утупився очима просто перед себе. Працівник аеропорту, одягнений у робочий комбінезон із яскраво-жовтими світловідбивальними стрічками, відмикав двері з написом «НІКОЛИ НЕ ВІДМИКАТИ».
— Я не думаю про це заздалегідь, — відказав Пітер. — Ти ж знаєш, який я. Я не можу пережити нічого, доки це не станеться. Та й, хай там як, насправді все завжди відбувається інакше, ніж ми можемо собі уявити.
Беа зітхнула.
— А в мене виникають образи. У думках.
— То розкажи мені.
— Пообіцяй, що не будеш кепкувати з мене!
— Обіцяю.
Дружина промовила, притулившись ротом до його грудей:
— Я бачу, як ти стоїш на березі величезного озера. Ніч, і на небі повно зірок. На воді вгору-вниз гойдаються невеличкі рибальські човники. У кожному човнику принаймні одна людина, у декотрих — три чи чотири, але розгледіти як слід я нікого не можу, занадто темно. Жоден човен не пливе нікуди, вони стоять на якорі, тому що всі люди слухають. Довкола така тиша, що тобі навіть не треба кричати. Твій голос просто лине над водою.
Пітер погладив її по плечу.